Софія Яблонська: опіумна отрута Китаю

"Найповільніша з отрут". Софія Яблонська про куріння опіуму в Китаї0

Софія Яблонська — одна з найяскравіших постатей українського мандрівництва першої половини ХХ століття. Її шлях пролягав через Північну Африку, Індокитай і зрештою привів до Китаю — країни, яка на той час поставала в очах європейців загадковою і майже недосяжною.

Саме в Китаї українка зіткнулася з явищем, що глибоко вразило її як спостерігачку і письменницю, — культурою вживання опіуму, невіддільною тоді від повсякденного життя багатьох китайців. У своїх подорожніх нотатках вона не просто фіксувала екзотичну для європейця картину опіумних курилень, а намагалася зрозуміти соціальні й людські причини цього явища — бідність, колоніальний тиск, розпач і водночас своєрідний ритуал, вписаний у тканину тогочасного суспільства.

Софія Яблонська

українська письменниця, журналістка, мандрівниця, фотограф

Опій — це один із найбільш одурманливих, але й рафінованих засобів, хоч виробляють його з невинної на око рослини — з маку. Не з зернят маку, бо з них можна в найліпшому випадку добути масну оливу й макух, — а з живого соку макового квіту. Його сіють тут, у Китаю, ранньою весною та, як тільки простори макових піль зацвітуть білими, рожевими та чорними квітами, китайці йдуть надтинати зелені голівки маку й випускають із них білу їх кров. Краплину по краплині, що спливає з зеленої голівки долів, вони її збирають у крихітні черепці, що прив’язані під шийкою макового квіту. Цей липкий сік китайці ферментують, сушать і збивають у грудки, — при чім він чорніє і твердне як глинат.

Приготування опію — незвичайно складне, і вимагає правдивої китайської терплячості.

Коли опій у грудках має вже кілька місяців “віку”, його розмочують у воді, розварюють у особливих кітлах, перетирають, додають води і кладуть, щоб вистоявся. Нарешті старанно фільтрують крізь окремі цідила, опісля ж знову варять, аж він згусне на чорну масу, подібну до розпущених сливкових повил.

Але новозготований опій ще не годиться для куріння. Він мусить знову ферментувати, при чому китайці дбають, щоб він не запліснів або не прокис. Перетримують його в незвичайно чистих горшках, в усталеній температурі і щоденно дбайливо перемішують. Щойно, як ферментація закінчиться, опій закопують у горшках у землю й чекають, щоб він трохи постарів.

Як вино — чим старший опій, тим він смачніший, і тим більшу має вартість. Я знаю китайця, що курить опій свого прадіда, як це лицює членові заможної родини.

Хоч тут ще не кінець труднощам, — ще треба вміти курити опій, та передусім зготовляти люльки.

До цього теж потрібне особливе курильне приладдя: таца з лямпочкою, яку кладуть на тапчан (бо опій курять лежачи), щипці, голки, гачок, та нарешті сама довжезна люлька (дірява бамбусова тростина) з файкою, яку встромлюють майже під кінець бамбусу. Над лямпочкою з заокругленим склом, де є малий отвір, китаєць на двох довгих голках нагріває краплину по краплині опій та шкварить його, аж він цілком твердне. Тоді закруглює галушку і встромляє її в малий отвір у файці. Щойно цю файку нагрівають над вогником лямпочки і сильним духом тягнуть опій, що сичить і видає з себе синій запашний дим.

На око це не складна річ, хоч приготовляти люльки це така делікатна робота, що треба мати до цього окремий талант та кількалітню практику, бо не кожний уміє приготовляти добрі люльки.

Не можна заперечити, що курити опій приємно, тим більше з самого початку… — загадка цієї отруї, привабливий настрій курильні (де лежать на кольорових тапчанах при освітленні двох-трьох лямпіонів), та врешті гіркуватий запах опію в його втихомирливий вплив, — все це примани опію, який рідко коли випускає того, хто вже раз попав у його зрадливі пута. Спершу опій втихомирює біль, жаль, страждання, та не розбуджує в людині жадних звірських, ні навіть жадних “людських” інстинктів. Розбуджує хіба тільки приємні примари та милі спомини.

Спершу здається, що він має самі добрі прикмети та жадних хиб, і це власне його найхитріша примана. Зате потім… Потім людина, щораз то більше звикає, мусить уживати його більше, вона затроює свій організм, і згодом уже не відчуває жадної приємності. Але вже за пізно покинути курити, — опій стає необхідною для організму отрутою, без якої, так само як і від якої, чекає смерть.

— Коли це правда, — питала мене якось у Європі одна моя знайома, — так яким же чудом китайці курять його вже від віків і ще досі від цього не вигинув їх рід?

"Найповільніша з отрут". Софія Яблонська про куріння опіуму в Китаї3 — Селяни на заливному рисовому полі у Китаї, 1930-ті роки

Тут я хочу відповісти на це питання всім, кого це цікавить.

Передусім китайці не курять опію “від віків”, а не більше як сто літ, від часу “війни за опій”, коли англійці почали його вивозити з Індії. Потім, їх організм не реагує з такою силою на опій, як організм людини білої раси.

Автім не всі ж китайці курять опій. Жінки, наприклад, дуже рідко, — ця звичка могла б зменшити їх здібності материнства.

Звичайно китайці починають курити щойно під старість, коли вони сповнили всі свої родинні обовязки та залишили на своє місце нове покоління, коли їх життєві сили вичерпалися. Вони курять, щоб осолодити собі старість, несвідомо поспішають смерть, що “забере їх у сні і нездатних до життя віднесе у засвіт”, як вони кажуть. Рідко коли трапляється, щоб китаєць у силі віку курив, (та тим більше тепер, відколи “заборонено опій у Китаї”). Хиба, що вживає його як “лік” на якусь хоробу або на вроджену слабість. Але що майже в кожнім домі є дід із курильня, то, звичайно, можна мати враження, що всі китайці курять.

А над усе помилкова є думка, що від курення опію скоро вмирають. Це справа довгих літ. Це непомильна, хоч найповільніша з отрут. Затроєння найскоріше приходить у нас, людей білої раси. Від трьох років мого побуту тут я вже втратила трьох моїх добрих знайомих, що повмирали від куріння опію в довгих муках, які могла впокоїти тільки смерть.

Один із них, без огляду на свою колишню жвавість і бистроту ума, помер передчасним, безсилим ділом, байдужілим до життя й до смерти. Пригадую собі його майже останні слова:

— Ні, не куріть! Світ не вартий того, щоб так страждати… не вартий, щоб за нього вмирати… хоч, скажіть мені, чи взагалі варто жити?

Це є питомий “світогляд” сп’янілого, що спалив усю свою силу й віру в сильному димі опію.

Як я тільки приїхала на Далекий Схід, то один мій знайомий лікар дав мені дуже мудру пораду. Він сказав:

— Коли правда, що вас палить бажання пізнати “тайну опію”, то вже краще відразу ковтніть добру його дозу, від якого за кілька хвилин пізнаєте аж до кінця його страшну “тайну”: спершу певну, розмірну велику насолоду, потім страшні муки, з яких визволить вас зовсім певна, невблаганна смерть. Це краще, ніж розділити цю роботу на довгі роки, які з вас зроблять нездатну до життя людину, живим трупом.

Це була одна з найкращих рад, яку я колинебудь дістала від лікаря, бо він у час перестеріг мене перед небезпекою, яка, зрештою, йому самому грозила вже від кількох років.

Юанфу (Юнан, Китай).

Взято з Яблонська С. Як роблять опій, як його курять і як від нього гинуть. Життя і знання. 1936. Ч. 6. 109–110.