© Getty Images
Софія Росовецька
Днями в українських кінотеатрах розпочався «Літо Соррентіно» — показ трьох стрічок Паоло Соррентіно: «Велика краса», «Юність» та «Благодать». Чудова нагода розглянути режисера не тільки як майстра візуальної естетики, але й як творця кіно про кризи, літній вік та людську вразливість. Витончений цинік, що вмів майстерно закарбовувати на плівку занурення людства в порожнечу, сьогодні, в епоху жорстокості та прагматизму, нагадує про милосердя та прощення.
Про що фільми Соррентіно
Його нерідко називають прямим послідовником Фелліні, проте він уже давно сформував власну, легко впізнавану та надзвичайно захоплюючу кінематографічну мову.
Соррентіно не боїться бути надмірним, навіть перенасиченим: кадри його фільмів сповнені деталей, кольорів, світла та барокової архітектури. Його робота з глибокою перспективою, освітленням і статичними загальними планами контрастує з внутрішніми переживаннями його персонажів. Простір у фільмах Соррентіно завжди домінує над людськими фігурами.
Його камера часто виступає як відсторонений, саркастичний свідок. Навіть найбезглуздіші чи найвульгарніші епізоди він фіксує з холодною аристократичною незворушністю. Камера у стрічках Соррентіно плавно окреслює обличчя європейської еліти, що старіє, з тією ж відстороненістю, з якою розглядає античні статуї чи мармурові склепіння римських палаців.
Ключовий мотив усіх його робіт — криза самоідентифікації та пошук автентичності. Герої фільмів Соррентіно багаті, впливові або знамениті, але ці особистості навіки застрягли в екзистенційній порожнечі. Вони часто бувають цинічними, морально розбитими й відверто неприємними: здається, Соррентіно навмисно створює своїх персонажів так, щоб глядачеві було складно асоціювати себе з ними.
Але режисер не вимагає від глядача полюбити своїх героїв, він пропонує за ними спостерігати. Їхню розгубленість, згасання та метафізичну тугу Соррентіно досліджує через складну геометрію кадру, симетрію та гіпертрофовану, майже задушливу красу кожного плану. Йому подобається поєднувати в своїх фільмах високе й низьке, сакральне та буденне.
Соррентіно одержимий темою фізичного та психічного розпаду. Молодість у його стрічках часто постає як недосяжний і жорстокий ідеал, а старіння — як час для безжального підбиття підсумків. Його кіно — це метафора сучасної Європи, де за привабливим фасадом ховається глибока туга за втраченим змістом. Критики вбачають у цьому відгук на естетику постмодернізму. У світі, де глобальні сенси відсутні, герої відчайдушно прагнуть знайти хоча б якусь справжність.
Трилогія кризи
Сьогодні стрічка «Велика краса» (2013) — це загальновизнана класика, своєрідний вільний ремейк «Солодкого життя» Фелліні.
Головний персонаж фільму, Джеп Гамбарделла, — блискучий журналіст світської хроніки, адже він сам є світським левом, що поринув у розкіш, цинізм та нескінченні вечірки. У юності він написав єдиний, але видатний роман, після чого назавжди залишив літературу.
Блукаючи нічним Римом, герой спостерігає за моральним та фізичним занепадом свого богемного оточення — аристократів, що старіють, нещирих інтелектуалів, концептуальних митців, чиє мистецтво зводиться до саморуйнування, та продалих кардиналів.
Недарма будь-яке мистецтво, що ми бачимо в кадрі очима Джепа — від перформансів до концептуальних виставок, — має навмисно вульгарний вигляд. На тлі величі, але абсолютної байдужості до людських турбот архітектури Вічного міста, Джеп намагається відшукати ту саму «велику красу», яка могла б виправдати безглуздість його існування.
Рим у Соррентіно — це самостійний, завершений наратив. Місто, настільки перенасичене історією, архітектурою та сенсами, що саме собою є нездоланним шедевром, який позбавляє письменника будь-якої можливості щось додати до цього тексту. Джеп здається перед Римом, надаючи перевагу ролі його глядача, а не співавтора.
Розв’язання кризи відбувається лише тоді, коли герой Тоні Сервілло скидає маску цинізму та згадує свій перший, найглибший емоційний досвід — першоджерело, з якого народжується справжня література. Прийнявши неминуче, Джеп залишає Рим і у фіналі нарешті починає подумки створювати другий роман, який він так довго відкладав.
«Юність» (2015) та «Благодать» (2025) багато в чому продовжують основні теми «Великої краси». Ці три стрічки утворюють умовну трилогію, в якій Соррентіно досліджує природу творчої та особистісної кризи, причому в трьох різних сферах мистецтва — літературі, музиці та кіно. У «Благодаті» до них додається сфера політики.
У «Юності» композитор та кінорежисер, яких зіграли Майкл Кейн та Харві Кейтель, відпочивають у швейцарському санаторії, де час ніби завмер. На тлі бездоганних альпійських краєвидів вони вирішують стосунки з вічністю, старістю та творчою кризою. Режисер, який живе у полоні власних ілюзій, у певний момент усвідомлює, що час його мистецтва безнадійно минув. Не в змозі витримати зіткнення з реальністю, він обирає добровільно піти з життя. Тоді як його друг-композитор знаходить розраду в прийнятті того факту, що створена ним музика здатна пережити його самого — і погоджується передати свій твір новому поколінню.
Нестерпний тягар політики
У «Благодаті» (2025), останній на даний момент режисерській роботі Соррентіно, яка минулого року тріумфально відкрила Венеційський кінофестиваль, режисер представляє нам чинного президента Італії у виконанні того ж Тоні Сервілло. Однак політика тут — так само, як письменництво чи кіно — слугує лише фоном для особистої трагедії.
Політична влада в кіно зазвичай ототожнюється з всемогутністю, але Соррентіно зображує її як неймовірно важкий обов’язок. Безсилля Де Сантіса — це не політична слабкість у класичному розумінні, а глибока людська вразливість. І на відміну від героїв попередніх фільмів, президент Італійської Республіки не може вдатися до цинізму чи покінчити з життям, він мусить віднайти в собі ту саму «благодать».
Оригінальна назва фільму La Grazia може бути інтерпретована як юридичне помилування (яке за сюжетом має підписати президент, і це викликає в ньому глибокі сумніви), так і як духовне прощення. Фінальний вибір Де Сантіса — це прощення.
На думку Соррентіно, подолання кризи влади полягає в добровільній відмові від неї. На відміну від персонажа Харві Кейтеля в «Юності», який вистрибнув з вікна, бо не міг уявити себе пересічним громадянином поза світом кіно, президент Де Сантіс знаходить порятунок саме в прийнятті власної повсякденності.
Ймовірно, це найглибший за змістом фільм у трилогії — і стилістично найстриманіший фільм Соррентіно, який завжди прагнув до барокової пишності. Ця візуальна суворість «Благодаті» не відволікає увагу глядача від головного — образу людини, яка змушена робити нестерпно складні вибори.
Саме тому Соррентіно сьогодні сприймається не як автор естетично привабливого кіно, а як режисер фільмів про вразливу людину в епоху руйнування ілюзій. Його роботи не дають простих відповідей, але нагадують: навіть у кризі можна зберегти гідність, а в розгубленості — знайти шлях до прощення.