© Кадр з 3 сезону серіалу «1670» / Netflix
Петро Катеринич
Прем’єра третьої частини найвідомішої польської історичної комедії запланована на 5 серпня. Netflix продовжує розповідь про шляхтича Яна Павела Адамчевського, володаря «меншої частки» села Адамчиха та самозваного претендента на звання найвідомішого Яна Павела в історії Польщі.
«1670» трансформував сарматську міфологію на меми, туристичні маршрути та цілу індустрію, яку підтримує держава. Однак, якщо розглядати це крізь призму української перспективи, стають очевидними прогалини. Рік, обраний авторами для «мирної» сатири, для українських земель ознаменував розпал періоду Руїни, а сцени сейму знімалися в українській церкві, яка спорожніла після повоєнних депортацій.
Рік без війни
Сценарист та автор концепції Якуб Ружило обґрунтовував свій вибір прагматично: йому була потрібна епоха, що за своєю суттю нагадувала б сторінки романів Генрика Сенкевича, але без масштабних бойових дій безпосередньо в кадрі. У XVII столітті таких спокійних періодів було вкрай мало, тому вибір природно припав на відносно стабільний для Польщі 1670-й рік.
Кадр з 3 сезону серіалу «1670» / Netflix
Форма подачі матеріалу також легко впізнавана — це історичний мок’юментарі (жанр, що імітує документальне кіно, але розповідає вигадану історію, зазвичай із сатиричним чи пародійним змістом), побудований за логікою культового серіалу «Офіс». У такій моделі руйнування четвертої стіни, звернення до глядача безпосередньо в камеру, витримані паузи та часом абсурдна самовпевненість головного персонажа працюють значно ефективніше й часто виявляються кумеднішими за прямий жарт.
Для Мазовії 1670-й справді міг сприйматися як бажана пауза. Проте ця ілюзія спокою зовсім не стосувалася Чигирина. Після Андрусівського перемир’я 1667 року, коли Польща та Московія розділили українські землі по Дніпру, гетьман Петро Дорошенко завзято намагався відновити козацьку державу на обох берегах.
Ще у 1669 році він здобув схвалення складного альянсу з Османською імперією, вступаючи до багатошарової системи протекторату. Натомість 2 (12) вересня 1670 року в Острозі представники короля Міхала Корибута Вишневецького уклали угоду з його політичним опонентом — Михайлом Ханенком. Варшава офіційно визнала його гетьманом Правобережжя, тоді як пропозиції Дорошенка, що базувалися на принципах Гадяцької угоди й були розраховані на ширшу автономію козацької України, не принесли жодного результату.
Наслідки не змусили себе чекати: вже через два роки османсько-козацьке військо здобуде Кам’янець, а Бучацький мир юридично оформить черговий переділ Поділля та Правобережжя.
Джерелом натхнення для творців проєкту стала резонансна праця соціолога Яна Сови «Фантомне тіло короля». Ружило прочитав її ще під час роботи копірайтером і згодом переніс у сценарій ключове відчуття: шляхетська Річ Посполита була зовсім не гармонійною «золотою добою». Навпаки, це була жорстока експлуатаційна система, де невелика привілейована верства проголосила власний спосіб життя єдиною нормою для решти.
Кадр з 3 сезону серіалу «1670» / Netflix
Сова, як свідомо провокативний інтерпретатор, описує державу після смерті Сигізмунда II Августа як «фантом» і пропонує для неї промовисту назву «Польська кресова компанія» — за прямою аналогією із західноєвропейськими торговельно-колоніальними корпораціями. Ідеться про специфічну федерацію магнатських доменів, яка отримувала величезні політичні й економічні привілеї від освоєння східних земель, переважно територій сучасної України.
У цьому контексті головний герой Ян Павел щиро вважає себе особою, яка досягла всього завдяки наполегливій і виснажливій праці. Він парадоксально використовує лексику сучасного неоліберального підприємця, терпляче пояснює своїм кріпакам об’єктивні переваги соціальної нерівності та щиро дивується, чому концепція «просочування багатства згори» не викликає в них жодного ентузіазму.
Сарматизм — ідеологія XVI–XVIII століть, згідно з якою шляхта вважала себе нащадками біблійного Яфета, а селян зараховувала до нащадків Хама, тобто до окремої «категорії» людей, — постає тут виключно як витончений механізм суспільного самообману.
Місце для «іншого» в Адамчисі займає хіба що Мацей — православний литвин, помічник коваля і, можливо, єдина людина в селі, яка мислить тверезо. За дотепним анахронічним жартом, він опинився тут «за програмою Erasmus». Симптоматично, що це саме литвин, а не русин чи козак: литовський сусід у польській масовій свідомості сприймається як значно безпечніший за українського, з яким історичні розрахунки досі не врегульовані.
Кадр з 3 сезону серіалу «1670» / Netflix
Україна як декорація
Найменш матеріальна присутність України в серіалі «1670» — у титрах із переліком локацій. Шляхетський сеймик — одна з ключових інституцій, що уособлює станову демократію з її фундаментальним правом liberum veto, — знімався в церковному комплексі села Радруж, розташованому за кілька кілометрів від сучасного українського кордону.
Церква святої Параскеви, споруджена приблизно у 1583 році, належить до найдавніших дерев’яних сакральних будівель, що збереглися в Польщі, і з 2013 року є частиною транскордонного об’єкта Світової спадщини ЮНЕСКО «Дерев’яні церкви Карпатського регіону Польщі й України».
Церква Святої Параскеви (Радруж)Henryk Bielamowicz / Wikimedia Commons
1939 року в Радружі мешкало 2590 осіб, з яких 2410 були українцями. Після Другої світової війни майже всю українську громаду було виселено: більшість примусово депортували до радянської України у 1944–1946 роках, а решту українських і змішаних сімей — під час операції «Вісла» 1947-го. Село, де проживало понад дві тисячі мешканців, перетворилося на прикордонну місцевість з менш ніж двома сотнями жителів. Церква втратила парафіян, проте згодом була збережена як пам’ятка та музейний об’єкт.
Однак трагедія Радружа не обмежується історією виселеної української громади. За даними польської сторони, у 1944–1946 роках члени підпілля ОУН та підрозділи УПА вчиняли вбивства польських цивільних. Польські меморіальні джерела вказують на 29 поляків і двох українців, покараних за допомогу їм; офіційні матеріали IPN обережно говорять про понад 20 загиблих у Радружі та його околицях.
11 липня 2026 року президент Польщі Кароль Навроцький вшанував їх біля пам’ятника в церковному комплексі святої Параскеви.
Економіка сміху
Перший сезон Netflix профінансував самотужки: до того сценарій відхилили кілька польських телеканалів, які не вірили, що молодь буде дивитися костюмовану комедію про шляхту та кріпаків. Платформа все ж таки перестрахувалася — попросила відзняти два пробні дні, переглянула десять хвилин матеріалу і лише тоді виділила повний бюджет.
2024 року польські ЗМІ оприлюднили доволі скандальні умови набору масовки для другого сезону: акторам пропонували 120 злотих нетто за знімальний день тривалістю до 12 годин, що арифметично становить мізерні 10 злотих за годину.
Кадр з 3 сезону серіалу «1670» / Netflix
Продакшн намагався виправдатися, наголошуючи, що це фіксована оплата за виконану роботу, а не стандартна погодинна заробітна плата. Та жарт одного з кандидатів на кастинг виявився влучним: такі умови справді «допомагають увійти в роль панщизняного селянина ще на старті».
Попри це, на макрорівні до створення третього сезону активно долучилася польська держава, побачивши в ньому потенціал. За даними відкритого реєстру Польського інституту кіномистецтва, компанія Akson Studio отримала 7 733 500 злотих у рамках системи підтримки аудіовізуального виробництва. Важливо розуміти: це не просто класичний грант «на серіал», а кеш-рібейт — державна компенсація до 30% кваліфікованих витрат, здійснених безпосередньо в Польщі. Держава повертає частину коштів за роботу польської команди, акторів, оренду обладнання, декорації та локації.
У перші п’ять днів «1670» переглянули близько 754,6 тисячі польських користувачів Netflix — це 17% локальної аудиторії платформи. У США — 806,4 тисячі, але в масштабах тамтешнього ринку ця частка значно менша. В Україні точні дані щодо аудиторії серіалу не оприлюднювали, проте вже за кілька днів після прем’єри він піднявся на друге місце в українському рейтингу Netflix, поступившись лише фінальному сезону «Корони». Третє місце серіал зайняв у рейтингах Чехії та Словаччини і загалом увійшов до десятки найпопулярніших у 24 країнах.
Вигадану Адамчиху знімали переважно в етнографічному парку Музею народної культури в Кольбушовій — скансені на Підкарпатті, де збережено традиційні садиби, млини, вітряки та інші господарські споруди регіону. Для серіалу цей простір доповнили маєтком Яна Павела, корчмою та іншими декораціями, а після успіху «1670» музей перетворився на місце паломництва для шанувальників. Тут проводять тематичні екскурсії, демонструють локації зі зйомок і дозволяють проводити весільні фотосесії в декораціях.
Кадр з 3 сезону серіалу «1670» / Netflix
Цю економіку впізнаваності Netflix розвиває і поза межами знімального майданчика. З 5 до 23 серпня у вроцлавській Залі століття експонуватиметься «Панорама 1670» — намальоване полотно, доповнене виставкою оригінальних костюмів і декорацій. Його навмисно зробили рівно на 1670 міліметрів довшим за Рацлавицьку панораму: навіть сарматську пиху тут вирішили буквально виміряти.
У цьому жарті міститься ще один історичний пласт. Рацлавицьку панораму, з якою зараз змагається «1670», створили у Львові як одну з головних атракцій Загальної крайової виставки 1894 року. Це був польський національний проєкт, народжений у багатонаціональному місті, яке після Другої світової війни опинилося в іншій державі, тоді як саме полотно перевезли до Вроцлава.
Фрагмент «Рацлавицької панорами». Ян Стика, Войцех Коссак, 1893–1894 рокиWikimedia commons
Чи можливий український «1670»
Розмова про можливість створення українського аналога цього разу не обмежується лише традиційною відсутністю фінансування. Наприклад, бюджет державної ініціативи «Тисячоліття» становить 4 млрд грн, і близько 1,9 млрд із них спрямовано на виробництво ігрових фільмів та серіалів. Заявок подали 2634, сумарний запит перевищив бюджет у 4,8 раза, а фінальні пітчинги допущених проєктів відбудуться 12–16 серпня.
Рівень кінематографічної майстерності в нас також присутній. Серіал «Спіймати Кайдаша» Наталки Ворожбит довів, що класичний літературний твір можна не просто бездумно ілюструвати, а й трансформувати на діагноз сучасного суспільства.
«Конотопська відьма» засвідчила попит на жанрове кіно, що сміливо працює з національним фольклором і травмою війни без зайвої музейної пилюки. Обидва ці приклади важливі насамперед тим, що посилюють довіру до власного глядача: українська аудиторія здатна впізнавати себе у складному, іронічному й далеко не завжди комфортному дзеркалі.
Костюмована комедія про минуле в нас також уже була — проєкт «Козаки. Абсолютно брехлива історія» (ICTV, 2020). Це був дотепний і яскравий пригодницький атракціон, але сама його назва містила заздалегідь підготовлене захисне застереження: не сприймайте нас серйозно — ми нічого фундаментального не стверджуємо про реальне минуле.
Польський «1670» працює інакше. Він дозволяє собі відверто вигадувати дрібні деталі, свідомо змішувати століття та використовувати сучасну корпоративну лексику, але водночас серйозно ставиться до механізмів здобуття влади, станової гордині, релігійної моралі та жорстокої економічної експлуатації.
Ось у чому полягає головна ментальна складність для українських творців. Наша історична культура надто довго формувалася в умовах заборон, привласнень та російської колоніальної політики. Тому будь-яку воскрешену з небуття постать нам значно легше одразу помістити на високий п’єдестал, а будь-яку іронію на її адресу автоматично сприймати як ворожу атаку чи зраду. В умовах повномасштабної війни цей рефлекс героїзації лише посилюється: суспільство інстинктивно вимагає, аби минуле виключно мобілізувало, а не ставило болісні й незручні питання.
Гіпотетичний український «1670» за жодних обставин не повинен бути блідою копією польського формату чи просто комедійною біографією одного конкретного гетьмана. Набагато цікавішим для дослідження був би цілий макрокосм епохи: військова канцелярія, де універсали пишуться швидше, ніж виконуються; велика козацька рада, на якій усі присягають до смерті захищати вольності, але кожен трактує їх виключно на власну користь; або ж типове правобережне містечко часів Руїни, куди по черзі, змінюючи прапори, приїздять посли Варшави, Москви й Порти, а місцеве населення лавірує між ними, намагаючись зберегти бодай ілюзію суб’єктності та право самостійно вирішувати.
Український історичний серіал стане впізнаваним у світі тоді, коли ми дозволимо минулому бути суперечливим, незручним і часом навіть кумедним.