Андрій Малишко. Друг Хрущова і «хрещений батько» Стуса 13.11.2023 10:00 Укрінформ 5 фактів про великого поета, яких немає у шкільних підручниках
14 листопада – день народження нашого видатного поета Андрія Малишка. Того, чиї «Пісню про рушник» та «Знову цвітуть каштани» презентувати ще раз не треба. А від його самого – не завадити. Чомусь так виходить, що й у школі його вчимо-вчимо, і пісні всю життя слухаємо, а нічого про такого гідного чоловіка не знаємо. Людину, чиї вірші у невеличкій збірці «Україно моя!» (яку упорядкував на початку війни з московитами вже покійний Дмитро Павличко) волонтери відправляли бійцям на фронт – як свіжий заряд любові до рідної землі. Бо колись її любили лише потай, але захищали так само – ціною здоров’я та життя.
Який він був? Як вижив, викрутився у ті лихі сталінські (та й післясталінські) часи? Чому, пройшовши благополучно фронти, прожив усього 57 років?.. Чи не найліпше в Україні це знають нащадок (хоч і не прямий) великого поета Сергій Сак та Олена Артюшенко, старший науковий співробітник Обухівського музею-садиби А. Малишка.
МАВ БУТИ ШЕВЦЕМ, А СТАВ НАЦІОНАЛІСТОМ
Обухів любити називати собі Малішковим краєм – пишається земляком. Стара школа у каштанах, у якої колись навчався Андрій Самійлович, нині має його ім’я. Поруч – завжди уквітчаний пам’ятник поетові. А вулиця Малишка веде до хати-музею, колишнього родинного гнізда. Дещо реставрована, але автентична хата, 1910 року побудови, – цікавий об’єкт. Як на ті часи, – досить велика, ще й з дощатою підлогою (батько Самійло чоботарював, міг собі дозволити). Автентичні рушники, той самий стіл, за яким робив «домашку» майбутній співає, ікони, старовинна коліска… І історії, старі і безкінечно цікаві історії роду, в якому, на диво всім, виховався всесвітньо відомий талант. Бути талановитим у Радянському Союзі, та ще й українцем – ще ті насолоди. Це коли твориш і відчуваєш, що тюремний холод і морок – ніби весь час за спиною. Десь так і почувся, мабуть, Малишко. Але, кажуть знатоки його біографії, українського походження так і не зрадів.
БРАВ «ШАНТАЖЕМ» І ПАЛКИМ СЕРЦЕМ
Чоботарський бізнес Малишків йшов непогано, родину годував справно. То батько бачив і сина Андрія не інакше як «міцним господарником» – за деякими даними – агрономом, а за словами Сергія Сака (його дід був рідним братом Андрія Самійловича) – теж чоботарем. А той мріяв вчитися, хоч і отримував за ті свої мрії на горіхи. І ось коли семирічку закінчив, питання стало руба. «То Андрій запалив сірника – і до солом’яної стріхи: або пустіть, або спалю! А пора літня, стріха суха… Пустили», – розповідає пан Сергій. Добирався до Києва сам автостопом – де підводою, де пішки. Щоправда, медика з Малишка не вийшло – медичний технікум швидко покинув. А коли примчав додому хвалитися першою нагородою за комсомольські вірші – орденом «Знак пошани», почув від батька мудре: «Дурний ти, Андрію, – за гарні вірші в Сибір засилають».
Однією рукою поета нагороджували, а іншою на Малишка заводили справу як на «керівника націоналістичного письменницького угруповання»… «Чому він 57 років всього прожив? Він же здоровий був – селянський син. А через те, що через себе все це пропускавши», – каже Олена Артюшенко. Живий, ніби під занесеним топором, і рахував, скільки колег занапастила кривава влада. Помер, як відомо, від одночасного наступу інфаркту з інсультом.
ДИВУВАВ ЗДІБНОСТЯМИ ЗА ЖИТТЯ
Усе Малишкове багатство – 10 томів віршів. Вірші йому, як згадують, ніби транслювалися звідкись, а він лише записував. Велике джерело цих спогадів, як не дивно, – у двох теках доносів на поета, що розсекретили вже за часів СБУ. І ті люди, що разом з Малишком пили чарку на різних літературних застіллях, потім писали: на ранок – всі люди як люди, з похмілля, а Андрій виходить – і видає нові геніальні вірші.
Заробляв поет на життя тим, що секретарював у Спілці письменників і мав (на початку) сякі-такі гонорари. Тобто вовка – ноги, а Малишка поезія годувала. Після війни йому як бойовому поетові, фронтовому журналістові доручили редагувати літературний журнал «Дніпро» – але ненадовго. Довіри компартії Малишко не виправдав, редакторства його позбавили і більше на адміністративну роботу відтоді не ставили. То він писав. І з тих 10 томів поезії вийшло потім біля 100 пісень, багато з яких стали з часом, що називається, народними. А сам він знав їх сотні: якось Дмитро Павличко намагався підрахувати, але дорахував до 400 і збився…
ВИКОХАВ ПРЕМІЮ ШЕВЧЕНКА І ЗНАНИХ ШІСТДЕСЯТНИКІВ
Завдяки старанням Андрія Малишка ще з 1961 року маємо національну премію ім. Говорить, саме він переконав тодішнього генсека Микиту Хрущова, що таку премію треба запровадити, хоча жодна інша союзна республіка такої честі не мала. Малишко нібито мав свій підхід до Хрущова і в певний час уже міг дозволити собі трохи більше, ніж решта. Навіть Різдво святкував із Пасхою. Власне, свою знамениту «Стежину» написавши десь за тиждень до смерті, коли не зміг приїхати до Обухова на Різдво – а все згадував ту доріжку, що вела до рідного порогу.
В музеї поета однією з його великих заслуг називають виховання шістдесятників. «В цьому молодшому поколінні він бачив своє продовження, вважав, що колись ці люди завершать його справу. Драч, Павличко, Вінграновський, Олійник, навіть Стус (так, першу публікацію Стуса благословив своєю передмовою Малишко) – він їх викохав, підтримав, щоб не витурили з літературного процесу», – говорить Артюшенко. Прийшли часи, і Малишкові вихованці стали діячами «Народного руху» і у Верховній Раді – своєрідним ядром.
ВОДИВ НКВС ЗА НОСА, А НЕ ПІДДАВСЯ
«Нам фахівець із СБУ виніс дві теки документів і сказав: знайте ви, як родич і науковий працівник, що Андрій Малишко стукачем не був», – пригадує Сергій Сак. «І то в такий страшний час, коли, якщо ти не стукаєш і не служиш, тобі голову знесуть і заклюють. А він посмів», – не без гордощів говорити пані Олена.
На поета доносили осіб 20 – більше за колега, часом сусіди. Люди, які в нього пили, їли, спали і гроші позичали. Малишки вербували теж, але архівні папери свідчать, що спіймали облизня. Ламали на початку 40-х, щоб доносивши Олександра Довженко. «Він нібито згодився, і псевдо собі вигадав – «Кривоніс», – розповідає Сергій Васильович. – Але на зустрічі з куратором не ходив: то захворів, то відрядження, то фронт – так за носа їх і водив 4 роки, з 1942 по 46-й». А далі, каже, його визнали таким, що «на розробку не годиться як агент», і припинили спроби співпраці. Але фігурантом «стукання» ще довго був. «Коли померла його мати Ївга Остапівна, гроб на Сліпакові кладовище несли 12 письменників, – розповідає Сак. – І навіть серед них був стукач, усе записував та й доніс – хто що на поминках говорив». Мати у Малишка, до речі, цікава жінка була. Навіть у Києві, приїжджаючи до сина (в голодний час, коли в місті хоч якісь пайки давали), ходила вулицями, ніби в собі на кутку: боса, у вишитій сорочці, чіпку… І співала неймовірно.
ГРОМАДЯНИН КРАЇНИ, ЯКОЇ ЩЕ НЕ БУЛО
«Ми найвище за все цінуємо його позицію громадянина, інтелігента і патріота», – ділиться пані Олена. Каже, що Малишко почувався українцем і не соромився того. Хоч і визнавав пов’язані з українством ризики. «Якось казав у розпачі (все з тієї справи, яку ми з Сергієм Васильовичем читали в архівах СБУ): яке горе, що я народився українцем в Україні, – мовляв, не маю права бути на своїй землі виразником інтересів свого народу, – розповідає науковиця. – Є в документах справи такі його слова: “Хорошо Северову – он русский писатель и ему никто не забросит обвинения в национализме. Живи, пиши, пей спокойно водку…”. А бути українцем в українській літературі небезпечно.
Ті доноси колись близьких Малишку людей насправді, за висловлюванням Артюшенка, стали «безцінним свідченням його сміливої та принципової позиції як поета, громадянина, українця». З них випливає, що співає шанував не тільки бездоганне володіння мовою, а й не допускаючи у свого оточення тих, хто її погорджував. Навіть із уславленим «партійним рупором» – письменником Олександром Твардовським – українською мовою. А той переконував Андрія Малишка писати по-русски. Як розповідав під час святкування 100-літнього ювілею поета член Національної спілки письменників та лауреат премії імені Малишка Петро Засенко, Малишко ділився спогадами про зустріч з Олександром Твардовським на декаді української літератури в Москві «Перегородки у Радянському Союзі фанерні, насправді все це Росія, – переконував Андрія Самійловича «старший брат». – Ти такий могутній співає, пиши по-русски, будеш багато друкуватися». «Співає Богом обдарувань, але невиліковно хворий на метастази шовінізму», – сказавши тоді, згідно з тими спогадами, про Твардовського Андрій Малишко. А коли Твардовський на зустрічі з українською делегацією у Москві завів звичну пісню, мовляв, доки ви тим язиком писати будете, хлопці, і всі присутні змовчали, – Малишко встав, різко відповідав щось і – до своїх: «Пішли, хлопці!». Усі з-за столу й повставали.
СПРАВА «КРИВОНОСА»
Праворуч особливого фонду № 7299 з архіву спецвідділу МВС УРСР на Андрія Малишка – це дві великі теки документів (донесень, пояснень, довідок, протоколів, запитів), якого «вели» як організатора письменницького націоналістичного угруповання. Справа, розпочата 1936 року, припинена у 1956-му. 20 років поспіль майже два десятки агентурних співробітників УНКВС (переважно колеги-письменники, митці) писали звіти про кожний крок поета, усі його висловлювання. Дещо з «мемуарів» варте поширення – бо демонструє якнайліпше, яким безстрашним, як на ті часи, співає був.
«На початку липня ц. Малишко у складі групи діячів української культури (Стефаник, Паторжинський, Гайдай та ін.) виїжджав до Канади та перебував там до листопада ц.р. Висловлює задоволення з приводу баченого в Америці (…) Проте за повідомленням нашого агента “Футурист”, який проживає у Львові, який повернувся до Львова з Канади Стефаник каже, що “найбільшим націоналістом з усієї нашої групи був поет Малишко”. Він, за словами Стефаника, захоплено говорив: “Ось вам і загниваючий капіталізм, як нам втовкмачували в наші порожні башки. А виявляється, що в цьому капіталізмі можна краще жити, ніж у соціалістичному Едемі”. У Канаді Малишко мав зустрічі з націоналістами з української еміграції».
«26.07.1952 р. увечері О.Малишко розповів, що у Трипіллі, де він був нещодавно, він переконався, що українці не люблять “москалів”, “кацапів”, як його випадкові співрозмовники називають росіян… А на цегельному заводі у Стайках працюють погано, бо начальником над ними російська. Малишко навів пісню, яку співали його знайомі, в якій лається Хмельницький за приєднання України до Росії…»
«Малишко висловлювався: “Я веду список. Вже з’їдено двадцять сім письменників українців. Ця цифра про щось говорить… Адже що зараз робиться в українській літературі? Письменнику українцю не можна навіть переступити поріг правління спілки письменників, він там ніби чужа людина”».
«Поет Малишко розробляється як активний український націоналіст. Є дані про те, що Малишко групує навколо себе націоналістично налаштованих письменників. Серед його зв’язків нам відомі письменники Воскрекасенко, Нагнибіда, Смілянський, які перебувають у нас на оперативному обліку».
«Цим повідомленням перекриваються наші раніше наявні дані про те, що український письменник Малишко є наближеною до Довженка особою. Ця обставина наприкінці 1942 року стала підставою вербування Малишка як агента з розробки Довженка.
Протягом подальшого зв’язку з органами НКДБ Малишко від роботи в якості агента всіляко ухилявся, матеріалів, що заслуговують на увагу, не надавав, в результаті чого зв’язок з ним, як з агентом, був припинений. Заслуговує на увагу та обставина, що Малишко, будучи в окремих випадках поінформованим про висловлювання тов. Хрущова про Довженка, інформує останнього по суті цих висловлювань. Це підтверджує підозри, що малий у процесі роботи з нами дворушничав, залишаючись людиною ідеологічно близьким Довженком.
На цьому закінчилася друга та остання зустріч із “Кривоносом” у Києві. Під час цієї розмови “Кривоніс” не порушував жодних питань, пов’язаних із небажанням працювати. “Кривоніс” свою обіцянку представити цікаву для нас інформацію не виконав і невдовзі з Києва поїхав. У зв’язку з такою поведінкою “Кривоноса” від подальшого зв’язку з нею НКДБ УРСР відмовилося відповідно до вказівок Начальника 2 управління НКДБ УРСР. Упродовж понад півроку жодних спроб зв’язку з ним не було.
Нач. 2 управл. НКГБ УССР, подполковник государственной безопасности Медведев
1942–1944 г.
Довідка. Український письменник Андрій Малишко розробляється як український націоналіст. У 1942 р. був завербований для розробки Довженка та його зв’язків. У процесі роботи з нами виявив себе як дворушник. За провокаційну поведінку стосовно наших органів та дворушництво з мережі виключено».
Література Стус СРСР Націоналізм НКВС Поезія
Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *