Валентино Клементе Людовіко Гаравані, знаний у світі як Валентино, з’явився на світ 11 травня 1932 року у Вогері — невеликому та тихому містечку, розташованому між Міланом і Генуєю. До моменту своєї кончини 19 січня, у віці 93 років, Валентино лишався творцем, який сформував поняття про витонченість у сучасній моді. Його погляд був ясним і незабутнім. Краса для нього уособлювала пишність, ефектність, блиск, досконалість та жіночність. Саме такий стиль Валентино творив протягом десятиліть.
Валентино Гаравані. Фото: Горст П. Горст, Vogue, 15 квітня 1970 року
“Я обожнюю все прекрасне — це не моя провина”, — цю фразу Валентино повторював нерідко. Він проголошував її легко, без пишномовності. Для нього мода була не абстрактною ідеєю, а відчутним знаряддям. Валентино розглядав моду як метод заворожувати жінок. На початку діяльності його клієнтками були виключно представниці прекрасної статі — саме для них він створював свої перші збірки. Лише згодом коло замовників розширилось.
Валентино Гаравані навчався в Accademia dell’Arte в Мілані, де студіював французьку мову та моду. У 17 років він переїхав до Парижа й вступив до École des Beaux-Arts та Chambre Syndicale de la Couture. У 1951 році Валентино отримав стажування в афінського кутюр’є Жана Дессе. Той одягав королівських осіб та жінок вищого світу в бездоганно задрапіровані вечірні сукні з багатою кольоровою гамою. Серед замовниць Жана Дессе була Жаклін, графиня де Ріб. Коли модельєр Олег Кассіні попросив її створити для нього кілька суконь у Парижі, вона згадала про це в розмові з Дессе й зізналася, що не вміє майстерно малювати ескізи. Це розвеселило кутюр’є. Він відповів, що має італійського ілюстратора, який із радістю виконає для неї ці роботи після робочого дня. Саме так між Валентино та Жаклін зародилася приязнь.
Працюючи у Жана Дессе, Валентино створював і власні напрацювання — вигадливі начерки суконь, що існували тільки в його свідомості. Серед них була сукня з блакитного шифону, якого застосовували надзвичайно багато, а також вечірня сукня, густо вишита по фігурі камеями з квітами. Рожевий, жовтий і коричневий шифон драпірувався на бюсті й опускався зі спини до самої підлоги. Це був одяг, гідний зірок італійського кіно та студії Cinecittà. У 1992 році Валентино святкував 30 років своєї діяльності. У Римі відбулася грандіозна вечірка та виставка. До міста з’їхалися гості з усього світу. Ательє Valentino таємно відтворили ці ранні начерки. Їх назвали abiti del sogno — вбрання мрії. У реальному втіленні вони мали такий самий пишний вигляд, як і в уяві дизайнера.
Реклама.
Річард Бертон з Елізабет Тейлор — у вбранні з чорної тафти та мережива від Valentino та з коштовностями на цілий статок — діамантами й смарагдами. Фото: Сесіл Бітон, Vogue, 15 січня 1972 року
Після того як Гі Ларош покинув Дім Жана Дессе й заснував власний бренд, Валентино декілька років працював разом із ним. У 1959 році Валентино заснував власний модний Дім Valentino. Матеріальну підтримку йому надали батько та друг родини. Саме в цей період у житті Валентино виник Джанкарло Джамметті.
Джанкарло Джамметті пригадував їхню першу зустріч у римському кафе. Він сидів за столиком сам, коли до нього підійшли й запитали, чи не буде він проти, якщо поруч сядуть ще двоє людей. Він погодився — і так поряд із ним присів Валентино. Цей момент Джамметті пам’ятав усе життя. Валентино мав темне волосся, засмагле обличчя та яскраво-блакитні очі. Він одразу почав розмовляти французькою. Джамметті перепитав. Валентино вибачився й пояснив, що щойно повернувся з Парижа після семи років перебування там і досі мислить французькою. Він сподівався, що співрозмовник теж знає мову. Як з’ясувалося, Джамметті вивчав французьку майже все життя. Валентино запропонував і надалі спілкуватися французькою. Так і сталося. Вони розмовляли цією мовою протягом усього життя Валентино — спочатку як коханці, а згодом як близькі друзі та бізнес-партнери.
Невдовзі Валентино оселився в розкішній квартирі з фресками на Via Condotti. Проте менш ніж за рік дизайнер опинився на межі розорення. Він жартував, що причина — його “любов до шампанського”. Насправді проблема полягала в несплаченій оренді. Валентино та Джамметті перенесли салон до палаццо XVI століття на Via Gregoriana.
Згодом Джанкарло Джамметті придбав квартиру на Via Condotti й перетворив її на офіси. Над інтер’єрами працювала Лаура Сарторі Ріміні зі Studio Peregalli. Простір оформили шовковим оксамитом і сріблястими тканинами; у деяких кімнатах збереглися оригінальні фрески. Інтер’єр наповнили меблями Hervé van der Straeten та антикваріатом. Те, що у 1959 році здавалося надмірною розкішшю, згодом стало візитівкою стилю Valentino.
Поступово Валентино закріплював своє ім’я у світі моди. Його зовнішність привертала увагу преси. Проте справжню силу мали його колекції. Саме дизайн Valentino вабив зірок, які приїздили до Рима. Коли Елізабет Тейлор, перебуваючи там на зйомках “Клеопатри”, обрала білу плісировану сукню-колону Valentino з оздобленням зі страусового пір’я для прем’єри стрічки “Спартак”, це стало знаковою подією.
Сонце сідає на П’яцца ді Сан-Джорджо аль Велабро, і Верушка готова до вечірки у синьо-білому комбінезоні Valentino з поясом. Фото: Франко Рубартеллі, Vogue, 1 квітня 1969 року
Роботи Valentino почали регулярно з’являтися у Vogue. Редакторка Глорія Шифф допомогла дизайнеру увійти у світ журналу. Саме вона познайомила його з Жаклін Кеннеді Онассіс. Та швидко стала однією з найвідоміших клієнток Дому Valentino. Разом із Валентино та Джанкарло Джамметті вони проводили час на Капрі.
У 1964 році Valentino вперше представив анімалістичні мотиви. Це був укорочений жакет із зебровим принтом у поєднанні з білою атласною спідницею. У 1967 році німецька модель та акторка Верушка з’явилася на фотографіях Франко Рубартеллі на вулицях Рима. Вона була одягнена у коричневий светр, підперезаний золотим ременем, тигрові штани та довге пальто до підлоги. Також з’явилася вечірня накидка з червоного тюлю зі страусовим пір’ям. Під нею була червона сукня-колона без бретелей. Це був абсолютний шик.
Біла колекція 1968 року мала великий успіх. Світська левиця Марелла Аньєллі замовила жилет із бісером і вишитий жакет зі спідницею до підлоги. Генрі Кларк фотографував актрису Марісу Беренсон і модель Бенедетту Барціні в римській квартирі Сая Твомблі для Vogue. У 1959 році Valentino створив сукню Fiesta. Відтоді червоний колір став фірмовим знаком бренду Valentino.
Знято в римській квартирі Сая Твомблі. Фотог: Генрі Кларк, Vogue, 15 березня 1968 року
У міру того як ім’я Валентино ставало дедалі видатнішим у світі моди, все більше жінок хотіли одягатися саме у нього. Серед них були Одрі Гепберн, Софі Лорен, численні принцеси, Жаклін Кеннеді Онассіс, Нен Кемпнер, Лінн Ваєтт, Сьюзан Гутфройнд та багато інших. Разом зі зростанням його популярності змінювалися і його резиденції — вони ставали дедалі більш вишуканими.
Римською базою Валентино спершу був пентхаус із перськими мініатюрами на стінах, обтягнутих тканиною, та банкетками, гідними турецького салону. Згодом цей простір поступився будинку на Аппієвій дорозі, оформленому Ренцо Монджардіно — беззаперечним авторитетом у світі інтер’єрного декору. Я відвідав Валентино наприкінці 1980-х років, і це справило приголомшливе враження. Інтер’єри стали ще насиченішими порівняно з кількома роками раніше, коли Монджардіно вперше працював над цим простором. Тоді це було середовище з ретельно продуманою архітектурою колон, блідо-зеленими батиками та білими ліжками-санями в стилі ампір. Коли ж я побачив будинок пізніше, ситці й оксамити 1880-х років змагалися за увагу з великими китайськими вазами, переповненими калами. Увесь простір був заповнений вишуканими квітковими композиціями. А якщо вдивитися глибше, за ними можна було помітити одну чи навіть дві картини Фернандо Ботеро.
Коли я вперше приїхав до Рима на покази haute couture в середині 1980-х років — задовго до своєї пригоди на Аппієвій дорозі, — я зібрав усю відвагу й зайшов до кутюрного салону Valentino, розташованого трохи вище Іспанських сходів. Це були дві порівняно невеликі кімнати, які буквально випромінювали витончений, продуманий гламур. На вішалках висіли бездоганно скроєні костюми, розкішні бальні сукні та елегантні вечірні вбрання Valentino. Тут було все, що могло знадобитися для такого життя — життя з шофером, бездоганним графіком і звичкою до розкоші. Інакше кажучи, для життя, яке вів сам Валентино.
Звісно, ці дві елегантно оформлені кімнати були лише входом до справжнього виробничого простору, що займав п’ять поверхів великого палаццо. Саме тут розташовувалися кутюрні ательє Valentino. Кімната за кімнатою — світлі, залиті денним світлом простори, у яких працювали сотні майстринь і кілька чоловіків. Усі вони були повністю зосереджені на своїй роботі. Це був безперервний, точний, налагоджений процес. Через кілька років після мого першого візиту простір зазнав делікатної трансформації. Над оновленням працювали британські архітектори й дизайнери Пітер Мур і Пітер Кент. У коридорах з’явилися сріблясті поручні та великі площі світло-сірого мармуру. Стіни прикрасили роботи Джуліана Шнабеля, Кіта Гарінга та Франческо Клементе. Усе було стримано, продумано й надзвичайно елегантно.
Покази Valentino того часу завжди завершувалися музикою. Після фінального акорду маестро виходив до публіки. Він підіймав руки вгору й дивним жестом плескав пальцями об долоні. Це був момент тріумфу. Чисте шоу. Справжній шоубіз.
У 1991 році я домовився про зустріч із Валентино, щоб поговорити про всю його кар’єру. Ми зустрілися в елегантній кімнаті з видом на П’яцца Міньянеллі. Простір був наповнений антикваріатом і важкими, розкішними драпіровками, що надавали йому вигляду салону в дусі Сесіль Сорель. Розговорити Валентино було непросто. Він відповідав стримано й неохоче. Натомість у сусідній кімнаті — і це була справді величезна зала — сидів Джанкарло Джамметті. Він був оточений предметами arte povera та антикваріатом 1940-х років. І з ним, на відміну від Валентино, говорити було легко й невимушено.
Звісно, у Валентино було чимало інших резиденцій — на Капрі, у Нью-Йорку та в Лондоні. Але у 1995 році мене запросили до маєтку XVII століття з цегли та каменю, який він нещодавно придбав у Франції. Я проїхав довгою алеєю, різко повернув за ріг — і саме в цей момент він з’явився переді мною. Унизу, на схилі, мерехтів Château de Wideville — колишній дім мадам де Лавальєр, коханки Людовіка XIV. Версаль розташований зовсім поруч.
У вечірньому світлі я гуляв садами Жака Вірца. Насичено-фіолетовий розмарин простягався полями й прорізав лісові масиви. Троянди та запашні літні квіти наповнювали огороджений сад ароматами. А потім — сам будинок. Він справляв не менше враження. Над інтер’єрами Валентино працював разом з Анрі Самюелем. Смарагдові крісла, оббиті шовковим оксамитом, і мотиви шинуазрі надавали простору легкої, майже фантазійної атмосфери. Саме ці деталі додали відчуття комфорту суворій і стриманій архітектурі маєтку.
Мене розвеселило й водночас здивувало побачити, що величезна робота Френсіса Бекона у вітальні Валентино зображала абстраговану фігуру чоловіка, який сидить на килимі з пучків троянд. Це було зовсім не схоже на те, що я бачив у Бекона раніше. Водночас ця робота здавалася максимально “валентинівською” — настільки, наскільки твір Бекона взагалі міг бути пов’язаний з естетикою Валентино.
Коли я йшов на вечерю, зворушений витонченими садами та разючими інтер’єрами — усім тим, що Джанкарло й Валентино створили за своє життя, — я сказав Валентино: “Те, що ви зробили, — це створили красу”. Він стиснув мою руку й відповів крізь сльози: “Це і є краса”.
За матеріалом vogue.com