© Колаж, ZN.UA
Тетяна Шептицька Про вірші Розстріляного відродження, що знову актуальні для нас.
У калейдоскопі сучасних літературних заходів — творчих вечорниць, фестивальних дійств, мистецьких зустрічей, презентацій — Всесвітній день поезії спливає на диво швидко. Начебто й дарує відчуття урочистості, якоїсь величної таїни, і водночас підкреслює нетривкість і ніжність поетичного слова, що відкривається небагатьом і не відразу. І вкотре змушує порушувати одвічні, як цей світ, питання.
Чи потрібна лірика, коли на українські міста падають ракети? Коли простір над головою гуде від безпілотників, а зведення новин обмежуються втратами та руйнуваннями — чи є в цьому бутті місце для віршів? І якщо є, то для яких: тих, що створені сьогодні й лунають на площах, стають піснями та відео, чи тих, що постали століття тому? Чи варто повертатися до авторів минулого — публікувати їхні твори, тлумачити, діставати з академічних шаф — якщо зараз маємо чудових і обдарованих сучасників, чиї тексти звучать на майданах під час протестів або стають популярними піснями з мільйонними переглядами? Адже з таким визнанням не зрівняються навіть розрекламовані завдяки шкільним програмам, кінематографу, музичним проєктам Павло Тичина чи Майк Йогансен.
Зазвичай, на ці питання дають ствердну відповідь: так, необхідно знати, читати, популяризувати, згадувати. Але як дістатися до тих, хто не відчуває поетичного слова? Хто відкидає літературу ХХ століття як «совкову», «уражену ідеологією» — часто не заглиблюючись у тонкощі?
Універсальних рішень не існує — зокрема й у мене. Проте, напевно, найлегший спосіб — наблизити ці тексти через справжні людські долі. Адже поет не перебуває у відриві від реальності — поза часом, у якому живе та пише. Це здається зрозумілим, але про це легко забути, коли говоримо виключно про естетику, відокремлюючи твори від життєпису, поглядів і помилок.
Так, естетика має значення. Ми все одно обираємо тексти за силою образів, рим, метафор. Але збагнути поета неможливо, якщо відірвати його від оточення, внутрішніх протиріч і навіть кінця життя — який часом промовляє більше, ніж самі вірші.
Тому я знову повертаюся до генерації Розстріляного відродження — яке досі резонує, вимагає висвітлення й, можливо, допомагає краще збагнути, які шляхи ми обираємо і чим за них розплачуємось.
Розпочати слід із Михайля Семенка. Темноволосий, невеликого зросту, харизматичний, він шокував публіку футуристичними теоріями й закликами палити «Кобзар» та здивував одруженням із високою, стрункою, гарною акторкою Наталією Ужвій.
Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України
Дотепний, запальний, зі складним характером, схильністю до алкоголю і так само обдарований, відкритий до музики й творчих експериментів — він нікого не лишав рівнодушним. Дехто Семенком захоплювався й поетично наслідував, як це попервах робили його молодші товариші — поети Іван Маловічко й Андрій Михайлюк. Дехто майже ненавидів або відмовляв у праві називатися поетом — так, наприклад, написав у «Літературному ярмарку» Микола Хвильовий.
Але чого точно не віднімеш у Михайля Семенка — то це в оновленні української поезії того періоду, наповненні її духом урбанізму та уявленнями про майбутнє. Зрештою, культивований ним бунт проти авторитетів, проти зупинки в «етнографічній» поезії — з її повторюваними образами й мотивами — теж був корисним для літератури нової епохи. Захоплення футуристів промисловістю, індустріалізацією, містом як «осередком прогресивних сил», безсумнівно, були вигідні більшовикам, котрі по суті використали український футуризм для власних політичних цілей, а потім без жалю розправилися з найяскравішими представниками цього напряму.
Михайля Семенка органи НКВС затримали 26 квітня 1937 року за звинуваченням в активній участі в діяльності антирадянської української націоналістичної терористичної організації. «Зламували» митця тривалий час — лише за чотири місяці та вісім днів (принаймні цей проміжок часу зафіксував сам поет) Семенко визнав себе винним і попросив надати «можливість спокутувати тяжкі провини перед Радянською владою і Радянською батьківщиною». Варто зазначити, що ті свідчення, які письменник надав під час допитів та очних ставок, не витримують жодної перевірки не лише з поглядів слідчо-процесуальних, а й з точки зору здорового глузду. Проте незалежно від «зізнань» і тверджень, Михайля Семенка розстріляли за вироком виїзної сесії Військової колегії Верховного суду СРСР у Києві 24 жовтня 1937 року.
Поезія, що пережила вирок:
Михайль Семенко, «Запрошення»
Я покажу вам безліч світів —
Оригінальних і капризних.
Я покажу вам безліч шляхів —
Хто хоче мого духа визвать?
Ми проходимо до останнього пункту.
Ми перемогли всі стихії й дощі.
Я відчинив двері замкнуті —
Хто хоче зі мною гулять вночі?
24 жовтня 1937 року чекісти стратили ще одного поета-футуриста — Андрія Михайлюка, менш відомого, значно молодшого, про якого майже не залишилося яскравих спогадів чи характеристик. За винятком хіба що вражень поета й перекладача Абрама Кацнельсона від зустрічі з Михайлюком у редакції газети «Більшовик»: «І от в редакційну кімнату сором’язливо увійшов юнак в чорному зимовому пальті, в синій кепочці з ґудзиком на маківці (як тоді любили носити). Глибоко посаджені, вузькі кмітливі очі, маленький, мов точений, гострий ніс, мужнє підборіддя. Мовчки подав сильну жилаву руку. Приязно посміхнувся, оголюючи білі красиві зуби». Мовчазний, хоч і приязний, небагатослівний, Андрій Михайлюк свій юнацький запал втілював у віршах, записуючи їх в учнівський зошит у клітинку. Сам він пояснював, що ці клітинки впорядковують його тексти. І справді, літературознавці зауважують, що в першій збірці молодого автора «розхристаних поезій» значно більше.
Центральний державний архів-музей літератури і мистецтва України
Свій шлях у літературі він розпочав дебютним віршем, надрукованим у журналі «Нова генерація». Пізніше працював журналістом у редакції газети «Вісті ВУЦВК» і вважався особистим помічником Михайля Семенка, принаймні допомагав тому з листуванням і плануванням. За свої неповні 26 років Андрій Михайлюк встиг видати три збірки поезії: «Вірші» (1932), «Кінець ідилії» (1933), «Сонячний день» (1936). Але, вочевидь, життєвого досвіду чи стійкості не встиг набути. Поет майже відразу зізнався слідчим НКВС у тому, що (мовою оригіналу) «…в апреле 1937 г. Семенко поручил мне подготовить и выполнить террористический акт над руководителями КП(б)У и Советского правительства во время первомайской демонстрации и для этой цели дал мне бомбу бутылочного образца, которую я должен был бросить на правительственную трибуну, когда, участвуя в демонстрации, проходил бы возле нее. …но я бомбы с собой не взял, так как сам испугался этого гнусного замысла и поэтому задания Семенка не выполнил». А оскільки співробітники НКВС затримали Андрія Михайлюка 11 вересня 1937 року за звинуваченнями в участі в контрреволюційній українській націоналістичній організації, яка готувала теракти проти керівників партії та уряду, то долю молодого авангардиста було фактично вирішено.
Згодом футуристів, як і більшість поетів покоління Розстріляного відродження, реабілітують, але комуністичний режим і надалі брехатиме — рідним митців, їхнім друзям, суспільству. У посмертному виданні творів 1959 року радянський критик стисло напише: «Андрію Михайлюкові було 25 років, коли він видав свою останню, третю книгу. Він ще остаточно не сформувався, не дозрів як поет. Вино його поезії було ще молоде, воно як слід не перебродило, не відстоялося». І жодного слова про те, хто завадив поетові самореалізації та що з ним взагалі сталося.
Андрій Михайлюк, «Холодна лірика»
Вітер сказився!
Побіг!
Небо набрякло й посиніло.
Осінь…
Зима…
І сніг…
Забіліли будівлі й ліси німі.
Зима
дорідна й рипуча
і мороз —
мороз з очима.
Кому не осточортіло, не надокучило
сидіти в затишку злочинно?
Покохав невимовно дуже
рип морозу і вітру лязг.
Морозний вітер — потужність,
сила
і міць
м’яз!
Вийди, товаришу,
стань!
Магнетні лінії морозу
пронижуть.
Міць вироста!
і —
світлішає розум!
Кроки зимою —
не кроки;
к чорту
звичайну ходню
лижв довгих, як крокви,
кататись не годинами, а
по дню.
Чіткий, важкий
крок!
Будьте міцні,
покоління!
Хвилює в скронях кров
сонячне
зимне
проміння.
Поетеса Мирослава Сопілка (справжні ім’я та прізвище — Юлія Мисько-Пастушенко) заплатила надто високу ціну за наївну віру в «соціалістичні ідеали». Життя тендітної, скромної та освіченої жінки не було простим. Небагата родина, важка праця, калейдоскоп професій — від модистки до робітниці тютюнової фабрики, декілька арештів з боку польської поліції — таким було її юнацтво. Закінчивши лише початкову школу в рідному селі, майбутня поетеса самостійно надолужувала прогалини, вивчала літературу, багато читала. Можливо, її знання ніколи не стали системними, проте сучасники зазначали, що Мирослава Сопілка могла вільно сперечатися на політичні теми, знаходила слушні аргументи й легко цитувала важливі для розмови твори. Захоплення новим разом із загостреним відчуттям справедливості та симпатією до простих працівників і бідноти підштовхнуло молоду жінку до лівого революційного руху. На рідній Львівщині вона активно долучалася до проведення страйків, робітничих мітингів, маніфестацій і навіть у власній оселі влаштовувала різноманітні нелегальні зібрання місцевих комсомольських і комуністичних організацій.
Public Domain / Wikimedia Commons
Приблизно в цей час у пролетарському журналі «Вікна» публікують її перші поезії — «В церкві» та «Сон чорної ночі». Їх позитивно сприйняли письменники Василь Бобинський і Степан Тудор. Заохочення й добре ставлення колег змусили авторку повірити у власний талант і продовжити творчі пошуки. Але становлення Мирослави Сопілки не було безхмарним і легким — воно відбувалося на тлі складних побутових і економічних обставин. Степан Тудор згодом писав: «То одне — присвятити себе виключно творчій роботі, а зовсім інше — працювати, виховувати двоє дітей, хворіти на туберкульоз, займатися самоосвітою, бути поетесою. Для цього треба мати велику силу волі та полум’яне серце патріота».
Значні матеріальні труднощі, безробіття чоловіка й підірване здоров’я змусили подружжя шукати щастя в оспіваній пропагандистами Країні Рад. Мирослава Сопілка романтично вірила, що там знайде затишок і добрі умови для творчості, зможе отримати освіту, зрештою отримає якесь нове життя. Поетесу заарештували 16 серпня 1937 року й звинуватили в членстві в «контрреволюційній націоналістичній терористичній організації та проведенні шпигунської діяльності за завданням однієї іноземної розвідки». 30 вересня того ж року заарештували її чоловіка — Михайла Пастушенка — за аналогічним звинуваченням. Поетесу допитали двічі, витягнувши зізнання в тому, що вона «належала до націоналістичної організації та була співробітницею націоналістичного журналу». У жовтні 1937 року подружжя розстріляли: Михайла — 19-го числа, а саму Мирославу — 28-го. Двоє неповнолітніх дітей залишилися круглими сиротами, й дізнатися про їхню подальшу долю не вдалося. У травні 1938 року майно родини було конфісковано в дохід держави.
Національний історико-меморіальний заповідник “Биківнянські могили”
Мирославу Сопілку реабілітували 1959 року, а посмертна збірка «До сонця. Вибране» побачила світ лише 1973-го… 2025-го проєкт «Загата» презентував пісню на її «Колиханку».
Короткі нариси про кожного й кожну зі згаданих і багатьох іще не названих українських поетів і поеток 1920–1930-х років можна розгорнути в динамічні багатосторінкові романи, різні за сюжетами й насиченістю подіями. Та попри несхожість і розмаїття доль, спільним знаменником виявиться визрівання поетичного таланту в системі, яка швидко перетворювалась із авторитарної на тоталітарну. У таких обставинах ані «вірність комуністичним ідеалам», ані вміння балансувати й домовлятися, ані уявна чи справжня непримітність не рятували від куль чекістів. Радянська влада чітко бачила: ці поети, попри ідеологічну оболонку, працюють у полі української культури, а отже, забезпечують основу для її подальшого розвитку. Тому свідомо їх знищувала, усуваючи конкурентів, здорову альтернативу й, можливо, майбутній опір. Задушлива атмосфера тоталітаризму не дає змоги прорости живому та справжньому. Але висока поезія — це завжди життя та свобода, крила й політ. І тому українські поети існують, а червона імперія — зникла.