© Getty Images
Софія Росовецька
Двадцять років тому вітчизняні кінотеатри вперше відчули подих «румунської хвилі»: в прокат вийшла картина 39-річного режисера Крісті Пую «Смерть пана Лазареску». Майже трьохгодинна розповідь про муки старого мешканця Бухареста, якого бригада невідкладної допомоги цілу ніч перевозила від лікарні до лікарні (і всюди отримувала відмову у шпиталізації), несподівано стала всесвітньою сенсацією.
Завдяки цій стрічці молоді румунські кінематографісти змогли здобути перемогу у протистоянні з посадовцями від кіно радянського гарту — та заснувати унікальну систему кіновиробництва, котра приносить мільйони до державної скарбниці та забезпечує тисячі робочих місць для фахівців індустрії.
Кіно як діагноз
Румунський кінематограф початку 2000-х зробив диво. Провідні світові кінофестивалі були підкорені аскетичними фільмами тридцятирічних румунських митців, знятими майже за безцінь. В центрі уваги робіт Крісті Пую, Крістіана Мунджіу та Корнеліу Порумбою — буття звичайної людини, яка опинилася в безчасі між європейським капіталізмом і бюрократичним абсурдом соціалістичної Румунії. З’ясувалося, що після розпаду соцтабору він нікуди не зник.
Вміння кепкувати з цього абсурду й трагедії стало такою ж відмінною рисою «хвилі», як брудний реалізм, зерниста фактура кадру та вражаюча правдивість у кожному русі й кожному слові. Тому не дивно, що за фільмом «Смерть пана Лазареску» криється реальна історія. У квітні 1997 року всю країну вразила так звана справа Константіна Ніки, що стала уособленням глибокої кризи румунської системи охорони здоров’я.
55-річного пана Ніку, який хворів на низку серйозних недуг, усю ніч ганяли від однієї лікарні Бухареста до іншої — адміністратори не хотіли псувати статистику, якщо проблемний хворий помре у їхню зміну. Під ранок медсестра й водій швидкої допомоги просто висадили старенького на тротуар біля однієї з лікарень, де він, власне, й помер. Цей випадок шокував румунську спільноту. Розслідування тривало майже вісім років, і врешті-решт і медсестра, і водій отримали тюремні ув’язнення за вбивство.
2001 року, коли ця подія набула розголосу в усій Румунії, Крісті Пую й сам постійно перебував у лікарнях.
«Чорнуха» стартує й перемагає
Його дебютна стрічка «Товар і гроші» — знята всього за 100 тис. євро оповідь про трьох молодих людей з румунської провінції, які вплутались у злочинну авантюру, щоб відкрити власний торговельний кіоск, — викликала на батьківщині ефект вибуху.
Крісті Пую взяв найбільш романтизований кіножанр — роуд-муві, але замість «духовної мандрівки» провів своїх героїв похмурою дорогою життя румунської глибинки початку 2000-х, показаної без прикрас. Консервативні критики просто знищили режисера на газетних шпальтах. Його звинувачували не лише в очорненні, але й навіть у непрофесіоналізмі: мовляв, Крісті Пую створив не фільм, а «аматорське домашнє відео».
Старе покоління кінематографістів, яке сформувалося ще за соціалізму, не розуміло нової кіномови, що базувалася на гіперреалізмі «Догми-95» та фільмах братів Дарденнів. Особливо дісталося діалогам. У румунському кіно старої школи нормою вважалися літературно бездоганні репліки й театральні інтонації, а герої «Товару і грошей» говорили мовою вулиці, як тисячі інших молодих румунів по цей бік екрану — тобто як вміли.
А ось молодь впізнала в цьому фільмі себе: покоління перехідного періоду, змушене виживати у світі дикого посткомуністичного капіталізму, де головне — саме «товар і гроші». Фільм миттєво розійшовся на піратських відеокасетах (офіційний прокат майже зник, 2000 року в країні не було знято жодного фільму) і став першою за п’ять років румунською стрічкою в Каннах. За легендою, Крісті Пую відправив касету кураторці секції «Двотижневик режисерів» Марі-П’єр Масіа через повну безвихідь.
«Товар і гроші» не наробив фурору на фестивалі, натомість став точкою відліку всієї «румунської нової хвилі». А надміру тривожний невротик Крісті Пую, схильний до іпохондрії та панічних атак, пережив важку особисту кризу. В Румунії 2001 року культури психотерапії просто не існувало. Вважаючи себе смертельно хворим, режисер постійно проходив медобстеження, намагаючись зрозуміти, від чого, власне, він помирає. За два роки, проведені в коридорах бухарестських лікарень і пунктах швидкої допомоги, він встиг відчути на власній шкурі останню добу свого майбутнього героя, пана з промовистим ім’ям і прізвищем Данте Лазареску.
Але шлях фільму на екрани був зовсім не простим. Крісті Пую двічі (2001 та 2003 року — й обидва рази безрезультатно) подавав заявки на фінансування до Національної ради кінематографії Румунії, проте бюрократи знову звинуватили режисера у паплюженні румунської реальності. У відповідь Пую публічно звинуватив чиновників Нацради та стару гвардію режисерів у корупції та кумівстві. Суспільна дискусія виявилася настільки драматичною, що призвела до реформи національного кіновиробництва.
«Нова хвиля» проти комісара Міклована
До початку 2000-х років розподіл коштів у румунському Національному центрі кінематографії нагадував закритий клуб, де засідали заслужені діячі радянської школи. Молоді румунські режисери — а в перших лавах був саме Крісті Пую та його колега Крістіан Мунджіу — силою вибороли для себе нові правила гри, влаштувавши 2003 року публічний бунт проти номенклатури.
Вони оприлюднили той пікантний факт, що члени журі Центру кінематографії, котрі розподіляють державні гранти, голосують за фінансування власних проєктів. (Знайома ситуація, чи не так?)
У жорсткій полеміці з головним «генералом від кіно» Серджіу Ніколаєску — глядачі старшого покоління мають пам’ятати його серію неонуарів і міських вестернів про комісара Міклована — молодих режисерів підтримала авторитетна газета Cotidianul. Грандіозний скандал призвів до реформи Закону про кінематографію 2005 року, коли уряд був змушений розпустити стару комісію та змінити правила проведення пітчингів.
За взірець взяли французьку систему оцінювання проєктів, яка виключала кумівство: відтепер на перший етап конкурсу сценарій подавався без зазначення імені автора. А на другому етапі, за новими правилами, додаткові бали приносили призи на міжнародних фестивалях. І щойно фільми на зразок «Смерті пана Лазареску» стали фестивальними сенсаціями, молоді автори взяли реванш. Система була змушена фінансувати їхні нові проєкти згідно із законом, незалежно від того, подобалися вони «старій гвардії» чи ні. Та головне — завдяки реформі Національний центр кінематографії став незалежним від державного фінансування.
Однак все це було ще попереду. А поки що Крісті Пую заснував власну незалежну студію Mandragora, знайшов незалежні інвестиції та зняв фільм за сміховинну навіть за європейськими мірками суму 350 тис. євро.
Скандальний витвір
На Каннському кінофестивалі 2005 року «Смерть пана Лазареску» викликала фурор, вигравши головний приз у другій за статусом програмі «Особливий погляд». Похмура, абсурдна, просякнута чорним гумором посткомуністична реальність без прикрас стала тією унікальною кіно мовою, на яку чекав світовий глядач від Східної Європи.
Буквально наступного року Корнеліу Порумбою здобув «Золоту камеру» в Каннах за фільм «12:08 на схід від Бухареста» (2006), а ще за рік Крістіан Мунджіу взяв «Золоту пальмову гілку» за стрічку «4 місяці, 3 тижні і 2 дні» (2007). Феномен остаточно сформувався.
«Смерть пана Лазареску» знімали в тісних квартирах і вузьких коридорах реальних лікарень, де знімальній групі особливо не було де розвернутися. Ручній камері оператора Олега Муту (вихідець із Молдови, який навчався в Бухаресті) була потрібна складна хореографія в замкнутому просторі. Тож, попри оманливу простоту квазідокументального стилю Крісті Пую, фільм ретельно продуманий до останнього жесту, а всі медичні терміни й діагнози — реальні.
Хоча деякі сцени можуть здатися гротескними, Крісті Пую зняв свій фільм як гранично точний, майже документальний зліпок реальності. Саме такою була повсякденність у клініках Бухареста, іноді навіть страшнішою. (Утім, якщо ви лікувались у районних лікарнях України, вас уже нічим не злякати).
Але в Румунії фільм цілком очікувано викликав грандіозний скандал. Медичні чиновники й самі лікарі сприйняли «Смерть пана Лазареску» як цілеспрямовану атаку. Ображені медики звинувачували Крісті Пую в наклепі, стверджуючи, що фільм демонізує румунських лікарів, які працюють на знос в умовах хронічного недофінансування.
Цікаво порівняти скандал навколо «Смерті пана Лазареску» з реакцією на пізніший шедевр «румунської хвилі» «Поліцейський як прикметник» (2009) Корнеліу Порумбою — оповідь про те, як державна машина перемелює два непомітні «гвинтики» системи. Це підліток, який бавиться після школи гашишем, і молодий поліцейський-ідеаліст, котрий вірить, що ось-ось у Румунії, як і в усій решті Європи, декриміналізують вживання, й не хоче ламати хлопчикові життя.
Фільм разюче ілюструє ту саму «банальність зла», яке чинять втомлені люди в сірих кабінетах, що просто звіряються зі словником і «діють за інструкцією». У стрічці Корнеліу Порумбою головний злочин — це не куріння гашишу, а сліпе підпорядкування букві закону.
В інтерв’ю один із провідних акторів «хвилі» Влад Іванов (який геніально зіграв того самого начальника зі словником) розповідав, що на прем’єру «Поліцейського» в рідному місті режисера Васлуї прийшли начальник місцевої муніципальної поліції, очільник поліції повіту та інші високопоставлені силовики. Поліційні чиновники залишилися задоволені фільмом. Замість очікуваної «чорнухи», перевертнів у погонах і тортур затриманих — дуже точна, рутинна й реалістична картина поліційної роботи, в якій неухильно дотримуються законів. Увесь моральний жах цієї історії пройшов повз поліційних чиновників.
Показово, що легких наркотиків у Румунії так і не легалізували. Ба більше, два роки тому так званий закон 2 травня зробив законодавство ще жорсткішим — після ДТП, у якому загинуло двоє студентів.
Іще один парадокс «Смерті пана Лазареску» — в тому, що гроші на зйомки цього безкомпромісного фільму про злидні й жахи безкоштовних лікарень дав Боббі Пеунеску, син одного з наймогутніших і найбагатших олігархів Румунії. Перемога в Каннах відкрила студії Mandragora доступ до європейських грантів, Боббі Пеунеску увійшов до елітарного клубу світових кінопродюсерів, а згодом і сам почав знімати кіно як режисер. Хіба ж не іронічно: критикувати дикий посткомуністичний капіталізм за кошти цього самого дикого капіталу.
Як цей фільм капіталізував індустрію
Сьогодні в Румунії навчилися заробляти на кіно: залучені інвестиції працюють на індустрію загалом. Це дуже прагматична й чітко вибудувана система, в якій не використовують жодного євроцента з податків громадян. Фонд Національного центру кінематографії поповнюється завдяки самій індустрії розваг: відсоткам із продажу квитків у кіно та DVD-дисків, рекламі на телебаченні й навіть прибуткам від азартних ігор.
Окрім того, румуни — майстри копродукції. У проєкти активно інвестують європейський фонд Eurimages, французький Aide aux Cinémas du Monde, а також різноманітні німецькі та швейцарські інституції. Останніми роками на ринок зайшли HBO Europe і Netflix, які активно вкладають гроші в локальний контент.
Водночас у самій Румунії похмурі шедеври «хвилі» поза межами Бухареста ніхто особливо не дивиться. Мало задоволення йти у свій вихідний до кінотеатру на депресивну драму про кримінальний аборт за часів Чаушеску, тому касу роблять глядацькі комедії. Невибагливі румунські хіти на зразок «Бічі Маямі» (2020) або «Тімбілдингу» (2022) збирають у національному прокаті мільйони доларів, обганяючи навіть голлівудські блокбастери.
А 2024 року держава оновила програму Cash Rebate для іноземних інвесторів і копродукцій, яка гарантує повернення 30%, причому максимальна сума повернення може сягати 10 млн євро на один проєкт. Так один із головних знімальних майданчиків Східної Європи перетворився на один із найвигідніших.
Великі румунські комплекси Castel Film Studios або Buftea Studios пропонують голлівудським та європейським шоуранерам повний спектр послуг за світовими стандартами, включно з фахівцями зі спецефектів. Їхня робота коштує дешевше, ніж у Західній Європі чи США, а після закінчення зйомок держава ще й повертає до 30% від витрат. Голлівуд і стримінги економлять бюджети, а Румунія отримує робочі місця, податки та постійне оновлення передових технологій.
Зокрема тут знімали суперхіт Netflix від Тіма Бертона «Венздей». Знаменита академія «Невермор» — це реальний замок Кантакузіно в румунському місті Буштень, а інтер’єри фільмували в історичних особняках Бухареста.
Чому не склалося в Україні?
Питання риторичне. У ті роки, коли формувалася «румунська хвиля», Україна теж опинилася в полі зору європейських фондів. Але українське кіновиробництво в середині 2000-х було тісно пов’язане з російським кіноринком, що виключало національну самобутність та антиімперську риторику. А нечувана корупція не давала можливості зайти на ринок західним інвесторам.
Якщо в Румунії відбулася швидка «зміна варти», то в Україні важелі управління ще довго залишались у руках людей, які сформувались у радянській системі. Причому консерватори контролювали все — від професійної кіношколи, де вчили знімати кіно за лекалами 1970-х років ХХ століття, до управління виробничими потужностями. Точнісінько так само, як у випадку з Крісті Пую, будь-які спроби експериментувати з формою часто сприймались як «непрофесіоналізм», а гострі соціальні теми таврувались як горезвісна «чорнуха».
Але ж будь-яка «хвиля» в кіно — це не лише пошуки нової кіномови, а ще й художнє осмислення свого часу.
Тут із великим відривом лідирує «Плем’я» (2014) Мирослава Слабошпицького з його геніальною метафорою глухоти та німоти суспільства олігархічної доби, де пересічний українець реально не має голосу. І це, звісно ж, минулорічний хіт режисера Павла Острікова «Ти — космос». Задуманий іще до повномасштабного вторгнення, фільм в унікальний спосіб увійшов у резонанс зі світовідчуттям людини перед обличчям великої війни.
Водночас сказати, що головні успіхи українського кіно попереду, було б жахливим лицемірством: багато професіоналів воюють зі зброєю в руках, і багатьох уже немає в живих. На цьому тлі чимало українських кіношників успішно інтегрувались у кіновиробництво інших країн. Зокрема, мабуть, і в румунське.