© – колаж ZN.UA
Олег Супруненко
Мабуть, у сучасній історії України вибори в іншій країні не викликали такого інтересу, як останні парламентські в сусідній Угорщині. З наближенням дати 12 квітня, виборчої неділі, емоції у вітчизняному інформаційному просторі загострилися до відчуття, ніби там вирішується безпосередньо наше майбутнє. Після поразки правлячої партії Віктора Орбана інтерес до сусідів трохи зменшився, хоча логіка та інтуїція говорять: нові переможці не залишать професійних «говорячих голів» без ефірного часу.
На тлі підйому інтересу до Угорщини варто звернутися і до книжкової теми, але цього разу не до власне угорської літератури — багатої, різноманітної і, на жаль, у нас маловідомої. А що щодо книг про Угорщину? Таких, звичайно, ще менше, якщо не брати до уваги звичайних туристичних довідників. А ось довідник незвичайний, з відступами в історію цієї країни, в її знамениту кухню, а також — і досить детально — в кухню політичну, на нашому книжковому ринку з’являвся, правда, досить давно. Можна сказати, в минулу епоху, далекого 2010 року. Тоді у видавництві «Темпора» побачила світ невелика книга польського публіциста Кшиштофа Варґи «Гуляш із турула».
Книга в перекладі Олега Белея була видана напрочуд швидко, адже за рік до того ця збірка есе отримала приз читацьких симпатій на найпрестижнішому польському літературному конкурсі «Ніке». Лише за два роки після виходу на книжковий ринок Польщі і за рік після дебюту в Угорщині, якій вона й була присвячена. Це був дебют Варґи на україномовному ринку, хоча ще 2004-го харківське видавництво «Фоліо» вже знайомило читачів із російським перекладом його мініроману «Текіла», присвяченого життю сучасних рок-музикантів.
Месія без атестата: як «продавці мрії» без освіти збирають зали і чому українці стали ідеальними жертвами для шарлатанів
Книга польського письменника і журналіста з угорським корінням (батько Кшиштофа Варґи був угорцем, звідси і відповідне мадярське прізвище, і знання мови, і хороше знайомство з Угорщиною), звичайно, була націлена на провокаційний успіх. Втім, жодного помітного ажіотажу вона не викликала навіть в Угорщині. Незважаючи на назву (турул — міфічний птах, один із символів угорської нації) та відповідні назви восьми есе, що до неї увійшли, як-от «Печеня з Горті», «Смалець із Кошута», «Котлета з Арпада» чи «Салямі зі святого Штефана»… (Уявімо собі книгу поляка з розділами на зразок «Ковбаса зі святого Володимира», ну й відповідно борщ, вареники чи галушки з представниками українського національного пантеону, і суспільну реакцію на таке видання. Та й реакція поляків, якби таку книгу з їхніми героями видав угорець, теж була б передбачуваною. Тим часом автор без жодних ексцесів, незважаючи на власні побоювання, провів промотур свого твору в Угорщині).
З «Гуляша…» постає образ країни, зовсім відмінний від старого стереотипу про найвеселіший барак соціалістичного табору. У дослідженні Варґи це — край суцільного відчаю, песимізму та ностальгії за минулим, що переходить у тугу з нудьгою. «У Будапешті кожна третя чайна носить назву «Ностальгія», до чаю можна замовити ностальгійні цукерки. Ностальгія проростає лишаєм у стіни будинків і вуличну бруківку, вона звучить у сумних зітханнях за давньою величчю, хоча справжня велич була п’ятсот років тому, за короля Матвія Корвіна…» — приблизно в такому тоні описано Угорщину першої декади ХХІ століття, від Будапешта до деіндустріалізованого Озда, від Балатону до туристичного степового Гортобадя.
Депресивність мадярів автор розкриває також на прикладі найвідомішої, на його думку, пісні угорського походження «Сумна неділя», написаної 1933 року і в першій версії названої «Кінець світу». Цю композицію, перекладену англійською під назвою Gloomy Sunday, переспівав довгий список знаменитостей — від Пола Робсона та Біллі Голідей до Шінейд О’Коннор та Бйорк. Французькою її співав Серж Генсбур, а російською — український співак-емігрант Петро Лещенко. Через велику кількість самогубств, прямо чи опосередковано пов’язаних із «Сумною неділею», вона отримала славу «Гімну самогубців» і неодноразово потрапляла під заборону. Зокрема й на батьківщині, в соціалістичній Угорщині, з кінця Другої світової і аж на чверть століття, до кадарівської лібералізації.
У своїх есе Кшиштоф Варґа багато посилається на угорське кіно. Детально зупиняється на сцені поїдання бульйону у фільмі Золтана Гусаріка «Синдбад», екранізації «головного сибарита угорської літератури» Дьюли Круді: «Без сумніву — це одна з найзнаменитіших сцен споживання бульйону в світовому кінематографі». І знову ж таки повертається до теми суму, згадуючи екранізації майбутнього нобелівського лауреата Ласло Краснагоркаї «Сатанинське танго» та «Гармонії Веркмейстера», зняті нещодавно померлим Бейлою Тарром: «…це наче клізма з концентрованого відвару Угорщини, тієї Угорщини, що існує далеко від будапештських мод, гуляшевого супу в чарді для туристів та гучних святкувань національних свят». Тривалість «Сатанинського танго», до речі, — понад сім годин. (Окремо хочеться відзначити той втішний факт, що в «Гуляші…» Тарра, мабуть, уперше не названо Белою, натомість наділено ім’ям, наближеним до справжнього оригіналу. Втім, цього не скажеш про інші власні імена та назви локацій у книзі, деякі з котрих і справді важко точно передати).
Політичне месіанство у «сліпій зоні» інтелекту. В очікуванні нових провідників нації
Тему угорської політики добре розкрито в розділах «Смалець із Кошута» та «Лечо з Дюрчані та Орбана». Останнього українському читачеві представляти не потрібно, а от Дюрчані, в назві розділів двічі помилково названий «Ґурчані», вже забувся. Книга ж була написана по гарячих слідах масових антиурядових виступів осені 2006 року.
Тодішній соціалістичний прем’єр Ференц Дюрчані, виходець із комсомолу, що став, за відомою нам традицією, однією з найбагатших персон у країні, своїми вирваними із закритої партійної наради зізнаннями, що стали угорськими мемами, викликав хвилю обурення, яке своєю чергою вилилось у низку багатолюдних протестних мітингів та заворушень. Втім, на момент написання есе Дюрчані залишився при владі — він програв партії Орбана на виборах 2009 року. Скептично налаштований Варґа з іронією описав частину тих подій. Вже тоді він помітив забронзовілість лідера опозиції: «…Віктор Орбан, …будучи шефом правого Фідесу, не хоче йти на площу Кошута. Він воліє виступати на телебаченні і триматися подалі від того Гайд-парку. Він навіть не хоче нових виборів, яких так вимагають на сцені. Отже, він не хоче зміни системи, до якої так пристрасно закликають оратори».
Як досвідчений дослідник автор не оминає й такої теми, як мадярські лайки, що органічно лягли на антиурядові плакати та вигуки. Цитувати їх тут недоцільно.
Після «Гуляша із турула» Кшиштоф Варґа написав ще дві книги, які угорські вікіпедисти об’єднали в «Турулівську трилогію». Назви в них не такі контроверсійні. Це «Чардаш з мангалицею» (2014, мангалиця — унікальний місцевий вид свині, вкритої густим хутром, ледь не втрачений за комуністів, — опису її знайшлося місце в першій частині трилогії) та «Лангош в юрті» (2016, лангош, ця дешева і смачна страва з дріжджового тіста, зазвичай посипана твердим тертим сиром, також не раз фігурує на сторінках «Гуляша»).
Можливо, є сенс перекласти і видати і ці книги, але для початку було б непогано перевидати першу частину, яку тепер практично не знайти у продажу і яка поки ще є в одній із незакритих наразі безкоштовних онлайн-бібліотек.