Крістіан Мунджіу © Getty Images
Петро Катеринич
79-й Каннський кінофестиваль добіг кінця 23 травня, і рішення журі під проводом південнокорейського кінорежисера Пак Чхан Ука виявилося аналогічним загальному політичному стану: безкомпромісним і позбавленим однозначних відповідей.
«Золоту пальмову гілку» виборов «Фіорд» Крістіана Мунджіу — це вже друга головна відзнака в творчому доробку румунського кінематографіста за 19 років. Ґран-прі, друга за важливістю нагорода кінофестивалю, отримав «Мінотавр» Андрєя Звягінцева — росіянина, котрий за дев’ять років в еміграції створив свій перший фільм, присвятивши його темі російської мобілізації. Жодна українська ігрова картина цього року до змагання не потрапила.
Канни-2026 варто розглядати не за стислим переліком переможців, а в більш широкому розрізі: хто був присутній у залі, чиї висловлювання звучали зі сцени, які проєкти досягли набережної Круазет і за чий рахунок.
ZN.UA зазирає за лаштунки кінофестивалю, який ще раз продемонстрував, що кіно завжди пов’язане з політикою.
«Фіорд»: французька «пальма» — румунському митцю за кінофільм про Норвегію
«Фіорд» — це масштабна копродукція шести держав на чолі з Румунією та Норвегією. Сюжет зосереджується на румунській євангелістській сім’ї, яка переїжджає до невеликого норвезького міста. Після скарги на фізичні покарання дітей родина потрапляє в жорсткий конфлікт зі шкільною та опікунською системами.
Провідні ролі зіграли Себастьян Стен («Месники», «Учень. Історія Трампа») і норвежка Ренате Рейнсве («Сентиментальна цінність»). Мунджіу будує свій кінофільм як відсторонене, майже клінічне вивчення безодні між прогресивним і традиційним поглядами на сім’ю, виховання та свободу. Це сфера, де співчуття до однієї сторони автоматично засліплює тебе щодо іншої.
Для кінорежисера це вже друга «Золота пальмова гілка» (першу він здобув 2007-го за драму «4 місяці, 3 тижні і 2 дні» — кінофільм про підпільний аборт у Румунії часів Чаушеску). Його авторський акцент незмінний: Мунджіу аналізує державу, котра безцеремонно втручається в найінтимніший простір людини, і фіксує ціну, яку за це втручання сплачують конкретні особи. Тріумф «Фіорда» розділив критиків: одні вважають стрічку хірургічно вивіреною й точною, інші ж дорікають їй надмірну, майже лабораторну холодність.
Румунський кінорежисер Крістіан Мунджіу (в центрі) з головною відзнакою Канн за стрічку «Фіорд». Поруч із ним — виконавці провідних ролей у фільмі — норвежка Ренате Рейнсве та Себастьян СтенGetty Images
Цікава деталь криється і за кулісами показу. Права на кінофільм американська компанія NEON придбала ще до початку фестивалю. І це вже сьомий рік поспіль, коли вона безпомилково робить ставку на майбутнього володаря головної нагороди. Сім влучень поспіль не можна списати на випадок. NEON систематично скуповує хіти авторського кіно, перетворюючи перемогу в Каннах на потужний старт для оскарівської кампанії. Саме такі угоди найкраще показують реальні механізми функціонування сучасного ринку фестивального кіно.
Що демонстрували в Каннах: квір, класики та загальна тривога
«Палмарес» (офіційний перелік усіх переможців і нагороджених) — це лише вершина фестивалю. Основний конкурс зібрав цього року майже всіх живих класиків авторського кіно. Японець Рюсуке Хамаґучі представив драму «Раптом», за яку акторські нагороди отримали Віржині Ефірі й Тао Окамото; Педро Альмодовар привіз «Гірке Різдво»; Хірокадзу Корееда — «Баранчика у ящику»; іранець Асґар Фархаді показав «Паралельні історії», а американець Джеймс Ґрей — «Паперового тигра» (про сім’ю, котра потрапляє в тенета російської мафії) зі Скарлетт Йоганссон і Адамом Драйвером.
Тао Окамото та Віржіні Ефіра, котрі отримали акторські нагороди за ролі у драмі японського класика Рюсуке Хамаґуті «Раптом»Getty Images
Справжньою несподіванкою стала квір-мелодрама «Чорна куля» іспанського дуету й пари Хав’єра Кальво та Хав’єра Амбросі. Після майже двадцятихвилинної овації розгорнулася справжня дистриб’юторська боротьба за стрічку, яка цілком заслужено принесла авторам приз за режисуру — нарівні з «Батьківщиною» поляка Павела Павліковського.
«Батьківщина» — перший за вісім років кінофільм Павліковського, автора «Іди» та «Холодної війни». Кінорежисер, як завжди, знімає в чорно-білій гамі, а дію переносить у 1949 рік: нобелівський лауреат Томас Манн (Ганс Цішлер) повертається з багаторічної еміграції до розділеної повоєнної Німеччини, і його донька Еріка (Сандра Гюллер, «Анатомія падіння») супроводжує батька в цій подорожі. Хоч це історія сімдесятирічної давнини, Павліковський явно говорить про сьогодення: кінофільм застерігає, що повоєнний імунітет до фашизму слабшає, а його уроки забуваються.
Польський кінорежисер Павел Павліковський, автор стрічки «Батьківщина». Його перший за вісім років кінофільм приніс автору приз за режисуруGetty Images
Крізь цю різноманітність імен проступає наскрізний мотив сезону. Європейське кіно масово рефлексує про велику систему, яка безжально вторгається в приватне життя людини. Це й норвезька опіка у «Фіорді», й російський військкомат у «Мінотаврі», й іранська несвобода у «Фархаді» та документальних «Репетиціях для революції».
Інша виразна лінія — квір-оптика остаточно перемістилася з фестивального маргінесу в його центр, і це підтвердили відразу декілька гучних прем’єр.
«Чорна куля» відштовхується від п’єси, яку Федеріко Ґарсіа Лорка не встиг дописати, — його вбили франкісти 1936 року — і сплітає долі трьох чоловіків-геїв від 1930-х років до 2017-го, розповідаючи про переслідування забороненого кохання впродовж століття іспанської історії; сама назва відсилає до чорної кулі, якою на таємному голосуванні відхиляли небажаних.
Іспанський режисерський дует Хав’єр Кальво і Хав’єр Амбросі. Їхня квір-мелодрама «Чорна куля» зірвала двадцятихвилинні овації та принесла авторам приз за режисуруGetty Images
«Боягуз» Лукаса Донта переносить тему в окопи Першої світової — це історія кохання двох бельгійських солдатів, що принесла акторський приз відразу двом виконавцям — Еммануелю Маччіа та Валентену Кампаню. Додає ваги й окрема нагорода Queer Palm. Важливо, що обидва кінофільми розповідають про почуття, затиснуте великими системами — армією, війною, режимом. Так чи інакше велика інституція проти приватного життя — ось що зшило докупи найгучніші прем’єри.
Еммануель Маччіа та Валентен Кампань. Історія кохання двох бельгійських солдатів у фільмі Лукаса Донта «Боягуз» принесла акторський приз відразу двом виконавцямGetty Images
Справа «Мінотавра»: ілюзія розриву з імперією
Найбільш дискусійним сюжетом кінофестивалю стало Ґран-прі для «Мінотавра» Андрєя Звяґінцева. Це його перша повнометражна робота після «Нелюбові» (2017) й перша, знята поза межами Росії: формально кінофільм є копродукцією Франції, Латвії та Німеччини.
Російський кінорежисер-емігрант Андрій Звягінцев. Його стрічка «Мінотавр», присвячена темі російської мобілізації, здобула Ґран-прі — другу за важливістю нагороду фестивалюGetty Images
Сценарій, написаний разом із Семеном Ляшенком, вільно відштовхуючись від «Невірної дружини» Клода Шаброля 1969 року, зосереджується на черствому власникові судноплавної компанії. Переживаючи глибоку сімейну кризу, герой водночас змушений скласти для місцевих чиновників перелік працівників, які підлягають мобілізації. Війна в «Мінотаврі» є своєрідним лакмусом, що виявляє справжню природу персонажа.
Безсмертя пана Лазареску. Як виникла «румунська нова хвиля» й чому не вийшло в Україні
Той факт, що кінофільм російського режисера про російське вторгнення отримує другу за значущістю нагороду одного з найбільших кінофестивалів саме тоді, коли українське кіно залишається поза конкурсом, закономірно викликав обурення. Перша реакція зрозуміла — реверанс у бік Москви. Але правда не вкладається ні в це прочитання, ні в протилежне, заспокійливе.
Захисники рішення наводять три аргументи. По-перше, Звяґінцев — не представник держави, а емігрант і її опонент. По-друге, зі сцени церемонії він російською мовою закликав Владіміра Путіна зупинити «м’ясорубку», а на пресконференції публічно висловив сором за дії Росії. По-третє, це непоодинокий випадок: «Двотижневик режисерів» відкривався «Варенням з метеликів» Кантеміра Балагова, котрий також залишив РФ і працює у французькому продакшені.
Логіка Канн полягає в тому, щоб проводити вододіл не за націями, а між державною машиною та її дезертирами. Аргумент виглядає послідовним — тим важливіше перевірити його на міцність.
Слово «розрив» у цьому контексті варто брати в лапки. Біографія Звягінцева надто складна для чорно-білої схеми «дисидент проти держави». Культовий «Левіафан» 2014 року він частково створював коштом російського Міністерства культури — тієї самої машини, яку тепер критикує. Тобто розрив стався порівняно недавно.
Каннська промова теж залишила гіркий присмак: кінорежисер говорив про страждання «з обох боків лінії зіткнення», фактично поставивши знак рівності між агресором і жертвою і прибравши слово «Україна» як суб’єкт. А в самому «Мінотаврі» Україна залишається розмитим тлом — місцем, куди відправляють солдатів, поки глядач знову спостерігає за моральним колапсом росіянина крізь призму імперії.
Фестивальна увага — ресурс обмежений і глибоко політичний. Друга статуетка, обкладинки галузевих видань, місце в конкурсі дістаються комусь одному. Захід у дискурсі про війну, свідомо чи несвідомо, знов обрав головним голосом росіянина.
Для українських кінематографістів це конкуренція за ту саму увагу й ті самі шпальти. Звісно, антивоєнне мистецтво емігрантів розхитує режим ізсередини, й тотальний бойкот тих, хто з ним порвав, заводить у глухий кут. Та «Мінотавр» не доводить безпечність російської культури; він ще раз нагадує, що навіть у найкритичнішому російському кіно Україні відведена роль тла. І жодні правильні слова на сцені цього не скасовують.
Україна в Каннах
Відсутність українських стрічок в основному конкурсі легко витлумачити як поразку — і це буде поспішним висновком. Головне для нас відбувалося поза червоною доріжкою: у робочих павільйонах, копродукційних секціях і журі. Там Канни виявилися для України вдалими.
Найбільш відчутний результат — історична перша нагорода Build Your Dream від компаній BYD і Mediawan (40 тисяч євро) для дебютного повного метра Жанни Озірної «Медовий місяць». Цей камерний і напружений трилер про подружжя, яке опиняється замкненим у квартирі під Києвом у перші дні повномасштабного вторгнення (кінофільм уперше показали на Венеційському фестивалі 2024 року), отримав майже одностайне схвалення журі під керівництвом китайця Ченя Кайге. Ця премія стане бюджетною підтримкою для наступного проєкту режисерки.
У межах програми Special Screenings презентували «Весну» Ростислава Кирпиченка — пронизливу копродукцію Литви, України та Франції. Кінорежисер народився в Литві, виріс у Дніпрі й навчався у французькій кіношколі La Fémis. Його дебют, що змагався за приз «Золота камера», розповідає про окуповані українські території й про те, як окупація руйнує саму тканину людяності. Це був єдиний проєкт за участю України в офіційній селекції.
Не менш помітною була присутність українців у журі. Харків’янин Мстислав Чернов, оператор, режисер і лауреат «Оскара» за «20 днів у Маріуполі», очолив журі престижної нагороди за документалістику L’Œil d’or («Золоте око»). Приз отримала іранська стрічка «Репетиції для революції» Пеґах Аханґарані.
Показово, що під час оголошення переможця артдиректор кінофестивалю Тьєррі Фремо відкрито заявив, що Україна не програє цю війну, а Путін її не виграє. Це формулювання, якого, наприклад, Берлінале вже давно собі не дозволяє.
Поза екраном український контекст відчувався постійно: працював національний стенд за підтримки Мінкульту та Держкіно, українські продюсери просували проєкти (зокрема документальний «Пересікаючи Окс») на Producers Network і Cannes Docs. Окрема фотовиставка вшанувала пам’ять журналістів, поранених чи загиблих під час висвітлення війни.
На особливу увагу заслуговує Європейський фонд солідарності для українського кіно (ESFUF) — спільний механізм національних кіноагенцій Європи під координацією французького Центру кіно (CNC), що співфінансує українські копродукції. Створений 2023 року як розрахована на рік тимчасова ініціатива, 2024-го фонд перетворився на програму підтримки кіновиробництва, а цьогоріч вийшов на бюджет у 1,5 млн євро; загалом він видав 70 грантів на суму близько 4,3 млн євро. Саме такі інфраструктурні ініціативи згодом і народжують конкурсні стрічки.
Канни, котрі не вдавали аполітичності
Канни давно перестали робити вигляд, що існують лише заради мистецтва. Десятки впливових кінодіячів — серед яких Хав’єр Бардем, Марк Руффало і Кен Лоуч — підписали петицію проти французького медіамагната Венсана Болоре, вбачаючи в його монополії загрозу незалежній журналістиці.
Болоре контролює значну частину французького медіапростору — телеканал новин CNews, радіо Europe 1, газету Journal du Dimanche, низку журналів і книжкових видавництв, — і критики звинувачують його у зсуві цих редакцій до жорсткого правого курсу. У відповідь на петицію Canal+ — головний кінофінансист країни з тієї самої бізнес-імперії — пригрозив розірвати співпрацю з усіма, хто підписав звернення.
Голландські журналісти зняли фільм на окупованих українських територіях у руслі російської пропаганди
Найгучнішим голосом цього політичного кінофестивалю став Хав’єр Бардем, котрий приїхав представляти стрічку The Beloved («Кохана людина») Родріґо Сорогоєна. На пресконференції він відкрито назвав події в Газі геноцидом. Бардем визнав кар’єрні ризики, але наголосив, що потрібно діяти попри страх, щоб бути у згоді з власною совістю. Він також спрогнозував оприлюднення голлівудського «чорного списку» митців.
Окремо актор торкнувся теми, що безпосередньо стосується України. Відповідаючи на запитання про «токсичну маскулінність» (центральний мотив його ролі), Бардем поставив в один ряд Дональда Трампа, Владіміра Путіна та Беньяміна Нетаньягу як уособлення типажу, що живить збройні конфлікти — зокрема й війну в Україні. Також він застеріг щодо концентрації медіа (на прикладі злиття Paramount і Warner Bros.), наголосивши на важливості питання «хто контролює наратив».
Для українського кіно в цьому приховано суворий практичний урок. Західний фестивальний рух сьогодні веде власні бої на багатьох фронтах. Українським митцям доводиться торувати шлях у надзвичайно щільному конкурентному середовищі. Самої лише наявності болісної теми війни вже недостатньо — для перемоги в боротьбі за увагу потрібне бездоганне художнє висловлювання, потрібен кінофільм.
Що Канни-2026 означають для українського кіно
Які висновки український кіноцех має зробити із 79-х Канн? Їх щонайменше три.
Перший: сезон мав чіткий тематичний нерв — протистояння великої системи й окремої людини. Саме цей конфлікт досліджують обидва головні призери. У цьому збігу простежується глибока тривога сьогоднішньої Європи через межу між державним контролем і особистою свободою.
Другий: Канни підтвердили свою стратегію роботи з російською культурою — відокремлення лояльних до влади митців від опонентів режиму. Ми можемо не погоджуватися з цією моделлю, і випадок «Мінотавра» демонструє її вразливість. Проте культурну дипломатію доведеться будувати з урахуванням цих реалій, доводячи свою правоту не лише заявами, а й конкурентними кінофільмами.
Третій і головний: Україна програла цьогорічний конкурс, але виграла стратегічну присутність. Премія «Медовому місяцю», «Весна» в селекції, робота Чернова в журі, національний стенд і гранти ESFUF доводять, що українське кіно інституційно закріпилося в каннській екосистемі.
Підсумок 79-х Канн для України звучить буденно: місце в залі ми вже маємо. Залишилося найскладніше — те, що ми покажемо на екрані.