Анастасія Плоха: обійми, що зцілюють

Анастасія Плоха, військовослужбовиця, розповідає про свій досвід волонтерства та служіння у війську. Її новела “Обійми” увійшла до збірки Voices of Defenders vol.2, що містить історії десяти волонтерів.

Анастасія Плоха працювала тренеркою з функціонального та відновлювального руху, подорожувала світом. Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну вона стала волонтеркою, допомагаючи військовим і ветеранам. Навесні 2026 року сама долучилася до війська.

У своїй новелі “Обійми” авторка ділиться спогадами про волонтерську діяльність. Збірка Voices of Defenders vol.2 вийшла друком та в аудіоформаті, до неї увійшли 10 історій від 10 волонтерів.

Анастасія Плоха

військовослужбовиця

“Обійми” — це слово, що вміщує багато сенсів. Це базова людська дія, яка має величезне значення, може зігріти серце, огортаючи його підтримкою і турботою. Це дієвий засіб від ран, перша невідкладна допомога, базова людська навичка. Обійми бувають з найріднішими, з незнайомцями, очікувані чи раптові, на іншому континенті чи вдома, біля зруйнованого дому. Вони можуть бути з любов’ю, вдячністю, співчуттям, міцні чи безсилі, з надією, довірою, зі сльозами на плечі, уявні чи реальні, військові, волонтерські, людяні. У кожного є спогад про свої особливі обійми.

Мій досвід волонтерства — це про такі особливі обійми. Вони дуже різні, але від цієї різноманітності — ще особливіші. Мені здається, що обіймами можна допомогти більше, ніж будь-чим іншим, допомогти і отримати допомогу навзаєм, отримати допомогу вірити, що поки є такі обійми, є непоборна сила людяності.

Вперше я познайомилася з паном Миколою у квітні 2024 року. Поки ми шукали потрібний будинок, серце стискалося від того, що бачиш навколо: випалений снарядом будинок, паркани з дірами від уламків, ніби бронежилети. Але жоден бронежилет не врятує від російських снарядів великого калібру.

По той бік паркану пробивалися білі квітучі яблуні, що квітнули ще життєствердніше. Нас чекали, бо була потреба в допомозі. Біля входу на подвір’я квітли ряди жовтогарячих тюльпанів. Далі — руїни. Це був будинок пана Миколи, збудований ним власноруч приблизно п’ятдесят років тому. За будинком — тепличка і город на пагорбі з неймовірним краєвидом. Теплий вітер і сонце повертали спогади з дитинства, про бабусин город на пагорбі.

Почувши нас, вийшов пан Микола. Усміхнений, сивий чоловік з добрими очима, у картатій сорочці, з песиком на руках. Він сором’язливо запросив нас і почав розповідати, що маємо зробити. Йому було незручно приймати допомогу. Поки ми перевдягалися, підписували правила безпеки, розбирали інструменти — пан Микола вже жваво наповнював тачку розбитою цеглою.

Гостомель одним із перших відчув жорстокість і злочини росіян 24 лютого 2022 року. До середини березня окупанти блокували евакуацію та гуманітарну допомогу, нищили все на своєму шляху. Пан Микола, згадуючи, як принципово не дав води загарбникам, розуміючи, що може бути за це вбитим. Росіян здивувала його вулична вбиральня, і він не стримався, спитавши: “Боже, з якого ви лісу?”. На щастя, більше росіяни до нього не заходили. Але одним березневим ранком ворожий снаряд влучив у будинок пана Миколи. Він, ніби щось передчуваючи, за кілька хвилин до того спустився у льох. Пан Микола весь час окупації, битви за Гостомель і після звільнення територій залишався у селищі, бо тут його дім, хоч і зруйнований.

Той день волонтерства пан Микола працював разом з нами, беручи на себе найважчу роботу. Йому вісімдесят сім років. Щодня о сьомій ранку він уже на фундаменті. Того дня там були його син, онук і правнук. Чотири покоління розбирали наслідки окупації, щоб мати можливість збудувати новий будинок. Цеглинка за цеглинкою, до самого фундаменту.

Розбираючи цеглинки, я спитала пана Миколу, яка в нього мрія. Він здивовано засміявся і перепитав: “Мрія? Ну яка мрія…”.

— У кожного має бути мрія. Яка ваша? — спитала я, знаючи, що це найскладніше запитання.

— Спокійно вмерти, — відповів він, дивлячись прямо в душу втомленою посмішкою.

Я не очікувала почути це, але розуміла, що ця мрія народжена досвідом, який довелося пройти пану Миколі. Приховуючи, як мене торкнув цей діалог, я посміхнулася і продовжила: “Треба тоді придумати ще одну мрію!”.

Пан Микола подивився на мене добрими очима і відповів: “Ще мрію мати сили побудувати новий будинок. І нарешті вже відпочити”.

Я обійняла пана Миколу, ніби намагаючись додати йому сил і бажаного відпочинку. Сказала, що тепер це і моя мрія, мрія багатьох волонтерів, які працювали пліч-о-пліч. І якщо так багато людей мріють про щось в одному напрямку і роблять щоденні дії, така мрія точно здійсниться.

Ми пішли у літню кухню на обід. Пан Микола розігрівав борщ, який зварив напередодні для всіх волонтерів. Домашній настояний борщ після плідної роботи — найсмачніший.

Він покликав нас у льох і дістав вишневий холодненький компот: “Це ще з довоєнних часів вцілів!”.

Слухайте новели зі збірки “Voices Of Defenders vol.2” за посиланням

Я вперше познайомилася з поняттям “волонтер” на спільних толоках з відбудови на Київщині з початку 2023 року з організацією Brave to Rebuild / Сміливі відновлювати. Гостомель, Горенка, Буча, Ірпінь, Мощун — у кожному з цих селищ ми командами волонтерів розбирали пошкоджені або зруйновані будинки. Я пам’ятаю кожного господаря чи господиню, кожного волонтера, з яким передавали цеглинки ланцюжком, відшукували серед завалів чайні сервізи та інші цінні речі, сортували деревину для притулку для песиків з Донецької області, лагодили дахи, вікна, паркани, вчили українські слова з іноземцями, ділили обідній борщ.

Щоразу дорога з Києва, зруйнований Ірпінський міст, після якого починаються поранені будинки, біля яких люди завзято намагаються їх зцілити. Це викликало сльози, хотілося зупинити час, обійняти міст, закрити собою дірки в будинках і загоїти невидимі рани незнайомих, але таких рідних людей. Але цією ж дорогою завжди знаєш, що за парканом виднітимуться квітучі дерева, доглянуті квіти перед будинком, якого немає, і усміхнені, вдячні господарі з завжди відкритими дверима і обіймами.

У липні 2024 року відбувся черговий ракетний обстріл Києва. Російські військові скерували ракети в дитячу лікарню “Охматдит” та десятки житлових будинків. До таких обстрілів звикаєш, але вранці скасовуєш усі власні плани, щоб допомогти тим, хто її потребує. Я поїхала в один з районів Києва, де потрібні були руки волонтерів. Бачила зруйнований російською ракетою дитячий садок і десятки пошкоджених багатоквартирних під’їздів. Під ногами — звук розбитого скла. Обернулася — і побачила знайомі очі: мої волонтери зі “Сміливих”, з якими відбудовували будинок пана Миколи та десятки інших будинків на Київщині. Обійми. Після найтемніших ночей, вранці будуть ці обійми волонтерів, які здатні заглушити звук розбитого скла під ногами і в серці. Ми зустрічаємося після кожного ракетного обстрілу, допомагаємо усунути наслідки й щоразу обіцяємо зустрітись з іншого приводу. Одягаємо захисний одяг, підписуємо правила безпеки, розбираємо інструменти й розходимося допомагати. Того дня допомогли літній парі винести віконні рами та залишки балкону. З квартири навпроти врятували рибок у тріснутому акваріумі. В іншій квартирі не вдалося врятувати згорілі книги. Через вибите вікно у дитячому садочку видно навчальну дошку з написом “Що ти зараз відчуваєш?”.

“Що ти зараз відчуваєш?”

“Чому ти зараз тут?” — питаю кожного волонтера, з яким допомагаю пліч-о-пліч. Мені цікаво зрозуміти феномен волонтера. Що об’єднує дванадцятирічного Матвія, який приховує від батьків, що їздить допомагати, і шістдесяти семирічного Ендрю зі штату Огайо, який переїхав до Києва, щоб допомагати на постійній основі? Що об’єднує Олю з Херсону, Юлю з Харкова і Олену з Донецька, які розбирають цеглинки будинку пана Миколи? Що об’єднує Адама зі штату Флорида, Мет’ю з Австралії, Ентоні з Уругваю, Танью з Гонконгу та Ектора з Іспанії, які спілкуються зі мною українською мовою?

Серце. Внутрішнє “не можу інакше”.

“Відчуваю, що маю зараз бути тут і допомагати тим, чим можу. Обираю бути на стороні світла і не можу лишатися осторонь”.

Такою буде відповідь. Запитайте будь-якого волонтера, якого зустрінете.

Волонтери — це люди особливої матерії, які діями гартують у собі найбільш людяні чесноти. Просто діють від свого великого доброго небайдужого серця. Волонтерські досвіди познайомили мене з величезною кількістю таких людей. Яка вдача зустріти таких людей за цього життя, діяти разом пліч-о-пліч і примножувати непоборне світло.

Лютий 2025 року. Стою на іншому континенті, приблизно за 8400 кілометрів від рідного Києва. Вдихаю прохолодне ранкове сніжне повітря, слухаючи легенькі хвилі океану. Згадую, наскільки ми всі забули, що таке спокій і тиша.

Тримаю в руках офіційну акредитацію: Anastasiia. Ukraine. Volunteer. Sport Team. Після багатьох етапів мене відібрано до міжнародної команди волонтерів Invictus Games, які цього року проходять у Ванкувері, Канада. Ігри Нескорених — це найцінніша ініціатива з відновлення та повернення до життя військових і ветеранів через спорт. Це подія світового масштабу, і я — один з багатьох помічників. Я хочу доторкнутися до досвіду, який може допомагати українським військовим і ветеранам у поверненні до життя після видимих і невидимих травм. Хочу бути відчутною підтримкою тим, хто захищав мою свободу і моє життя. На той момент ще не здогадуюсь, але і тут відчую багато тих самих особливих обіймів.

Першою мене зустріла Дженні, якій необхідно було перевірити мій паспорт для реєстрації: “Ukraine? Did you come from Ukraine?”.

З цими словами мила літня канадійка Дженні підхопилася зі свого стільця, оббігла стіл і схопила мене в обійми. Міцно тримала і сказала, що читає новини, знає, як у нас зараз. Сказала, що вболіває за українську збірну, тільки щоб я нікому не розповідала. Повторювала десятки разів, в якому захваті від боротьби і сили духу українців, дякувала, що я приїхала аж з Києва, щоб бути частиною допомоги Ігор Нескорених.

Далі в моїй пам’яті — обійми Слави, ветерана, учасника нашої збірної. Слава випадково перестріне мене в спортивному залі перед тренуванням з регбі на кріслах колісних. Я зрозумію, що Славу щось турбує, і спитаю, чи можу чимось допомогти.

“Фух, нарешті українська рідна мова! Мені необхідно знайти лікаря і пояснити йому, що треба підкрутити протез, бо щось геть розхитався і сильно натирає. Зможеш таке сказати англійською? Бо я старий, англійську мову зараз вчу, але такого ще сказати не зможу”.

Виходимо від лікаря, і Слава робить кілька рухів, тестуючи опору: “Що б я без тебе робив! Я аж по-іншому йти став, то, мабуть, на лижах розхитав вчора! — Вчора Слава змагався на адаптивних лижах, на які вперше в житті встав пару місяців тому. — А треба ж за онуком встигати бігати після змагань. Я так тобі вдячний за допомогу!”.

Поки поверталися до тренувальної зали, Слава розповів, що родом з Дніпра, і виявилося, що ми земляки. Розповів, що долучився до війська добровільно з першого дня повномасштабного вторгнення, хоча за віком вже не підлягав мобілізації. “Я пішов захищати і боронити своє, не зміг лишитись осторонь”. Поранення Слава отримав під час виконання бойового завдання в Донецькій області. Поділився, що найбільше його серце співає, коли він фотографує птахів. В’ячеслав професійно цим займався до повномасштабного вторгнення. Сказав, що дуже мріє одного дня повернутися до цієї справи.

Дістав телефон і показав мені з десяток неймовірно гарних фотографій різноманітних птахів.

“Це все з нашого регіону! Оця — моя найулюбленіша”, — показав мені фото величезного сокола. — “Я за ним полював з фотоапаратом понад п’ять годин, щоб так зловити”. Закатав рукав і показав передпліччя, на якому татуювання: там цей сокіл з широко розправленими крилами над тризубом і над полями пшениці, ніби оберігаючи і захищаючи найцінніше.

“Це з мого фото цього сокола мені малювали татуювання. Хочеш, я надішлю тобі це фото, і ти собі такого зробиш?”.

Наступного дня — змагання з плавання. Моїм завданням було асистувати атлетам усіх двадцяти п’яти збірних під час запливів. Тобто я мала закріплену змагальну доріжку, бачила стартуючого атлета і за час, поки він плив свою дистанцію, мала донести його особисті речі (протези або крісло колісне) до іншого кінця басейну і допомогти безпечно та комфортно вилізти з басейну, передавши ці речі.

Бачу на своїй доріжці великий протез із синьо-жовтими стікерами, але через втому не звернула на них уваги. Обережно беру протез і швидким кроком рухаюся до іншого кінця басейну. Бачу, що мій атлет фінішує першим у цьому запливі. Щиро радію. Атлет швидко самостійно вилазить з басейну, я подаю протез і питаю, чи потрібна допомога. Починаю вітати його з чудовим результатом англійською, але через втому не розумію акцент, з яким він відповідає.

Чемпіоном того запливу виявився ветеран Артур. Ми перетиналися з ним пару днів тому на змаганнях з регбі на кріслах колісних. Він знімає окуляри для плавання і сміється, бо я не розчула українську мову і продовжувала вітати Артура англійською. Набігли журналісти і фотографи, щоб сфотографувати чемпіона одразу після фінішу. Артур звернувся до них англійською і попросив сфотографувати нас разом, додавши, що допомога волонтерів — це внесок у перемогу. Обійняв мене обіймами переможця.

Повномасштабна війна триває вже занадто довго, тому я можу згадати ще безліч досвідів волонтерства та обіймів. Досвіди волонтерства, як і особливі обійми — добровільні, від найщирішого поклику серця, завжди непередбачувані і без очікувань отримати щось навзаєм.

Але ці досвіди волонтерства, як і особливі обійми — ніби найглибша вдячність, завжди дарують незгасаюче тепло в серці, незламну віру і непоборну силу, які спонукають продовжувати.

“Voices of Defenders” — це тривалий українсько-данський проєкт, покликаний підтримувати творців суспільних змін в Україні: молодих захисників та військових волонтерів. Команда YMCA Lviv здійснює його разом із KFUM og KFUK i Danmark за фінансування CISU (Civil Society in Development) Данії.

• книги
• російсько-українська війна

Короткий курс “Історії України” в Росії

Таємний суп. Уривок з книжки Юрія Скіри “Солід. Взуттєва фабрика життя”

“Козацький Марс”. Уривок з книжки Олексія Сокирка про державу та військо Козацького Гетьманату

“Кафе Європа”, “Збагнути Росію”: 10 історичних книжок 2020 року, які варто прочитати

“Необачно трактувати Донбас як регіон, який є ворожим до цінностей Революції Гідності”, – Гіроакі Куромія

Позивний “Кнопка”. Ірина Васечко

І знову геноцид. Уривок книжки Тімоті Ґартон Еша “Рідні землі”

“Культ російського імперіалізму”. Уривок із книги про Михайла Демковича-Добрянського

“Творчість – це наше право від народження”. Огляд книги “Кімната снів” Девіда Лінча

За даними порталу: localhistory.org.ua