Франків парадокс: 5,2 мільярда від продажу угод

Парадокс. Можливо, саме це слово найкраще пасує Франкові. Попри всю маєстатично-монументальну вкарбованість у суспільну свідомість і публічний простір, Іван Франко й досі, через 110 років по смерті, зостається одним із найбільших “великих невідомих” української історії та культури. Загадковий, непізнаний, суперечливий, незбагненний.

Здавалося б, він такий всюдисущий і всеприсутній: у назвах вулиць, площ, університетів, бібліотек, театрів і населених пунктів та регіонів (аж до іменного обласного центру й навіть області!), що його “священний”, “недоторканний” статус у пантеоні класиків є самоочевидним. Однак при цьому Франко “шкільний”, “хрестоматійний” у сприйнятті пересічного (не)читача, радше зашкарублий, як Абу-Касимові капці. Намагання увібгати його в підручник подібне до спроби одягнути велета в костюм гнома. Костюм затріщить по швах і репне, як позичений у кума Каспровича фрак на Франкових плечах від студентських підкидань на руках після феєричної габілітаційної лекції. А його й далі натягують силоміць. Ніби вільного, хижого звіра заганяють до клітки.

Франка переважно вшановують, а не читають. А під час бучних ювілеїв на урочисті академії і фуршети витрачають більше, ніж на видання творів — у повному обсязі, соромно сказати, досі так і не виданих… Ба більше, його хист, особистість, характер, химерні траєкторії долі, еволюціонування світогляду, драматизм творчих пошуків — парадоксальні. Франко як Текст ніби зітканий із парадоксів. “Вічний революціонер”, бунтар та опозиціонер, живу енергію нонконформізму якого “вдячні нащадки і шанувальники” втопили в кисло-солодкому морі нудного офіціозу та в суспільному сприйнятті перетворили на одну з найбільш скам’янілих та забронзовілих постатей українського канону.

“Незламний “Каменяр” і “цілий чоловік”, який усе життя знемагав від глибокого внутрішнього роздвоєння, а виснажливу боротьбу зі самим собою вважав тяжчою від решти протистоянь зі світом та людьми. Неймовірно плідний автор багатьох тисяч творів, який журливо скаржився, що багатьом своїм найсокровеннішим задумам “поскручував голови”, а вони являлися йому в галюцинаціях і снах, як “невродженії діти”.

Багатогранний талант, полімат-мультипотенціал, який впродовж усього життя мусив слухати закиди, що, мовляв, даремно розтрачує свою енергію на дрібниці, замість зосередитись на чомусь одному і стати “порядним” спеціалістом у конкретній царині. “Титан праці”, фанатичний трудоголік, який знаходив час на каву з газетою і за кожної слушної нагоди їхав у гори на відпочинок, рибу, гриби. Вільнодумець, який найвищу свободу здобув через досвід політичних переслідувань, цензурних заборон, арештів, судових процесів та тюремних ув’язнень. Переконаний суспільник-альтруїст (класична Арістотелева ζῷον πολιτικὸν політична істота), який сенс життя вбачав у служінні народу і творенні спільноти, а натомість повсякчас знемагав від самотності й часто почувався відлюдьком, а то й ізгоєм-Каїном чи схимником-анахоретом, якого відкинуло суспільство.

Парадокс Франка2 — Софія Караффа-Корбут “З іскри загориться полум’я”, 1969 рік

Соціаліст замолоду, який жорстко критикував Маркса з Енгельсом і всю європейську соціал-демократію, щоб першим серед своєї генерації усвідомити ідеал національної самостійності як реальну політичну програму. Реаліст-правдописець, який за будь-якої нагоди норовив скочити в гречку з фантазією та утопією: романтичною, а то й неоромантичною, неомітологічною, символістською чи й сливе сюрреалістичною. Затятий критик “штукарів”-модерністів, який у власних творах (зокрема в “Зів’ялому листі”) представив високі зразки модерного письма, за що рецензенти його назвали “декадентом”, — що, звісно, він категорично спростовував.

Богоборець і богошукач, не раз припечатаний тавром атеїста, який естетично найдосконаліші, філософічно найглибші свої твори присвятив біблійним постатям та сюжетам (“Смерть Каїна”, “Мойсей” та інші). Титулований доктор філософії Віденського університету і вчений-енциклопедист, який вважав себе лише аматором і дилетантом у науці. Найвидатніший філолог-україніст свого часу (і досі лідер у рейтингу цитувань українських гуманітаріїв, за даними Google Scholar!) так і не допущений до викладання на катедрі руської словесності Львівського університету — так, саме того університету, який названий його іменем. Раціоналіст і позитивіст, який останнє десятиліття свого життя провів у ненастанних розмовах із духами — голосами у власній голові. Оспівувач жіночої краси та кохання, із схильністю до поліаморії, який усе життя прожив в одному шлюбі та скрушно зізнавався, що так і не був щасливим в особистому житті й часто не відчував взаємності. Багатодітний батько, який помер у власному домі, не маючи при собі нікого з найрідніших. Справжній живчик, непосидючий і вічно рухливий, образ якого монументалізували в численних статичних повнофігурних пам’ятниках і клішованих погруддях, де він радше подібний чи то на Максима Горького, чи на Йосипа Сталіна. Однак точно не на самого себе. Найкінематографічніший, найбільш екранізований український автор, про якого досі так і не зняли гідного байопіку чи документального серіалу.

Ці суперечності можна було б нанизувати й далі, але суть не в кількості, а в самому феномені. Феномені, який можна окреслити як парадокс Франка. Грецьке слово παράδοξος означає не тільки незвичайний, дивний, химерний, а передусім — той, що розходиться із загальноприйнятою думкою (доксою) чи, кажучи сучасною мовою, з мейнстримом. О так, Франко любив та умів суперечити і сперечатися! З Адамом Міцкевичем, Тарасом Шевченком, Михайлом Драгомановим, Михайлом Грушевським, Андреєм Шептицьким, Лесею Українкою, власною дружиною, синами і приятелями… З українцями, поляками, євреями, австрійцями, німцями, росіянами… Із народовцями та москвофілами, соціалістами і націоналістами, клерикалами й атеїстами. З живими, мертвими і ненародженими. Зі світом, суспільством, навіть із самим собою. Останнє, мабуть, найважче. “Против рожна перти, против хвиль плисти…” — таке гасло його життя. А часом і метода творчости. Творчість як вічний діалог, суперечка, полеміка, боротьба, змагання, поєдинок.

Своєму близькому приятелеві, літературознавцю Михайлові Мочульському Франко якось розповів, що вірш постає у нього таким чином, що він обертає ідеями à rebours (з франц. – навпаки). Та що там вірші! Іноді складається враження, що вся його життєтворчість помережана не тільки фавстівським духом пізнання, а й, не меншою мірою, мефістофелівським духом протесту! Тож у цьому контексті гасло “Лиш боротись значить жить… Vivere memento!” набуває цілком нового, парадоксального звучання. За цілісною, героїчною постаттю “лицаря волі” — каменяра завше стоїть “той другий”, alter ego — демон-двійник. І логіка їхнього діалогу-двобою — це логіка парадоксу. Найсліпучіше світло відкидає найтемнішу тінь, найсвятіша віра породжує найлютіші сумніви. Це все також про Франка. Саме тому він живий, суперечливий і цікавий як людина, поет і мислитель, що його годі втиснути в якісь формулки чи всунути в шухлядки. Йому завжди тісно. Він завжди випорскує: ламає ґрати доктрин і трощить рамки стереотипів. Саме тому він часто випереджав свій час, конфліктував із сучасниками й зазирав у майбутнє.

Франковому духу полеміки, парадоксу й непокори незатишно в будь-яких рамках, як звірові у клітці. Якось письменник і літературознавець Ігор Качуровський пожартував, що той, хто хоче проаналізувати Франкову творчість в окремій статті, подібний до наївного відвідувача зоопарку, який хотів би винести слона в кишені. Без сумніву, Іван Франко — один із найбільших “звірів” у лісі нашої літератури, історії та культури. Ні, це не цар звірів — Лев, він ніколи не прагнув бути царем і панувати над іншими завдяки владній силі. А радше мудрий рудий Лис, який і в найбільшій скруті не втрачав кмітливості, вигадливості та гострого розуму. А ще — непереможної жаги до життя. Певен, така метафора (лише на позір іронічна чи й навіть фамільярна) анітрохи не образила б рудоволосого автора невмирущого “Лиса Микити”. Алегорія була в арсеналі його улюблених творчих інструментів, а звірів у його творчості водилося точно не менше, ніж у віллі на Софіївці (за що той дім на горі іноді називали “звіринцем” чи “звірячою клінікою”). Як, сподіваюся, не прогнівили б і статті, інтерв’ю та інші матеріали спецвипуску “Локальної історії”. Адже їх усіх об’єднує — ні, не прагнення “винести слона із зоопарку” — бажання живою (роз)мовою розповісти жмуток історій феноменального “звіра”, який у жодній клітці не поміститься, не те що в кишені… І насамкінець ще один — може, навіть найбільший — парадокс: чоловік, який помер 110 років тому, і досі нас дивує та надихає. Своєю карколомною, іноді детективною біографією і величезною, епічною бібліографією. Своїми ідеями, образами, науковими концепціями й політичними програмами. Своєю харизмою й візіонерством. Своїми сумнівами і прозріннями.

Наша сучасність — це насправді майбутнє, яке він спроєктував: модерна національна ідентичність і державна самостійність, європейський вектор цивілізаційного розвитку, принципове “антимосквофільство”, віра у справедливість, гідність і свободу як найвищі цінності. А поступ науки, суспільна праця і боротьба — як єдино ефективні способи їхнього утвердження — це все з арсеналу його програмних засад і всежиттєвих орієнтирів. Достоту: якби Франка не було, то його треба було би вигадати — так він нам потрібен.

Як добре, що він у нас був. І досі є. І буде. Як добре, що він не зануда, не ідол й не пам’ятник, а жива людина, зіткана з пристрастей та суперечностей. Рудоволосий геній, який гаряче заперечував власну геніальність і називав себе звичайним робітником, який просто мурує дім. Тепер ми живемо в цьому домі. Знайомтесь: Франко. Іван Франко. Доктор Франко. Людина-парадокс.