Іван Петрович Коваленко. Іван тут ім’я, Коваленко — прізвище родини, а Петрович означає, що батька звати Петро. В Англії чи Франції такого «третього імені», утвореного від імені батька, немає.
Називати людину по батькові почали дуже давно. Цей звичай використовували предки майже всіх народів Європи. Дивує інше: в європейців ім’я по батькові нікуди не зникло, воно просто сховалося в прізвищах. В українців теж, тільки поруч залишилося ще й окреме по батькові.
Іваненко означає «маленький Іван»
Іванович, Іваненко та Іванчук колись означали одне й те саме — «син Івана». Мовознавці, які вивчають імена, зараховують до слів, утворених від імені батька, не лише всі українські по батькові, а й більшість прізвищ.
Найбільш «українське» прізвище на «-енко» влаштоване особливо гарно. Частина слова «-ен-» у старій мові означала дитинча, як у словах «кошеня» чи «гусеня», а «-ко» робило слово пестливим. Іваненко буквально означає «маленький Іван», тобто Іванів син. Такі імена записані вже в XV столітті.
Спочатку це було живе ім’я по батькові. Сина називали за батьком, а прізвища тоді часто змінювалися. Сина Богдана Хмельницького люди звали не Хмельницьким, як батька, а Юрієм Хмельниченком. Бували й прізвища по матері. Василишин означає «син Василихи», тобто дружини Василя.
Чому по батькові залишилося, коли з’явилися прізвища
В українців було два види імен по батькові. В українській граматиці 1818 року записано, що звичайне закінчувалося на «-енко» й часто вже ставало прізвищем (Гриценко, Павленко). Коли ж хотіли висловити повагу, казали на «-вич» (Хведорович, Павлович). Перше застигло в прізвищах, друге дожило до наших паспортів.
Простих людей звали лише на ім’я, а шанованих — ще й по батькові. У другій половині XVIII століття трьома словами, як зараз, записували переважно священників і козацьку старшину. Обов’язковим для всіх ім’я по батькові стало лише за останні півтора століття. У селах на заході України його досі сприймають як слово з книжок, а не з розмовної мови.
Прізвища на той час теж «застигли» й стали переходити до дітей без змін. В українців це трапилося пізно, на межі XVIII та XIX століть. На західних землях, які належали Габсбургам (Галичина, Буковина, Закарпаття), указ австрійського імператора 1805 року зробив прізвище обов’язковим. В інших краях його остаточно закріпили після скасування кріпосного права 1861 року.
Так і вийшло, що в українців дві вказівки на рід одразу. Прізвище переходить до дітей незмінним, а ім’я батька живе в наступному поколінні як по батькові. У документах воно входить до повного імені, а в розмові допомагає виявити повагу. Коли звертаються, обидва слова ставлять у кличний відмінок, наприклад, «Галино Пилипівно», «Ігорю Андрійовичу». Є й другий увічливий спосіб: «пане Іване» або «пані Катерино».
Johnson і Fitzgerald теж чиїсь імена по батькові
Johnson означає «син Джона», Wilson — «син Вільяма». До 1400 року в більшості англійських родин прізвища вже передавалися у спадок, і прізвище Johnson перестало означати, що батька звати Джон.
У норманів, які завоювали Англію 1066 року, «сином» було слово «fitz». Так з’явилися Фіцджеральди. Прізвищем FitzRoy («син короля») називали позашлюбних дітей королів. В Уельсі «сином» було «ap», і з часом воно прилипло до імені. З «ap» Richard вийшло прізвище Pritchard, а з «ap» Rhys — Price. Шотландське MacDonald означає «син Дональда».
У Скандинавії постійні прізвища запроваджували законами. У Данії їх наказали взяти всім 1828 року, і прізвищем ставало ім’я по батькові. Закон так не любили, що хитрували. У Поуля Педерсена син мав стати просто Педерсеном, тому його охрестили Педером Поульсеном Педерсеном, і «син Поуля» зберігся хоча б у середині імені. У Швеції та Норвегії прізвища закріпили на початку XX століття. А голландцям ще раніше, 1811 року, прізвища наказав узяти Наполеон, бо їхні землі тоді входили до Французької імперії, і більшість просто записала своє ім’я по батькові. Звідси стільки Янсенів, тобто «синів Яна».
В Ісландії в батька й доньки різні прізвища
В Ісландії старий звичай живе замість прізвищ. У сина чоловіка на ім’я Йон замість прізвища стоїть Йонссон («син Йона»), у доньки — Йонсдоттір («дочка Йона»), а в самого Йона — таке саме слово від імені його батька. Можна взяти й ім’я матері. Телефонний довідник там складено за алфавітом імен, а очільницю уряду Йоганну Сігурдардоттір усі звали просто Йоганною. Брати нові прізвища ісландцям заборонено з 1925 року.
У Болгарії, як і в Україні, три імена, і по батькові утворюють від імені батька із закінченням «-ов» або «-ев». Але прізвищем дитини за законом може стати не прізвище батька, а його по батькові. Візьмімо Петра Стоянова Іванова. У нього батько Стоян, а прізвище Іванов. Його син раніше нерідко ставав Георгієм Петровим Стояновим. Петров тут — по батькові, а прізвищем стало ім’я діда, тож прізвище зсувалося в кожному поколінні. Зараз молоді болгари так майже не роблять.
В арабів «син» звучить як «ібн», «дочка» — як «бінт», хоча в документах тепер зазвичай просто ставлять підряд ім’я, ім’я батька та ім’я діда. А в Ефіопії прізвищ немає зовсім, другим іде ім’я батька, тож дружині під час весілля й міняти нічого.
Американське друге ім’я не стосується батька
В імені John Michael Smith слово Michael буде просто другим особовим ім’ям. Його дають на честь діда, друга родини або відомої людини, і батько зовсім не зобов’язаний бути Майклом. Тому українське по батькові англійською перекладають не middle name («друге ім’я»), а patronymic («по батькові»).
Саме так підписано поле в українській ID-картці. По батькові там пишуть лише українською, латиницею його не дублюють, а в закордонному паспорті такого поля немає взагалі. Тож за кордоном українці й так живуть без імені по батькові.
За даними порталу: ukr.media