© Кадр з фільму «Надер і Симін: Розлучення»
Петро Катеринич
1 лютого, 14:00 за часом Тегерана. Мегді Махмудіан, співавтор сценарію кінострічки, номінованої на «Оскар», зникає. Його поміщають у в’язницю Евін, де колись він познайомився з кінорежисером Джафаром Панагі. Саме в камері виникла ідея їхньої спільної кінокартини про відплату та прощення — «Проста випадковість». Сюжет обертається навколо колишнього політв’язня, котрий через багато років після тортур в Евіні несподівано зустрічає свого мучителя під час звичайної дорожньої аварії на вулицях Тегерана. Панагі кардинально відходить від власних типових алегорій, перетворюючи інтимну розповідь на всеосяжне вивчення колективної травми та неможливості національного примирення в країні, де система, що створила ката, досі зберігає владу. ZN.UA розповідає про зародження мистецтва, яке не бажає зникати.
До проведення 98-ї церемонії вручення премії «Оскар» лишається шість тижнів. У Тегерані затримують Мегді Махмудіана — співавтора сценарію фільму «Проста випадковість» (Yek tasadef sadeh), який змагається за нагороду відразу у двох категоріях.
Кадр з фільму «Проста випадковість»
За декілька діб до затримання Махмудіан разом із 16 активістами поставив підпис під відкритою заявою, звинувативши аятолу Хаменеї в масових вбивствах. Разом із ним було заарештовано журналістку Віду Раббані та правозахисника Абдоллу Момені. Серед осіб, що підписали документ, — режисер кінокартини Джафар Панагі (який зараз перебуває у світовій поїздці під ризиком арешту після повернення) та лауреатка Нобелівської премії Наргес Мохаммаді, котру вкотре жорстоко затримали в грудні.
Панагі стверджує: «Махмудіан — не просто правозахисник чи в’язень сумління. Він — очевидець, слухач і унікальне втілення моральної сили». Крім Мегді Махмудіана, є інформація про десятки затриманих представників «цеху». Це не є поодиноким випадком — влада розпочала широкомасштабний наступ на кіноспільноту. Зокрема, акторку Сохейлу Голестані («Насіння священного інжиру») торік засудили до одного року позбавлення волі та 74 ударів батогом за участь у «несанкціонованих» зйомках. Режисери Мар’ям Моґаддам та Бегташ Санаїха отримали покарання у вигляді ув’язнення (хоч і умовні) за «непристойний контент» — це стало реакцією режиму на всесвітній успіх їхньої кінокартини «Мій улюблений торт».
Довідка ZN.UA
В’язниця Евін (перс. زندان اوین) — найбільш відомий ізолятор Ірану, розташований на півночі Тегерана. Зведена 1972 року за часів шаха Мохаммада Рези Пахлаві. Після Ісламської революції 1979 року стала головним інструментом придушення інакомислення під контролем Міністерства розвідки та Корпусу вартових ісламської революції (КВІР), який Україна визнала терористичною організацією.
Евін часто називають «університетом», оскільки тут утримують та піддають тортурам іранську інтелігенцію — журналістів, правозахисників, науковців, митців та учасників протестів. Найчастіші обвинувачення — «шпигунство», «поширення пропаганди проти системи» та «мохаребе» (ворожість проти Бога), що передбачає страту. Після січневих арештів в’язниця переповнена: за оцінками правозахисників, чисельність утримуваних перевищила 15 тисяч осіб. Звіти Amnesty International та ООН підтверджують систематичне застосування катувань, зокрема «білих». Книга «Білі тортури» авторства Наргес Мохаммаді стала міжнародним маніфестом проти злочинів режиму.
Джафар Панагі: кіно як спосіб непокори
Режисер Джафар ПанагіGetty Images
65-річний Джафар Панагі — один із чотирьох кінорежисерів у історії світового кінематографа, які здобули «велику трійку» нагород: «Золотого лева» Венеції («Коло», 2000), «Золотого ведмедя» Берліна («Таксі», 2015) та «Золоту пальмову гілку» Канн («Проста випадковість», 2025). Поряд із ним — Анрі-Жорж Клузо, Мікеланджело Антоніоні та Роберт Альтман.
Кадр з фільму «Таксі»
Панагі перетворює саме обмеження на метод. Перебуваючи під домашнім арештом, він створює «Це не фільм» (2011) — іронічне та болісне документування одного дня очікування рішення суду. Флешку з цією роботою вивезли до Канн, заховавши всередині торта. У «Таксі» (2015) він перевтілюється у водія таксі, а єдиним інструментом фіксації дійсності залишається відеореєстратор. А у стрічці «Без ведмедів» (2022) Панагі знімає кіно про саму неможливість творчості в умовах обмежень, перебуваючи в прикордонному селищі та дистанційно керуючи знімальним процесом у сусідній Туреччині через екран ноутбука.
2010 року іранська Феміда засудила Панагі до шести років позбавлення волі та наклала безпрецедентну 20-річну заборону на творчість і виїзд за кордон. Справжньою причиною була його підтримка «Зеленого руху» та намагання зафіксувати вбивство Неди Аґа-Солтан під час протестів 2009 року. Понад десять років режисер перебував у стані «цивільної смерті», знімаючи свої шедеври потайки, аж поки у липні 2022 року його не заарештували просто біля будівлі прокуратури, куди він прийшов дізнатися про долю затриманих колег. Влада активувала його давній шестирічний термін, і Панагі опинився в Евіні.
У лютому 2023-го, після оголошеного Панагі голодування, під тиском світової спільноти його звільнили під заставу до перегляду справи. Завдяки цій «відлизі» він нарешті отримав паспорт і 2025 року покинув країну для представлення «Простої випадковості».
«Мені заборонили знімати кіно й виїжджати з Ірану протягом 20 років. Що ще вони можуть мені зробити?» — риторично запитував Панагі у вересні 2025 року. Відповідь з’явилась у грудні: поки режисер перебував у США на церемонії Gotham Awards, суд заочно виніс йому черговий вирок — ще один рік ув’язнення за «пропаганду проти системи». Незважаючи на те, що вдома на нього очікує новий строк, Панагі залишається непохитним: «Я завжди повертатимуся додому. Я не можу бути відірваним від Ірану».
Мохаммад Расулоф: режисер, який втік через гори
Режисер Мохаммад Расулоф тримає фотографії акторів Міссага Заре (ліворуч) і Сохейли Голестані після прем’єри фільму «Насіння священного інжиру» на кінофестивалі в КаннахGetty Images
Доля 53-річного Мохаммада Расулофа — історія втечі. У травні 2024 року, за декілька днів до показу «Насіння священного інжиру» в Каннах, іранський суд виніс йому вирок: вісім років ув’язнення, побиття батогами та конфіскація майна. За версією суду, його фільми — «змова проти безпеки держави». Пізніше він назве це «виснажливою та болісною мандрівкою». Паспорт у нього вилучили ще 2017 року. Тому Расулоф пішки здолав гірський кордон із Туреччиною. Щоб уникнути електронного відстеження спецслужб, режисер залишив мобільний телефон в Ірані, а після декількох тижнів перебування в таємних притулках дістався до німецького консульства. Там його ідентифікували за відбитками пальців — він уже мав статус резидента.
24 травня 2024 року Расулоф з’явився на червоній доріжці в Каннах під оплески, що не вщухали протягом декількох хвилин. «Я змушений був обирати між в’язницею та виїздом з Ірану. З важким серцем я вибрав вигнання», — написав він у своїй заяві.
«Насіння священного інжиру» (німецька заявка на минулорічний «Оскар») розповідає про суддю Революції, чия сім’я починає руйнуватися під тиском подій руху «Жінка, життя, свобода» 2022 року. Знімальна група працювала таємно, під загрозою арешту. Деяких з акторів затримали й допитували після того, як стало відомо про відбір.
Кадр з фільму «Насіння священного інжиру»
Кадр з фільму «Насіння священного інжиру»
Сьогодні Расулоф мешкає в Німеччині та працює над проєктом про іранського драматурга-абсурдиста Аббаса Налбандяна — історією, що охоплює три десятиліття до та після Ісламської революції. «Я — іранський режисер, — каже він. — Мене надихає та живить моя громада, суспільство, яке я люблю й добре знаю, і моя мова».
28 грудня іранці вийшли на протести через обвал національної валюти — ріал впав до історичного мінімуму. Те, що почалось як економічний протест, швидко переросло в наймасштабніші виступи проти теократичного режиму з часів Ісламської революції 1979 року. До 9 січня протести охопили всі остани (провінції) Ірану. Відповідь режиму була безпрецедентною: за даними HRANA, на кінець січня загинуло щонайменше 6126 осіб, зокрема 86 дітей, хоча, за окремими оцінками, кількість жертв може сягати 30 тисяч. Поки експерти прогнозують для країни стагнацію, тимчасову відлигу або громадянську війну, Мегді Махмудіан спільно з Джафаром Панагі та Мохаммадом Расулофом дали однозначну оцінку діям влади: «Систематичні вбивства громадян, які вийшли на вулиці проти нелегітимного режиму, — це організований державний злочин проти людства».
Археологія цензури
Щоб збагнути феномен іранського кіно, потрібно зрозуміти його противника. Міністерство культури та ісламської орієнтації контролює кожен етап кіновиробництва: від дозволу на сценарій до прокатного свідоцтва. Правила численні та часто неписані — режисери описують їх як «червоні лінії», що безперервно змінюються.
Основні обмеження стосуються відображення жінок: обов’язковий хіджаб навіть у сценах вдома, де в дійсності іранки його не носять; заборона фізичного контакту між чоловіками та жінками, котрі не є родичами; неможливість відтворення романтичних відносин, сексуальності, алкоголю. А також заборона критики режиму, духовенства, КВІР.
У відповідь іранські режисери виробили неповторну кінематографічну мову — те, що дослідник Хамід Нафісі назвав «ісламізованим поглядом». Це система прийомів, які дають можливість говорити про заборонене, не показуючи його прямо: символізм, алегорія, еліпсис, метафора. Дитячі персонажі замість дорослих — адже діти можуть долати гендерні бар’єри. Дорожній фільм як простір свободи — тому що на дорозі важче стежити. «Кіно у кіні» — щоб говорити про цензуру, зображуючи її.
Асґар Фаргаді, єдиний іранський режисер із двома «Оскарами» («Надер і Симін: розлучення», 2011; «Комівояжер», 2016), майстерно використовує цю систему. У «Середі феєрверків» (2006) обов’язковий хіджаб стає оповідним інструментом: героїня використовує його, щоб приховати синці від чоловіка-насильника. Цензура перетворюється на сюжетний елемент.
Асґар ФаргадіGetty Images
Кадр з фільму «Надер і Симін: Розлучення»
Після вбивства поліцією моралі Жини Аміні 2022 року у фільмах Панагі та Расулофа жінки вперше з’являються без хіджабу. Це політичний вчинок. Курдський слоган «Жін, жиян, азаді» («Жінка, життя, свобода») — невипадковий вибір для іранського протестного руху. Він відображає центральну роль жіночого питання в конфлікті між суспільством та режимом. Режисерки Рахшан Бані-Етемад («перша леді іранського кіно»), Тахміне Мілані, Маніже Хекмат десятиліттями розвивали «кінематограф спротиву» (так його назвала дослідниця Шива Рахбаран).
Іранські режисерки. Вгорі зліва – Маніже Хекмат, вгорі справа – Тахміне Мілані, знизу – Рахшан Бані-ЕтемадАвтор колажу: Петро Катеринич
Іранський режим зазвичай звинувачує США та Ізраїль у всіх проблемах — і протести не стали винятком. Цікаво, що іранське кіно рідко торкається цих тем безпосередньо — саме тому, що вони є частиною офіційного наративу. Натомість воно досліджує внутрішні конфлікти: класові протиріччя, гендерну нерівність, корупцію, насильство держави проти власних громадян. Це кіно про ворога внутрішнього.
Є гірка іронія в тому, що найважливішими документальними кінострічками про сучасний Іран стають відео, зняті протестувальниками на мобільні телефони. Режисер Алі Асґарі, якому 2023 року заборонили виїзд з Ірану після кінокартини «Земні вірші», зазначає: «Спільнота не така велика, оскільки ми мало спілкуємося. Більшість кінострічок знімають підпільно, без дозволів. Тому я часто дізнаюся про існування фільму лише згодом. Добре, що інтерес до такого кіно постійно зростає — і це поза контролем системи».
Молоде покоління іранських режисерів використовує цифрові камери й таємні зйомки. Мегрнуш Алія, ірано-американська режисерка, дебютувала на Берлінале з фільмом «1001 кадр» — історією про прослуховування молодих акторок, які мають імпровізувати незручні сцени зі старшим режисером. Фільм знімався в одному місці без державного дозволу — практичне рішення зважаючи на труднощі зйомок в Ірані.
Водночас ізраїльський серіал «Тегеран» (Apple TV+, 2020–2026) став несподіваним вікном у сприйняття Ірану західною публікою — попри всю його художню умовність і неминучі спрощення. А «Священний павук» (2022) данського іранця Алі Аббасі, знятий у Йорданії, став першим помітним фільмом діаспори, який безпосередньо зображує системне насильство проти жінок.
Панагі, котрий останні 15 років проводив у циклі ув’язнень, домашніх арештів і заборон, заявив, що планує повернутися до Ірану — незважаючи на новий вирок. «Відкладімо наші розбіжності. Найважливіше зараз — свобода нашої країни, щоб ніхто не наважувався говорити нам, що носити чи який фільм знімати», — сказав він, приймаючи «Золоту пальмову гілку».
Для іранського кіно ця мить — кульмінація десятиліть боротьби. Воно народилося з Ісламської революції, котра спочатку намагалася його знищити (кінотеатр «Рекс» в Абадані, підпалений прихильниками Хомейні, забрав життя понад 400 глядачів), і стало голосом народу, якому заборонили говорити.