© Getty Images
Петро Катеринич
Ми проживаємо часи, коли найпростіший шлях – відмовитися від самостійного мислення. Інформації, кризових ситуацій та страждань стало настільки «надмірно для нашого сприйняття», що інтелектуальна інертність стала нормою, а штучний інтелект становить загрозу заміщення не фізичної праці, а самої здатності людини до роздумів.
На Книжковому Арсеналі лауреатка Нобелівської премії з літератури Ольга Токарчук не надавала киянам легких ілюзій. Письменниця обговорювала праву еволюцію Європи, побоювання українців у Польщі та роль літератури як останнього бастіону нашої гуманності.
ZN.UA відвідало зустріч і презентує ключові тези дискусії.
Так має бути
На думку Токарчук, найтрагічніші події трапляються саме тоді, коли люди перестають користуватися власним розумом. Зустріч, організована за підтримки Польського інституту в Києві, мала символічну назву «Ми не на острові». Цьогорічний фестиваль проходив під девізом «Нести свою свободу».
Ольга Токарчук на Книжковому АрсеналіПольський Інститут у Києві / Instytut Polski w Kijowie / facebook / Alex Zakletsky
Модератором бесіди виступив письменник, перекладач і військовослужбовець ЗСУ Андрій Любка. Він розповів, як домагався дозволу відлучитися з позицій до столиці на зустріч із нобеліанткою. Його командир лише знизав плечима: мовляв, Нобелівська премія – це чудово, але якби вона мала Орден Богдана Хмельницького, це було б краще.
Токарчук поділилася, що щиро вражена – на п’ятому році повномасштабного вторгнення Арсенал продовжує функціонувати, нові видання виходять друком, а зали заповнені відвідувачами. «Так і має бути», — підкреслила письменниця.
Балада про порцеляну
Свою віру в силу літератури нобеліантка ґрунтує на спостереженні: людина є істотою, що творить наративи. Ми осягаємо світ не через сухі факти чи статистичні дані, а саме через розповіді.
Getty Images
Найкращим прикладом є чотирирічний онук письменниці: щоб переконати хлопчика поїсти, бабуся обіцяє йому «щось розповісти», і ця наративна зачіпка спрацьовує безвідмовно. Токарчук вважає, що оповіді є життєво необхідними нам для того, щоб опанувати навколишній хаос і досягти взаєморозуміння з іншими.
Як зазначає авторка, попри інформаційні кампанії, якісна література слугує «здоровим, чистим подихом», оскільки в ній світ ніколи не є пласким і однозначним. Література, на переконання Токарчук, покликана знешкоджувати примітивні спрощення, адже в ній завжди присутньо надто багато нюансів для штучного поділу світу на дві протилежності.
Себе Ольга Токарчук дедалі частіше визначає не просто як польську письменницю, а як авторку з Центрально-Східної Європи. Характерною рисою літератури цього регіону є глибинний зв’язок з ідеєю мінливого світу.
Ольга Токарчук та Сергій ЖаданПольський Інститут у Києві / Instytut Polski w Kijowie / facebook / Alex Zakletsky
Історії місцевих родин протягом століть виткані з постійних переміщень і рухомих кордонів, через що історичні наративи не завжди гармонійно поєднуються. Як каже письменниця, дитина, яка зростає в такій нестабільній, плинній культурі, має значно меншу довіру до реальності. На відміну, наприклад, від англійця, народженого на стабільному острові, де все чітко визначено і де історично сформувався психологічний реалістичний роман з чітким розумінням того, які саме предмети знаходяться на яких поверхнях.
«А в нашій частині Європи, — пояснює письменниця, — предмети доволі часто мають дефекти». У цьому регіоні люди нерідко змінювали ідентичності, раптово зникали, емігрували чи переїжджали, тому все довкола є дещо «незавершеним».
З цього випливає й природна спокуса для авторів знайти інший спосіб оповіді: запозичити елементи фантастики, звернутися до глибин уяви або скористатися засобами поетичної виразності.
До цієї специфічної традиції Токарчук відносить Франца Кафку (єврея, який проживав у чеській Празі та писав німецькою мовою), Чеслава Мілоша (який народився в Литві, вважав себе литовцем, але писав польською), а також сербського письменника Данила Кіша, чия філософія, за словами Ольги, близька їй.
Підтримуючи цю думку, Андрій Любка згадав знамениту «Пісеньку про порцеляну» (вже згаданого Чеслава Мілоша), яка розповідає про крихкість нашого світу — «Нічого мені так не шкода, як порцеляни».
Переляканий інтелект
Чи не залишився цей відкритий мінливий світ у минулому, враховуючи, що нині повсюдно — від Франції до США — стрімко набирають обертів ідеї ізоляціонізму та праворадикальні настрої?
Токарчук розцінює повернення до правого консерватизму як базову інстинктивну реакцію суспільства — страх перед незбагненною складністю сучасного світу. Світу стало «надмірно для нашого сприйняття», і для багатьох найпростішою відповіддю стає бажання спростити його до примітивних, зрозумілих поділів: ось чітка межа, ось твоє, ось моє, ось чоловік, ось жінка — тощо.
Getty Images
«Це рефлекс наляканого розуму», — підсумувала нобеліантка. До цього вона додала суто професійне літературне спостереження: ймовірно, саме через цю інтелектуальну обмеженість серед консервативних правих так мало справжніх митців і така відверто слабка література — адже неможливо створити глибоку книгу, мислячи настільки спрощено.
У моєму місті кожен десятий — українець
На запитання, чи відчувають за кордоном, що Україна в цій екзистенційній боротьбі не самотня, Токарчук відповіла: «Абсолютно так».
На її думку, будь-хто, хто читає новини й хоча б трохи їх аналізує, чітко бачить глобальну загрозу — спільну війну. Коли ж у Польщі хтось намагається стверджувати, ніби «це не наша війна», письменниця підозрює, що така людина просто не вміє або не хоче мислити, адже імперські амбіції Росії неприховано проектуються на територію всієї Європи.
Токарчук зазначила, що не береться говорити від імені всіх чехів чи французів, але під час її подорожей Європою стає очевидно, що Україна веде цю криваву боротьбу зокрема й від «нашого (європейців) імені».
Нобеліантка пояснила, що медіа за своєю природою схильні зосереджуватися на негативі, адже такими є сучасні закони привернення уваги. Проте абсолютна більшість польського суспільства, наголосила Токарчук, непохитно стоїть на боці України. Наприклад, у її місті щодесятий мешканець нині є українцем, і ці люди успішно знаходять там своє нове місце.
Звісно, трапляються й «жахливі негідні вчинки», за які письменниці особисто соромно і за які вона щиро вибачається, але варто розуміти, що такі випадки можуть статися в будь-якому суспільстві.
Про вартість істини
У світі, переповненому офіційними версіями, потужною пропагандою та вигаданими наживо фейками, постає логічне запитання: як письменнику зберегти чутливість і об’єктивність оповідача? Для Токарчук це є незаперечним обов’язком: митець повинен твердо стояти на боці правди.
Проте саме поняття істини письменниця трактує, апелюючи до арістотелівського визначення фікції як «певного виду правди». Навіть розповідаючи про персонажів, яких ніколи не існувало в реальності, й описуючи місця, яких не знайти на жодній карті, можна висловити щось значно важливіше та правдивіше, ніж прості сухі факти.
Ольга Токарчук на Книжковому АрсеналіПольський Інститут у Києві / Instytut Polski w Kijowie / facebook / Alex Zakletsky
Токарчук послалася на культовий роман «Сто років самотності» Маркеса: у ньому немає жодних реальних документів, але водночас вмістилася ціла епоха людського існування.
Письменниці дуже добре відома ціна правди. Пригадаймо, як після виходу роману «Книги Якова» Токарчук зіткнулася з потужною хвилею ненависті, її навіть погрожували вбити. У творі авторка зобразила Річ Посполиту XVIII століття не як толерантну ідилію, а як державу-колонізатора, далеку від віротерпимості.
Людина прикордоння
«Я — людина прикордоння», — сміливо заявила Токарчук, зізнавшись, що завжди ставить межі та периферію вище за визнаний центр. За її спостереженнями, саме центр зазвичай задає тон, встановлює правила та жорстко вирішує, про що можна говорити, а про що варто мовчати.
Натомість саме на периферіях найкраще помітна неординарність — ті нові, свіжі явища, які ще не встигли увійти в загальну суспільну свідомість. Саме в цих маргінальних зонах народжуються найцікавіші, найінноваційніші ідеї та рішення.
Життєвий шлях самої авторки підтверджує цю філософію: нині вона мешкає на польсько-чеському кордоні, а її дитинство минуло на польсько-німецькому — у Нижній Сілезії. Там її виховувала няня-німкеня, а перші життєві враження формувалися серед архітектури, зведеної німецькими майстрами.
Токарчук вважає такий досвід справжнім багатством: він дає змогу дивитися на світ з однієї звичної точки зору, а зробивши лише крок убік — побачити його під абсолютно іншим кутом. Наявність двох перспектив, вважає письменниця, збагачує розум людини, працюючи за принципом корисної двомовності у дітей.
Нижню Сілезію Токарчук називає надзвичайно вдалим історичним багатокультурним експериментом. Після завершення Другої світової війни з цієї території примусово виселили німців, а на спорожнілі землі масово з’їхалися геть різні люди: українці, євреї, поляки-емігранти з Франції та Бельгії, а 1948 року до них приєдналися греки й македонці, а також безліч поляків, депортованих зі Сходу, зокрема зі Львова та Галичини.
Останній великий роман
Саме цей повоєнний досвід — основа сюжету нової книги Токарчук. Дія роману розпочинається 1946 року у Вроцлаві — місті, що лежало в руїнах. Символічно, що цього року від тих подій минуло 80 років.
Письменниця зізналася, що робота над текстом була надзвичайно виснажливою: їй доводилося годинами вивчати старі газети того часу, глибоко занурюватися в історичні архіви та намагатися осягнути складні життєві вибори людей.
Ольга Токарчук на Книжковому АрсеналіПольський Інститут у Києві / Instytut Polski w Kijowie / facebook / Alex Zakletsky
Ольга Токарчук трепетно називає цю книгу своїм останнім великим подарунком громаді Нижньої Сілезії, оскільки це — їхня спільна історія, історія покоління їхніх дідів і прадідів. Офіційна презентація видання в Польщі запланована на липень і відбудеться під час літературного фестивалю її власного фонду, а сама книга польською мовою має вийти друком восени 2026 року.
Найнесподіванішою новиною стало те, що, найімовірніше, це буде останній великий роман. Таке рішення Токарчук називає глибоко обдуманим і навіть зумовленим «біологічно».
Написання масштабного роману вимагає колосальної фізичної та психічної напруги, каже авторка. На її думку, набагато здоровіше вчасно сказати собі «я завершую», поки розум ще гострий, а не намагатися довести роботу до кінця «на останньому подиху».
Є тут і суто прагматичний ринковий аргумент: сучасний книжковий ринок практично не залишає авторам шансів економічно окупити багаторічну копітку працю над великими літературними полотнами.
У майбутньому нобеліантка планує зосередитися на короткій прозі, а також просто пожити: приділити час ролі бабусі, матері, подруги, мандрівниці та дозволити собі всі ті радощі життя, на які раніше бракувало часу.
Водночас щодо майбутнього сторітелінгу письменниця випромінює оптимізм. Оскільки людина є істотою, що створює наративи, література ніколи не зникне — змінюватимуться лише її носії.
Незадовго до виступу в Києві Ольга Токарчук у своїх соцмережах розвіяла медійний міф про те, що вона нібито пише романи за допомогою штучного інтелекту. Нобеліантка пояснила, що використовує ШІ виключно як сучасний аналог енциклопедії для швидких довідок, адже машина схильна помилятися, і саме автор має виправляти ці неточності.
«Писати історії ШІ не вміє», — зазначила письменниця, додавши, що її справжній страх — не технології, а втрата людьми критичного мислення. А відповідаючи критикам, Токарчук дозволила собі іронію: «Мене іноді надихають сни, але перш ніж це речення також буде загнане в кут і розірване на шматки експертами, я поспішаю повідомити, що це мої власні сни».
На Арсеналі Токарчук зауважила: так само, як усні епоси Гомера з часом перетворилися на текст, а паперові видання вижили в епоху електронних читалок, майбутні технології лише створять нові форми для розповідей. Формат може стати віртуальним чи повністю інтерактивним, але глибинна людська потреба у сторітелінгу залишиться незмінною.
Getty Images
Європу майбутнього Токарчук бачить як велику спільноту різноманітних сильних регіонів, яку просто неможливо штучно звести до якихось кордонів, вигаданих політиками в Ялті чи накреслених на папері. І ця оновлена сильна Європа, впевнена письменниця, обов’язково існуватиме разом з Україною.