Теорія спадковості: як дизайнерка Ірина Каравай переосмислює український культурний спадок

Дизайнерка Ірина Каравай переосмислює український культурний спадок — та етику творчого висловлювання під час війни. З нею поговорила Тетяна Соловей.

Ірина Каравай0Ірина Каравай

Реклама

Розмову з Іриною Каравай ми починаємо з очевидного запитання, що стосується України тут і зараз. Перед інтерв’ю до студії Karavay завітав її молодший брат Дмитро, який недавно повернувся додому після поранення на фронті. Ірина, як жест вдячності, робить йому вишиту сорочку кольору хакі. Сюжети вишивки планувалися як символічна фіксація його перебування “там”. Але від воєнних символів Дмитро відмовився (залишив тільки свій позивний) і попросив, навпаки, знаків мирного життя: “колоски, хмаринки, соняшник”. “На ньому сорочка має вигляд військової уніформи, — Каравай ділиться враженням після примірки та формулює запитання, яке насправді тривожить не тільки її. — Як я маю працювати з темою війни? Я надихаюся чи спекулюю, з огляду на комерційність діяльності?”

11

“Раніше, коли говорила про Україну в одязі, інформацію брала з книжок або музейних об’єктів, але зараз джерело — саме життя. І переживання від реальності потужніші за всі мистецькі”. У розповіді дизайнерки про Україну сьогодення йдеться насамперед про збереження традицій і досвід, який здобуває країна: “Я намагаюся не навантажувати продукт своїми особистими сенсами, які, звісно, вкладаю в процесі створення, а залишити “гратися” цим власникам речей”.

Інтерпретувати українську культуру мовою модного дизайну Ірина почала в домайданну епоху, коли переосмислення національних мотивів не було загальною практикою. Це могли бути історичні теми, як у колекції Karavay осінь-зима 2011, присвяченій Софії Київській: речі із шовку та полотняного кашеміру прикрашали впізнавані фрагменти віньєток барокового декору. Або народні, як у колекції Pixel осінь-зима 2012, де графічні плетіння та вишивки в стилі перших комп’ютерних ігор на сукнях і блузах були результатом експерименту масштабування традиційної вишивки.

Ірина Каравай2Ірина Каравай

Після подій 2014 року цікавість до автентичної української культури зросла й комерціалізувалася. Тоді дизайнерка відійшла від очевидної етнічності та взялася до переосмислення технік, максимально ускладнюючи собі завдання: вони мали бути не рустикальними, а “вишуканими й аристократичними”. Каравай переносила принцип витинанки (орнаментальний декор із паперу) на лляні та вовняні тканини: їх вирізали пошарово, щоб створити делікатний ажурний узор на речах — як у колекції осінь-зима 2014/2015. У триптиху колекцій “Трансцендентна Україна” в 2014–2016 роках дизайнерка розробляла тему геометрії народного шиття: укрупнені фрагменти візерунку наносилися методом термодруку або виконувалися лаковими стрічками, а необроблений поділ імітувався стеклярусом.

13

Експерименти Ірини поступово дистилювалися до рафінованої простоти. Те, що робить зараз, вона називає “вишуканим етно”. Сарторіальна основа цих розробок — класична чоловіча сорочка, суцільно нова річ у творчому лексиконі Каравай: досі вона ніколи не працювала з чоловічим одягом. Така сорочка частково збирається вручну, наприклад, за допомогою підшивання подолу або пройми, — так зберігається пластичність речі — та делікатно прикрашається вишитими квітами, дзиґами, кроликами, ланцюгами й серцями. У виборі малюнків і типу шиття — виробнича прагматика. “Хрест максимально підходить під льон, який має полотняне плетіння”, — пояснює Ірина. Щодо орнаменту, то “він працює як фактура”, саме тому більшість шитва робиться тон у тон, а його елементи “графічні на вигляд”.

14

“Зараз ми майже не застосовуємо ручну вишивку, оздоблюємо нею тільки прозорі тканини”, — говорить Каравай. Кілька років тому вона почала привчати себе “мислити речами”: через розуміння функціоналу та призначення одягу вибирати спосіб виготовлення, тканину, декор тощо. Саме так прийшла до усвідомлення, що ручну роботу варто використовувати не заради “претензійного акценту”, а тільки у випадках виробничої необхідності, наприклад, для збереження легкості виробу. “Це екологічно — не витрачати ресурс без зайвої потреби”, — вважає Ірина, і це її вміння цінувати ресурс майстрів дизайн-студії Karavay вже саме собою є проявом екосвідомості.

15

Повномасштабне вторгнення стало для дизайнерки періодом переосмислення формату роботи. Вона і до того відчувала внутрішній конфлікт з імперативом сезонності та кількості одягу, що веде до “знецінення роботи та речей”. Тому зараз працює над позасезонною колекцією. До чоловічої сорочки додається все, “що можна одягнути на неї, до неї, та з нею” — костюми, пальта, сукні та прикраси. Матеріали: льон, вовна, джерсі, срібло. Жанр класичної сорочки впливає на бізнес-формат: Каравай виготовляє речі bespoke (під замовлення на клієнта) — саме за таким принципом працюють традиційні ательє чоловічого одягу.

16

17

Така сміливість не дається легко: колись ми чимало дискутували на тему шаленої швидкості моди. Але бажання обережно ставитись до ресурсу, матеріалу та кваліфікованої праці, розвивати майстерність як складову ДНК бренду та фокусуватися на розробці унікальних дизайнів привели Ірину саме в цю точку, для якої індустрія ще не має відповідної термінології. Але це той випадок, коли речі говорять самі за себе. Одяг Karavay має магічну силу приваблювати оригінальністю, автентичністю й імунітетом до трендів — перевірено на собі.

18

Источник

No votes yet.
Please wait...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *