Розповідь про французьку кутюр’є
5-го травня 1921 року Коко Шанель презентувала парфуми Chanel №5. Цей запах став уособленням її бачення моди: відмова від надмірного декору на користь лаконічної форми та індивідуальності. Але за зовнішнім виглядом бренду завжди крився особистий заклик Габрієль, її рішуче бажання матеріальної та фізичної незалежності.
У 1916 році, коли війна нищила звичний світ розкоші, Шанель зробила акцент на практичності. Вона зменшила довжину спідниць та почала виготовляти одяг з джерсі — тканини, що раніше застосовувалася лише для чоловічої спідньої білизни. Це не було прагненням до сенсації, а виключно логікою часу: жінкам, які стали працювати та сіли за кермо, потрібна була свобода рухів.
Друкуємо частину з книги видавництва «Фабула» Анрі Гіделя «Коко Шанель» — про те, як наполегливість та жага до самостійності перетворили маленьку майстерню на один з найвідоміших у світі будинків моди.
Одного вечора незадовго до закриття крамниці на вулиці Камбон Габрієль зустрічає свого бухгалтера і ставить йому декілька незначних питань. Працівник, надавши необхідні роз’яснення, додає з відтінком гордості в голосі:
— Зрештою, з таким прибутком нам точно нема про що турбуватися…
Тоді в Габрієль, яка, заглиблена в роботу, вже давно не знаходила часу, щоб перевіряти рахунки, прокидається зацікавленість… Де ж вона насправді? Вона знає, що справи процвітають, але наскільки? Вона йде за бухгалтером, котрий розкладає перед нею величезні темні журнали, в яких вона нічого не розуміє. Спеціальні пояснення, які їй дають, поза межами її розуміння. Тоді вона питає, яку суму вона може зняти, не створивши проблем для підприємства. Нарешті почувши конкретну суму, вона приголомшена: цієї суми цілком вистачило б, щоб повернути Бою все, що він їй давав у борг, і навіть з великими відсотками…
Вона не буде зволікати… Вона могла б — а чому б і ні? — сказати йому, що скоро поверне все, що позичала, хоча б для того, щоб побачити, як він відреагує на цю звістку. Але він, мабуть, відповів би їй, що вона нічого йому не винна. Тим більше, що він став дуже заможним.
Про це не може бути й мови. Вона бажає бути незалежною. Вона вважає, що гроші потрібні тільки для цього і ні для чого іншого. Тому наступного ж дня, з самого ранку, вона надсилає на рахунок Боя необхідну суму, до останнього цента…
Без попередження… Його про це повідомить банк «Ллойдс».
Бой, трохи скривджений вчинком Коко, одного вересневого дня під час прогулянки берегом моря в Біарріці скаже їй з певною печаллю:
— Я думав, що дав тобі забавку, а насправді подарував тобі волю…
Але Бой нічого не втрачає. Незадовго до війни вона сказала йому:
— Я по-справжньому зрозумію, чи люблю тебе, тільки тоді, коли не потребуватиму тебе!
Що ж, це саме той випадок. Тепер вона усвідомлює, наскільки сильно до нього прив’язана.
Через багато років вона скаже:
«Бальсан і Кейпел шкодували мене; вони вважали мене нещасним покинутим пташеням. Насправді ж я була хижаком. Згодом я вивчилася життю, я маю на увазі — навчилася боронитися від нього».
У Парижі Габрієль, розуміючи, що вона створила особливий стиль, намагається продовжити і примножити свій успіх, тримаючись якомога ближче до того напряму, який вона обрала. Усе, що вона вигадує або поновлює у світі моди, походить безпосередньо з того, що заховане глибоко в ній — в її походженні, минулому, але в першу чергу — в її зовнішності…
Ми вже зауважили, як вона відчайдушно чинить опір усім модним течіям, що виділяють жіночність. І недаремно! Її власне тіло, її майже андрогінна худорлявість, для цього не підходить. Вона швидко це усвідомлює. Також вона зрозуміла, що їй не личить все розкішне. Чому? Вона не знає, але це так. Не через переконання, а майже інстинктивно її приваблюють не розкішні тканини, а трикотаж, який, тим не менш, є популярним і недорогим. Трикотаж у високій моді? Чому, в біса, ніхто до цього не додумався? Пуаре, відчуваючи певну заздрість, придумав вдалий вислів, щоб це описати: «бідність для мільярдерів». Як до неї прийшла ідея використовувати трикотаж? Дуже просто — завдяки спостереженню за деякими елементами чоловічого одягу: жилети та светри конюхів, светри Боя.
Якщо дивитися ширше — вона обожнює запозичувати для себе елементи чоловічого гардероба: бриджі конюха з Руальє, пальто Леона де Лаборда. Ця схильність проявлятиметься у стилі Шанель усе її життя. Маючи беззаперечний смак, вона збагнула, що це личитиме не лише їй, а й багатьом іншим жінкам, які зможуть грати з цією двозначністю, з цим неоднозначним шармом. Вона відкрила новий спосіб підкреслення жіночності: менш очевидний, більш невловимий, однак не менш ефектний.
Чи варто пов’язувати любов Шанель до трикотажу з її провінційним бідним походженням, з усіма тими вечорами в дитинстві, проведеними у монотонному ритмі руху спиць? Досить імовірно. Але Габрієль, настільки захоплена бажанням стерти все, що стосується її минулого, ніколи цього не визнавала.
Узимку 1916 року, коли тканина стала дефіцитом, Коко для її майбутніх моделей потрібна дешева матерія, що не дуже відрізняється від трикотажної, яку вона вже застосовувала та яка несподівано відкрила б свої переваги при пошитті витонченого одягу. Вона знайде те, що шукає. Трапилось так, що незадовго до війни промисловець Родьє, виробник текстилю, мав величезний запас тканини джерсі, яка призначалася для виготовлення панчіх та спіднього. Але постачальники відхилили цю нову тканину, вважаючи її надто простою, навіть для чоловічої білизни, тому частина так і залишилась непроданою. Дізнавшись про це, Коко, рішуча жінка, одразу ж купує її, не вагаючись. І одразу ж просить Родьє виготовити нову партію, оскільки цієї тканини їй потрібно багато. Тоді вона зустрічається з категоричною відмовою з боку промисловця, який боїться опинитися з новим запасом на руках. Він робить презирливий вираз обличчя:
— Навіть чоловікам не подобається ця тканина, що вже казати про жінок! Повірте мені, ця тканина збирається, мнеться, не піддається… Ви не пошиєте з неї нічого, взагалі нічого!
Але Коко, яка не любить, коли з нею сперечаються, наполягає. Її погляд стає похмурим, тон швидко підвищується. Вона ледь не доходить до образ Родьє. Такий же впертий, як і вона, він поступиться лише тоді, коли Габрієль доведе йому, що він помиляється…
Слугуючи прикладом, вона шиє для себе і постійно носить комплект майже чернечої простоти, до якого входить куртка «три чверті» з джерсі, на якій не позначена талія… Чи це тому,— як припускають,— що нова тканина так погано піддається крою, що найменша спроба звузити її вище стегон закінчується катастрофічним розпусканням тканини? Кажуть, тоді на Коко найшов напад страшної злості. Згодом, відмовляючись визнати свою поразку, вона вирішить цю проблему, свідомо відмовившись від цієї злощасної талії. Це дуже властиво її характеру.
Дуже скоро Габрієль готує для своїх клієнток у Біарріці нові моделі: одна з них у 1916 році з’являється у журналі Harpers Bazaar — перша з даної концепції, що була опублікована, — це сукня, знову ж таки без талії: на її місці Коко пов’язує стрічку, що недбало спадає на стегна. Комір переходить не у корсаж, а у жилет чоловічого фасону. Американській журналістці, зачарованій цією моделлю, не вистачило слів, щоб описати настільки дивний витвір, і вона називає її «чарівною сукнею-сорочкою від Шанель».
Додамо також, що Габрієль сміливо вкорочує сукню — порівняно зі звичною для тих часів довжиною. Звісно, показувати ноги почав ще Пуаре: але цього разу сукня відкриває всю гомілку і навіть трохи більше. Це справжня революція! Яка ностальгія невдовзі охопить чоловіків, які звикли вичікувати той делікатний момент, коли незнайомка, ступаючи на тротуар, обережно трохи підніме край спідниці, відкривши малесеньку ділянку свого тіла. Це навіть стало однією з улюблених тем художників-жанристів, таких як Жан Беро чи Альбер Гійом.
Хай там як, Родьє визнає свою неправоту і запускає виробництво джерсі, про яке Габрієль, що вміє влучно висловлюватися, пізніше скаже:
«Джерсі слугувало лише для спіднього; я винесла його переваги на поверхню».
Фактично, революція, яку здійснила Габрієль, не обмежиться вибором нових матеріалів. Ще не так давно головною турботою кравців був декоративний аспект жіночого одягу: яскраві кольори, розкішні тканини, вишивка, мережива, банти, волани, газ, вуалетки, оборки, помпони, численні коштовності, різноманітні витончення… На думку Шанель, на першому місці має бути загальний силует, контур. Необхідно терміново позбавити його усього зайвого оздоблення, безглуздих цяцьок, і, беручи ширше, усього, що може спотворити його чистоту. В цілому, Габрієль робить з одягом те саме, що й з капелюхами. Це невпинне прагнення суворості і відмови від зайвого, у поєднанні з використанням дешевих матеріалів, перетворило колишню вихованку релігійного закладу на янсеністку у світі моди. І не виключено, що певну роль у формуванні смаку Коко Шанель відіграла строгість архітектури Обазинського абатства та стриманість уніформи черниць, які виховували маленьку Габрієль. Паризька вулиця Камбон не така вже далека від Коррезу…
Кетрін Хепберн у вбранні, що імітувало образ французької модельєрки Коко Шанель, для своєї ролі в бродвейському мюзиклі «Коко»
Поряд із цією тенденцією є ще одна, яка співіснує у Габрієль та спонукає її сприяти фізичній свободі жінки, рухливості її тіла. Не так давно, після відмови від шлейфів, які збирали пил по землі, модниці ще носили так звані «завужені» спідниці. Під них доводилось одягати спеціальні підв’язки, які фіксували ноги близько одна до одної таким чином, що жінка могла робити лише маленькі кроки. У 1916 році з цим покінчено…
Відколи мільйони чоловіків вирушили на війну, жінки, які тепер змушені вести активний спосіб життя, здобули принципово нову свободу. А Шанель має і завжди матиме талант адаптувати моду до умов, що невпинно змінюються, та яким її клієнтки — як і сама вона — змушені підкорятися.
Одяг вільного крою, який вона створює, відсутність чітко окресленої талії, відмова за будь-яку ціну підкреслити груди й випуклості, беззастережне засудження корсетів, укорочені спідниці давали все більше свободи жіночому тілу. Всі ці нововведення відповідають новому способу життя, який, починаючи з 1914 року, ведуть її клієнтки. Тепер є ділові жінки, які керують підприємствами на час відсутності їхніх мобілізованих чоловіків, спортсменки, гольфістки, автомобілістки, які беруть участь у перегонах… І просто жінки, що їздять у метро та автобусах. І навпаки, жінки, які ще не так давно були присутні на зважуваннях у Лоншані та Шантільї, обвішані коштовностями, хутром і екстравагантними капелюхами, тепер виглядають, наче пережитки минулого століття.
«Я повернула тілам жінок їхню свободу, — скаже Габрієль, — Це тіло пітніло під парадним одягом, під цими мереживами, корсетами, білизною та підкладками».
Так, коли Шанель руйнує моду, яку вона ненавидить, і створює абсолютно новий жіночий силует, людство входить у нове століття…
Кетрін Хепберн у вбранні, що імітувало образ французької модельєрки Коко Шанель, для своєї ролі в бродвейському мюзиклі «Коко»