© Кадр з фільму «Гамнет»
Петро Катеринич
«Світ – сцена, і всі ми в ньому лише актори.
В кожного є роль, і час, щоб вийти»
«Як вам це сподобається», Жак
Нова знакова робота володарки «Оскара» Хлої Чжао під назвою «Гамнет» (Hamnet) з’явиться в українських кінотеатрах 5 березня. Це глибоке вивчення теми кохання та втрати. Спираючись на однойменний популярний роман Меггі О’Фаррелл 2020 року, чию адаптацію критики вважають одним з основних кандидатів на звання кращого фільму року, Чжао пропонує глядачам абсолютно новий, деколонізований і депатріархалізований погляд на одну з найвідоміших сімей в історії людства. Режисерка кардинально переміщує акцент з драматурга на його дружину, яку історія відсунула на другий план, та їхню трагічну втрату в родині.
ZN.UA аналізує, чому «Гамнет» — це не просто історична біографічна драма або чергова екранізація відомих міфів про англійський Ренесанс, а спроба створення «вербального голема», що заповнює порожнечу, викликану втратою. У час, коли для багатьох із нас питання «жити чи не жити» — це щоденний екзистенційний вибір, досвід сім’ї Шекспірів стає надзвичайно близьким. Ми, подібно до персонажів Чжао, вчимося відновлювати цінності у світі, який втратив підтримку.
Щоб по-справжньому усвідомити велич «Гамнета», необхідно з самого початку позбутися звичних уявлень про Вільяма Шекспіра як про недосяжного генія, який сидить у лондонській таверні з пером у руці. У цій концептуальній стрічці його ім’я тихо вимовляють лише один раз протягом понад двох годин екранного часу, що є навмисним кроком до десакралізації образу. Ірландський актор Пол Мескаль грає молодого Вілла не як майбутнього гіганта світової літератури, а як надзвичайно чутливу, розчаровану та розгублену людину, чий творчий і життєвий потенціал буквально задихається у вузьких консервативних рамках провінційного містечка Стратфорд-на-Ейвоні.
Кадр з фільму «Гамнет»
Мескаль демонструє неймовірну, майже аскетичну стриманість; він дозволяє мовчанню, тривалим поглядам і мікроміміці виконувати значну частину емоційної роботи, в той час як внутрішній конфлікт між сімейним обов’язком, тиском жорсткого батька і непереборним творчим потягом стає відчутним на цілком фізичному рівні. Однак оповідним і візуальним центром фільму є дружина класика Агнес — фігура, яка протягом тривалого часу перебувала в тіні літературознавства. Американська режисерка китайського походження Хлоя Чжао, чий авторський стиль завжди тяжіє до глибокого емпатичного вивчення суспільно маргіналізованих персонажів, які мають глибокий містичний зв’язок з природою (як ми це бачили у фільмах «Наїзник» чи «Земля кочівників»), знаходить в особі дружини Шекспіра ідеальну провідницю своїх найважливіших філософських ідей.
Кадр з фільму «Гамнет»
Кадр з фільму «Гамнет»
Агнес у виконанні Джессі Баклі (кандидатка на «Оскар» за найкращу жіночу роль) — інтуїтивна, міцно пов’язана із землею та водночас дика жінка, яка є своєрідним орієнтиром для свого збентеженого чоловіка, але водночас назавжди залишається чужою, незрозумілою та відчуженою для місцевої пуританської громади.
Кадр з фільму «Гамнет»
Кінематографічне рішення фільму створив польський оператор Лукаш Жаль, який раніше здобув світову популярність завдяки роботі над оскароносними картинами «Іда» та «Зона інтересу». Саме Жаль відіграє важливу роль у формуванні складного антропологічного ландшафту, свідомо відмовляючись від класичного глянцевого й вилизаного зображення епохи Тюдорів, яке ми звикли бачити в традиційних історичних драмах. Натомість він використовує переважно природне освітлення, знімаючи важливі сцени виключно при світлі свічок, що створює атмосферу безпрецедентної інтимності, достовірності та занурення в реальні умови доелектричної епохи. Його камера фіксує події через вражаючі широкі плани та довгі медитативні безперервні дублі, які не лише вимагають від акторського складу максимальної концентрації та повної віддачі, а й створюють ледь помітне підсвідоме відчуття театральної сцени.
Кадр з фільму «Гамнет»
Саундтрек Макса Ріхтера гармонійно поєднує два розірвані виміри — контраст між зеленими лісами англійської провінції, де Агнес відчуває себе частиною цілісного організму, і брудним і галасливим Лондоном, куди Вілл вирушає за своєю непевною долею.
«Сумніви — зрадники, що змушують нас втратити те, що ми могли б здобути…»
Луціо, «Міра за міру»
Історична постать Енн Гетевей (або Агнес, як її ніжно та шанобливо називав батько у своєму останньому заповіті) протягом століть зазнавала систематичної мізогінної стигматизації та навмисного викривлення з боку наукової спільноти. Традиційне патріархальне літературознавство часто із задоволенням змальовувало її карикатурний образ. Її представляли як значно старшу хитру спокусницю, яка змусила молодого й наївного генія одружитися через маніпулятивну незаплановану вагітність, або як холодну сварливу дружину, в чиєму ліжку було порожньо, і яку Шекспір із задоволенням залишив у провінції заради життя в столиці. Письменниця Меггі О’Фаррелл у романі, а за нею і режисерка Хлоя Чжао в екранізації здійснюють необхідний акт історичної та феміністичної реабілітації. Вони перетворюють Агнес не просто на люблячу матір, а на жінку колосальної духовної сили, травницю, цілительку та горду носійку майже містичних народних знань, чиї внутрішні дари та глибина не лише не поступаються генію її знаменитого чоловіка, а й стають тим самим першоджерелом, з якого він черпав натхнення для створення найскладніших жіночих образів у своїх п’єсах.
Кадр з фільму «Гамнет»
Впровадження елементів магічного реалізму, фольклору та глибокої екологічної свідомості в характер Агнес — важлива антропологічна концепція, яка розкриває суть епохи. Історично в Англії кінця XVI століття жінок, які мали знання про цілющі властивості рослин, розумілися на фізіології та жили хоча б трохи на межі суворих соціальних норм, консервативне суспільство часто сприймало з неприхованою підозрою та забобонним страхом. Вони постійно балансували на тонкій межі між статусом шанованої «мудрої жінки» та звинуваченнями у відьомстві.
Кадр з фільму «Гамнет»
Агнес була дочкою жінки, яку місцеві вважали лісовою відьмою. Вона успадкувала від матері не лише таємниці трав, а й містичну здатність до ясновидіння — вміє «читати» душі та долі людей, торкаючись чутливої шкіри між великим і вказівним пальцями. Коли Агнес вперше бере руку молодого Вілла, то бачить у ньому не бідного сина збанкрутілого майстра рукавичок, обтяженого боргами, а незбагненні світи, що ховаються у свідомості, меж яких вона не може осягнути.
Кадр з фільму «Гамнет»
Тема жіночої тілесної автономії та контролю над репродуктивним досвідом є однією з найсильніших соціальних ліній цього фільму. Режисерка підіймає завісу над процесом, який у кінематографі традиційно або надмірно ідеалізується, або гіперболізується до карикатури, — реальним фізіологічним досвідом народження дитини. Сцени пологів у «Гамнеті» вирізняються шокуючим реалізмом, глибоким психологізмом і відсутністю фальші. Свого первістка Агнес народжує самостійно, далеко від чужих очей, у гущавині лісу, застосовуючи власні дихальні техніки та зберігаючи повний неподільний контроль над тілом і простором.
Кадр з фільму «Гамнет»
Жахливим контрастом постає сцена других пологів — народження близнюків, Гамнета і Джудіт. У цей момент Агнес відірвана від свого рятівного лісу, змушена перебувати в задушливому, темному приміщенні під суворим наглядом і контролем інших людей, позбавлена своєї звичної сили. Її крик у цій сцені — це часом тваринний рик жаху перед невідомим. Фільм майстерно, до мурашок по шкірі передає той найглибший первісний страх втратити контроль над власним тілом під час подвійних пологів і нездоланне інстинктивне бажання покликати матір, яке виникає в нас, коли ми опиняємося на крихкій межі між життям і смертю. Ця смілива деконструкція материнства знімає віковий соціальний лоск, показуючи його як найвищий, найскладніший акт фізичної та емоційної стійкості.
Кадр з фільму «Гамнет»
«Любов уміє надавати цінність нікчемній речі…»
Гелена, «Сон літньої ночі»
1596 року, коли у віці лише 11 років помирає єдиний син Вільяма та Агнес, Гамнет Шекспір, Англія жила в умовах постійної демографічної катастрофи. Згідно з даними сучасних істориків і демографів, рівень дитячої смертності в епоху Тюдорів і ранніх Стюартів був жахливим: парафіяльні книги свідчать, що приблизно 140 із 1000 народжених живими немовлят помирали протягом першого року життя, а близько третини ніколи не доживали до п’ятнадцятиріччя. Причини передчасної смерті юного Гамнета залишаються невідомими, оскільки парафіяльні реєстри того часу фіксували лише факт поховання. Роман О’Фаррелл і фільм Чжао свідомо схиляються до драматичної версії бубонної чуми, проте історики (зокрема дослідник Джонатан Бейт) вказують на відсутність масових поховань у Стратфорді того літа. Є припущення, що хлопчика могла забрати дизентерія або висипний тиф.
Кадр з фільму «Гамнет»
Протягом тривалого часу в історичній науці, зокрема з легкої руки впливового французького історика дитинства Філіппа Ар’єса, панувала цинічна думка, що через таку високу смертність батьки в минулому нібито уникали формування глибоких емоційних зв’язків зі своїми дітьми, розвиваючи захисну байдужість. Проте, як доводить британський історик Роберт Вудс у праці «Діти, яких пам’ятають», висока частота смертей і відсутність пишних надгробків зовсім не применшували материнський і батьківський біль.
Кадр з фільму «Гамнет»
Варто звернути увагу й на унікальний соціально-психологічний та антропологічний феномен того часу — концепцію так званої підготовки до смерті, яка була глибоко вкорінена в релігійний побут. У XVI та XVII століттях дорослі не намагалися ізолювати дітей від концепції кінцівки життя. Навпаки, молодь і малечу активно заохочували бути присутніми біля ліжка смертельно хворих родичів, відверто пояснюючи їм, що смерть є природним, хоч і болісним, переходом до іншого духовного стану.
Цікавим аспектом цієї історії є питання збереження ідентичності через ритуал іменування. В єлизаветинській Англії імена «Гамнет» (Hamnet) та «Гамлет» (Hamlet) вважалися лінгвістично взаємозамінними формами одного імені, що підтверджується численними документами (наприклад, пекар Гамнет Седлер, хрещений батько хлопчика, у парафіяльних книгах міста Соліхалл записаний як «Гамлет»). У цих світоглядних системах вважається, що ім’я не є просто соціальним ярликом; воно несе в собі життєву енергію, сутність і долю людини.
Кадр з фільму «Гамнет»
Коли Вільям Шекспір, зломлений і спустошений, через чотири роки після трагічної смерті сина сідає писати свою найвеличнішу трагедію і свідомо називає її іменем мертвого хлопчика, він здійснює майже шаманський акт магічного мислення. Досліджуючи ритуали оплакування епохи Відродження, важко не помітити їхньої фізичної та соціальної ваги. У ті часи тіло дитини омивали жінки родини, загортали у спеціальний саван, а в труну часто клали квіти чи трави, зокрема розмарин, що символізував пам’ять. Вілл, який у розпалі театрального сезону перебував у Кенті й дізнався про трагедію запізно, був позбавлений навіть цього гіркого привілею прощання.
«Ми знаємо, хто ми є, але не знаємо, ким ми можемо стати»
Офелія, «Гамлет»
Сучасна психіатрія та психологія визначають відкладене горе як надзвичайно складний стан, у якому людина через первинний шок, категоричне заперечення, сильне почуття провини або непереборні зовнішні соціальні обставини виявляється фізично та емоційно нездатною пережити втрату безпосередньо в момент трагедії.
Кадр з фільму «Гамнет»
Для Агнес це горе соматичне, вкарбоване в «тілесну пам’ять» (за Бесселом ван дер Колком): вона відчуває смерть дитини шкірою ще до фатальної звістки. В українському контексті цей досвід стає болісно впізнаваним: ми сьогодні — нація «Агнес», чия тривога стала біологічною, а горе за втраченими рідними часто залишається «невидимим» для зовнішнього світу, але випалює зсередини, вимагаючи не співчуття, а визнання права на цей біль.
Виходом із цього заціпеніння стає «архітектура стійкості» — свідомий акт посттравматичного зростання через онімомагію (магію імен). Шекспір, даючи п’єсі ім’я померлого сина, не просто створює текст, а будує вівтар, де приватна порожнеча трансформується у спільний культурний код. Це шлях, який сьогодні долає Україна: від цифрових платформ пам’яті до перейменування вулиць на честь тих, хто пішов.
Кадр з фільму «Гамнет»
Відповідно до теорії реконструкції сенсу, яку розробив дослідник Роберт Неймеєр, процес здорового горювання полягає не просто в пасивному прийнятті болісного факту смерті, а в необхідності та здатності людини активно переосмислити своє розірване минуле та знайти сенс у світі, який назавжди безповоротно змінився та втратив свої колишні опори.
Кульмінація фільму — майже двадцятихвилинна напружена сцена першої постановки «Гамлета» у стінах відтвореного театру «Глобус». Юного принца Гамлета на сцені грає молодий актор Ноа Джуп, який у реальному житті є рідним старшим братом Джейкобі Джупа — хлопчика, що грав Гамнета у першій половині фільму. Їхня генетична схожість створює на екрані магію. Коли Агнес, переборовши біль, відчуженість і злість на чоловіка, нарешті приїжджає з провінції до Лондона й спостерігає за сценою з натовпу, вона бачить власного сина, який дивовижним чином подорослішав.
Кадр з фільму «Гамнет»
Кадр з фільму «Гамнет»
— Що ти бачиш, мамо?
— Ти будеш жити!