У межах Премії імені Юрія Шевельова в Києві відбувся сьомий фестиваль «Дні есеїстики», організований Українським ПЕН та Києво-Могилянською бізнес-школою (kmbs). У програмі фестивалю були дискусії, лекції та розмови з українськими авторами-есеїстами. Центральними темами стали культурна деколонізація, нова концепція глобальної доби та самобутність у мистецтві. Кураторкою фестивалю виступила перекладачка та культурна менеджерка Анна Вовченко.
Зокрема, в просторі Українського ПЕН відбулася дискусія «Письмо як емоційна пам’ять. Розмова про есеїстику безпосереднього досвіду». Письменниця та медіадослідниця Марія Титаренко разом із письменниками-військовими Глібом Бітюковим, Артемом Чехом, Дмитром Крапивенком та Богданом Коломійчуком обговорили значення сучасної есеїстики для української літератури та історії, межі між есеїстикою і художнім твором, а також актуальність цього жанру.
Ми виокремили найцікавіші тези з цієї розмови.
Зміст і форма, відповідальність і досвід есеїстики
Марія Титаренко: Кураторка фестивалю Анна Вовченко назвала есей «наймолодшим та найдорослішим жанром у літературі». Наймолодшим – через появу в Європі наприкінці XVI століття, хоча китайська та японська традиції сягають VIII та XI століть відповідно. Найдорослішим – тому що це жанр-рефлексія, який зазвичай обирають зрілі автори, що діляться власним досвідом. Як ви, письменники, бачите цей парадокс? Що вам дозволяє робити цей «найдоросліший» жанр? І як «наймолодший» жанр дозволяє чогось не робити, що він пробачає автору?
Дмитро Крапивенко: Я не бачу суперечності. Сучасні жанрові канони розмиваються. Есеїстика – це демократичний жанр, який пробачає майже все, крім відсутності досвіду. Він не пробачає «ноунеймів». Але якщо автор має ім’я, то на певні недоліки можуть закрити очі. Це безумовна перевага есеїстики.
Артем Чех: Моя книга «Точка нуль» починалася як начерки, а не як есей. Була критика, що це не есеїстика. Я себе не позиціоную як есеїста. Пишучи будь-який текст – художній чи нехудожній – я не розмірковую про жанр. Це просто текст, що випливає з моїх відчуттів та переживань. Якщо заганяти будь-який текст у рамки, ми втрачаємо головне – якість самого твору. Академічні означення – другорядні.
Марія Титаренко: Артеме, що тобі дає щоденникова форма, гібрид аналізів, замальовок, репортажів та сторітелінгу? Де кордони знімаються, а де ти відчуваєш себе обмеженим?
Артем Чех: Я відчував обмеження лише раз, коли писав майже жанровий роман «Пісня відкритого шляху». В інших випадках я не ставлю собі літературних кордонів. Це мій текст, моя уява, фантазія, досвід та майстерність. Я створюю текст, а його оцінюють читачі та критики.
Чиста творчість працює тоді, коли ми не заганяємо себе в рамки. Це дає свободу творити щось нове, чого раніше не було, принаймні в сучасній українській літературі.
Марія Титаренко: У Гліба в книзі є записки, але видавництво називає її есеєм. Глібе, що тобі дає ця форма? Де ти можеш собі щось пробачити?
Гліб Бітюков: Есей для мене – це також про досвід. Не можна написати есей без досвіду. Війна – це досвід, який оголює причинно-наслідкові зв’язки. Есей дозволяє подивитися в минуле, згадати щось і зрозуміти, якими ми маємо бути в майбутньому. Есей може пробачити технічні чи літературні помилки, але не відсутність відповідальності. Все, що я пишу – це насамперед відповідальність перед людьми, з якими я служив. Тому я не можу написати неправду чи викривити реальність, хоча інколи загострюю увагу на певних подіях.
Богдан Коломійчук: Жанр есею якнайкраще пасує для нашого сьогодення. Українське суспільство – молоде, але водночас найдоросліше в Європі, можливо, й у світі. Есеїстика – чудовий творчий спосіб переживання доби. Вона пластична: автор може маневрувати між щоденниковою прозою та нарисами. Це також дуже суб’єктивний жанр, особистісна точка зору, аж до інтимності. На відміну від жанрової прози, де можна тримати дистанцію і сказати, що все вигадане, в есеїстиці обов’язкова умова – щирість. Автор має бути відвертим з читачем, інакше жанр не має сенсу.
Чутливий контент: читати не можна приховати
Марія Титаренко: Спостерігаю, що в репортажах та есеїстиці часто ставлять маркування «18+». Наприклад, у книзі Валерія Пузіка «З любов’ю, тато» багато натуралізму. Мені здається, таке маркування має бути «sensitive content». В «Уламках з-під Авдіївки» Олександра Гоменюка багато медичного сторітелінгу, до якого не всі готові. Наскільки есеїстика має берегти читача від ретравматизації? Чи головне – правда? Як бути з чутливим контентом і як транслювати його світові, який не готовий це читати?
Гліб Бітюков: Я не хотів би, щоб ми когось «берегли». Щодо «18+», я б ставився інакше: ставив би дітям відкриті запитання, щоб вони самі знаходили відповіді. Світ, у якому ми живемо, – наслідок наших дій, компромісів чи мовчання в минулому. Війна почалася не «за що», а «після чого». Що сталося в нашому минулому? Есеїстика – це можливість передати цю філософію дітям. У своїй книзі я намагався говорити не стільки про пам’ять, скільки про сенси. Наше сьогодення – це наслідки. Ми десятиліттями жили у світі, де плутали спокій з безвідповідальністю. Варто запитати себе: що зробити, щоб майбутнє змінилося? Майбутнє мають змінити наші діти. Берегти їх від складних емоційних ситуацій – так, але від відкритих запитань і відповідальності за майбутнє – ні.
Дмитро Крапивенко: «Sensitive content» та «18+» – це ханжество, нав’язане суспільством. Ми, як видавці, вимушені грати за цими правилами. У кожного є внутрішній цензор. Ніхто не змушує читати. Щодо втоми західної аудиторії – це постколоніальна травма. Не треба шукати кон’юнктуру, намагатися сподобатися. Не слід переступати через себе. Український читач цього не пробачить.
Артем Чех: У контексті чутливого контенту питання радше естетичне, ніж етичне. Письменник не має зважати на думку читача. Читач завжди буде незадоволений. Дуже багато матеріалу після 2022 року вражало своєю поганою, нецікавою, штучною якістю. Хотілося б бачити більше справжньої літератури. Для цього не повинно бути жодних обмежень.
Емоційна пам’ять, сталеві зуби та увага до деталей
Марія Титаренко: Перейдімо до теми емоційної пам’яті. Де у своєму письмі ви ставите крапку «Запам’ятати не можна забути»? Що є вартісним для вписування, а що ви обминаєте і чому? У книзі Богдана є момент, коли він цілеспрямовано видаляє фотографії зі смартфона, щоб не пам’ятати. Як працювати з цим у тексті?
Богдан Коломійчук: Термін «емоційна пам’ять» також існує в акторському мистецтві. Для ролі лиходія актор повинен дістати з глибин пережитого відчуття лиходійства. Тут це працює навпаки: емоції не треба стримувати, їх потрібно перебирати, класифікувати, виділяти те, що найкраще лягає у вектор оповіді.
Емоції не треба стримувати в собі: їх потрібно перебирати, класифікувати, виділити те, що найкраще лягає у вектор нашої оповіді.
Марія Титаренко: Артеме, як ти запам’ятовуєш неймовірну кількість деталей? Як фільтрувати деталі: що давати в текст, а що ні?
Артем Чех: Моя книга зіткана з нотаток, моментів, записів. Коли ми заходили в хати, я фотографував горіхи на підвіконні з календариками, кажучи собі: «Це для опису, я забуду». Так і було. У мене є купа фотографій побутових моментів, деталей. Я розумів, що викину це з пам’яті, але мені треба про це написати. Користувався нотатником. Книга написана за три тижні, але база була напрацьована за попередні півтора року війни. Хоча ми, есеїсти, маємо бути чесними, ми все одно «читінгуємо» і домальовуємо. Наприклад, у мене в одному з сіл був дід зі сталевими зубами. Діда я вигадав, точніше, дід був, але без сталевих зубів. Це прикрасило картинку.
Марія Титаренко: Дмитре, ти казав, що книга написана для дружини твого загиблого побратима. Чи есеїстика може бути меморіальним жанром? Яка мета та функція твого тексту? Як ти відбираєш, що давати в текст, а що ні?
Дмитро Крапивенко: Війна не закінчується, і вже не всі герої, які живі в книзі, живі тепер. Ключовим було написати історію тих, хто поруч, щоб пам’ять про них збереглася. Це була моя місія. Я нічого, крім слів вдячності, від них не чув. Це важливо – усвідомлювати, що робиш щось недарма. Щодо пам’яті: в мене вона дуже хороша. Після контузії почав забувати елементарні слова. Зрозумів, що «жорсткий диск посипався», треба писати. Відновився, але зрозумів, що диск може посипатись знову. Тому в другій половині 2023-го вирішив записати.
Взаємна спроба емпатії, (не)порозуміння і Хвильовий
Марія Титаренко: Чи може есеїстика стати містком для порозуміння між людьми з різними досвідами: тими, хто був на війні, і тими, хто ні? Між тими, хто був на нулі, хто в тилу, хто в окупації? Богдане, у твоїй книзі є концепт «докомунікаційного протоколу». Чи може ним бути есеїстика?
Богдан Коломійчук: Йдеться про мою професію бойового медика. Є певний протокол. У першу відпустку мене страшенно нервували цивільні проблеми. Думав: чому я мушу чекати в черзі, слухати чиїсь проблеми? Потім згадав, що я в цивільному, частина цього простору. Якби хтось у цій черзі дізнався, що я військовий, він би, певно, виконав цей «докомунікаційний протокол» – не говорив би про другорядні проблеми, бо мій час цінується інакше. Якщо коротко, я нещодавно допомагав доньці з математикою. Йшлося про відносність руху. Рух оцінюється по-різному тим, хто стоїть на пероні, хто в поїзді, хто в сусідньому поїзді. Між усіма героями задачки буде відстань. Тому спілкуватися один з одним вкрай важко. Усе, що нам залишиться – це взаємна спроба емпатії, чулість. Або вона буде, або ні. Не хочеться думати, що ні.
Дмитро Крапивенко: Публіцистика Миколи Хвильового, яку прочитало небагато людей, стала основою для фрази «Геть від Москви!». Ця фраза, хоч і не прозвучала в його публіцистиці, стала гаслом нашого часу. Чи дарма писав Хвильовий? Виходить, що ні. Фраза, яку він не написав, стала ключовою через 100 років після його самогубства. З цих чотирьох книг, з десятків книг есеїстики сформуються гасла, які передадуть дух нашого часу, наші сподівання, наше намагання порозумітися і зберегти пам’ять.