© Постер фільму «Мотор Сіті»
Софія Росовецька
Забудьте на мить, що Алан Рітчсон — головний актор серіалу «Джек Річер» від Amazon. У свіжій стрічці «Мотор Сіті» він практично німий: за півтори години хронометражу — не більше п’яти фраз. Це третій фільм американського незалежного режисера Потсі Пончіролі — безкомпромісний кінематографічний видовище, що повертає на екрани естетику класичних B-movies 70-х і вкотре підтверджує, що жанрове кіно не потребує діалогів. Фільм вийде в прокат 6 серпня. Ми розкажемо, чому «Мотор Сіті» варто побачити саме на великому екрані.
Все зрозуміло без слів
Головного персонажа, звичайного трудівника одного з автомобільних заводів Детройту 70-х, обмовляють корумпований поліцейський та місцевий кримінальний авторитет через його роман з подругою гангстера. За допомогою бойових товаришів з В’єтнаму — один з яких є членом ліворадикальної терористичної організації «Чорні пантери» — протагоніст тікає з ув’язнення і починає свою вендету. І ця помста, безумовно, буде жорстокою: головну роль виконав Алан Рітчсон, відомий за образом Джека Річера в успішному серіалі Amazon. Його брутальні виступи критики не випадково порівнюють з найкращими прикладами безжальних бенефісів Арнольда Шварценеггера.
Може видатися дивним рекомендувати глядачам ZN.UA фільм з настільки оригінальним і глибоким сюжетом, перенасичений надмірним насильством і пронизаний пристрастями, майже боллівудськими за своєю інтенсивністю. Однак «Мотор Сіті» — це винятковий приклад чистого кіномистецтва, де історія розкривається виключно через візуальний ряд. Жодних психологічних заглиблень (персонажі навмисно функціональні) і довгих розмов: за півтори години можна нарахувати не більше п’яти реплік. Це неймовірно захоплююче видовище з гіперболізованою, майже карнавальною естетикою, де ритм задають музика та постановка бойових сцен. Справжнє кінематографічне задоволення.
Останніми роками жанрове кіно повертається до коренів чистого візуального оповідання, відкидаючи все зайве, зокрема діалоги та надмірну експозицію. Відомий «Божевільний Макс: Дорога гніву» Джорджа Міллера (2015), фінський трилер «Безсмертний» (2022), сай-фай-хорор Браяна Даффілда «Ніхто тебе не врятує» (2023), «Німа лють» (2023) Джона Ву та інші жанрові стрічки все частіше тяжіють до «чистого кінематографа».
Сучасний глядач, та й самі творці жанрового кіно, відверто втомилися не тільки від сумнозвісного “exposition dump”, коли герої вголос озвучують сюжет, власні почуття та мотиви, а й від нескінченних жартів у високобюджетних бойовиках та супергеройських фільмах, які вбивають будь-яку напругу (і водночас драматургію, оскільки всі персонажі жартують у типовому для сценариста стилі). Відмова від діалогів — це радикальний метод повернути кіно його первинну функцію: показувати історії, а не розказувати їх.
Кров, неон та Альфред Хічкок
Звісно, сучасний тренд на мовчазність у жанрових фільмах — це не нове відкриття, а свідоме повернення до витоків кінематографа, який, зрештою, з самого початку був німим. Згідно з концепцією «чистого кіно» Альфреда Хічкока, фільм повинен бути повністю зрозумілим глядачеві лише за допомогою монтажу та візуальної інформації: стрічки, де дію пояснюють діалогами, він зневажливо називав «фотографіями людей, що говорять».
Такий безкомпромісний підхід став стандартом для всіх наступних майстрів жанру — і значною мірою з економічних причин.
У 1960-х Серджо Леоне та інші італійські режисери знімали вестерни з міжнародним акторським складом: на одному знімальному майданчику працювали американці, італійці, німці, іспанці. Актори в кадрі промовляли свої репліки різними мовами, а їхні слова озвучували вже на етапі постпродакшену. Щоб уникнути проблем з ліпсинком (синхронізацією рухів губ), Серджо Леоне просто вилучав зі сценарію діалоги, які не додавали нічого суттєвого до історії. Замість реплік режисер акцентував на довгих паузах і великих планах облич, а німоту кадру заповнювала епічна музика Енніо Морріконе, яка стала ключовим мовою емоцій у цих стрічках. Так із виробничої необхідності виник геніальний стиль.
Як син бідної емігрантки з Києва висміяв Гітлера, змінив Голлівуд і винайшов сучасну комедію: історія Мела Брукса
Фінансовий аспект питання сьогодні не менш важливий, ніж раніше. В епоху стрімінгових сервісів та глобального прокату відсутність діалогів — це бажана мета продюсера. Фільм без реплік не потребує складного дубляжу, не втрачає гру слів під час перекладу й однаково легко сприймається глядачем у Києві, Токіо або Лос-Анджелесі.
Ну і, звичайно, це потужний творчий виклик для творців фільму: на перший план виходять саме ті інструменти, які роблять кіно унікальним мистецтвом. Зокрема, хореографія кадру, пластика акторів та музика як наратив — як ми це бачимо в «Мотор Сіті».
Detroit Rock City
Мотор Сіті — це неофіційна назва Детройта, який до середини ХХ століття став центром американської автомобільної промисловості. У цей період його населення досягло рекордної позначки в 1,85 мільйона осіб, зробивши Мотор Сіті четвертим за величиною містом США. «Велика трійка» автомобільних концернів — Ford, General Motors і Chrysler — забезпечувала економічний підйом, робітники отримували високі зарплати, формуючи потужний середній клас.
Напередодні занепаду, ще на початку 1960-х років, місто також стало світовою музичною Меккою завдяки лейблу Motown Records. Тут записувалися Даяна Росс, Марвін Гей та Стіві Вандер, які встановили нові стандарти ритм-енд-блюзу та соулу. Однак повоєнне процвітання завершилося нафтовою кризою 1973 року.
У 1977 році, коли відбуваються події фільму, Детройт вже міцно закріпив за собою статус кримінальної столиці Америки: кількість убивств перевищила 700 на рік. Перший афроамериканський мер міста Коулмен Янг прийшов до влади з обіцянкою реформувати поліцію, але фактично знищив залишки системи, яка й так ледве функціонувала: навіть служба 911 не справлялася зі своїми функціями. Серед поліцейських справді процвітала корупція, а в бідних районах патрульні просто ігнорували виклики, залишаючи мешканців фактично напризволяще.
Власне, саме тому Мотор Сіті 1977 року — ідеальне місце дії для жорстокого жанрового кіно з вражаючим саундтреком.
Казка в стилі рок-н-рол
Золоте правило жанру говорить, що саме перші п’ять хвилин задають візуальний та емоційний тон стрічки, окреслюють закони цього світу і змушують нас співпереживати герою. Якщо за ці п’ять хвилин не захопити увагу глядача — вважайте, ви його втратили.
Потсі Пончіролі від самого початку хапає глядача під гіпнотичний ритм Cat People Девіда Бові з його рядками про «гасіння вогню бензином». На відміну від фільмів Серджо Леоне, у «Мотор Сіті» тексти пісень слугують прямою заміною реплік: вони озвучують думки персонажів, розкривають їхню мотивацію та підкреслюють емоційний стан. Під блискучі хіти Донни Саммер або Fleetwood Mac із «золотого фонду» 1970-х фільм перетворюється на адреналіновий музичний кліп, де хореографія бойових сцен повністю підпорядкована ритму саундтрека, а насильство перестає здаватися гнітюче реалістичним.
Нічого дивного. Музичним керівником фільму став Джек Вайт із блюз-рокового дуету The White Stripes (саме вони написали футбольний гімн Seven Nation Army) — його можна побачити у невеликому камео. А сам Потсі Пончіролі розпочинав як кліпмейкер, подібно до Девіда Фінчера, Спайка Джонза, Мішеля Ґондрі, Джонатана Ґлейзера та Тарсема Сінґха, чиї імена говорять самі за себе.
Візуальний стиль фільму такий само гіперболізований і карнавальний, як і саундтрек. Художники-постановники створили виразно гротескний стиль епохи: поліцейські з обов’язковими пишними вусами, а головний антагоніст у виконанні Бена Фостера хизується в стильних костюмах-двійках та окулярах-авіаторах. У обрамленні блискучих золотих суконь Шейлін Вудлі, потертих шкіряних курток Алана Рітчсона та запаморочливо прекрасних восьмициліндрових автомобілів стрічка перетворюється на ідеальну стилізацію під B-movie 1970-х, ніби зняту найкращими режисерами жанру того періоду. Насамперед спадає на думку Волтер Гілл: теглайн з його фільму «Вулиці у вогні» — «Казка в стилі рок-н-рол» — чудово підходить до «Мотор Сіті».
Таке кіно створене виключно для великих екранів і потужного звуку. Не пропустіть — у прокаті вже з 6 серпня.