Fashion-резюме року
Фраза «Музичні стільці» неодноразово лунала у модній сфері за крайні два роки. І все через масштабну ротацію креативних керівників між відомими світовими марками. Джонатан Андерсон, котрий після 11 років праці в Loewe відчинив собі шлях у бажаний Dior; Матьє Блазі, який тривалий час формував стилістику Bottega Veneta, став на чолі Chanel; Даріо Вітале, що взяв штурвал Versace й залишив модний дім одразу ж після дебюту… Цей перелік може бути досить довгим.
Однак сьогодні нас цікавлять не стільки зміни в індустрії, скільки збірки, які дизайнери представили у нових для себе амплуа. Отже, в підсумках року пропонуємо пригадати найвиразніші початкові шоу, що викликали захват, здивування або цілковите відторгнення з боку fashion-товариства.
Матьє Блазі для Chanel
Перша колекція Матьє Блазі для Chanel стала одним із найбільш обговорюваних епізодів Паризького тижня моди. Свою дебютну демонстрацію дизайнер провів у Grand Palais, перетворивши його на космічну територію — алегорію мрії, позачасовості та спільного неба, яке, за словами Блазі, поєднує всіх.
Його перша збірка для Дому не була голосним жестом чи радикальним розривом із минулим. Навпаки — це було тактовне, впевнене переосмислення ДНК Chanel: з глибокою шаною до спадку, але мовою свіжих пропорцій, лагідності та свободи. Блазі засвідчив, що коди бренду можуть існувати, змінюватися та пристосовуватися, не втрачаючи своєї сутності.
Цей дебют окреслив нову добу Chanel: стриману, чуттєву та позбавлену зайвої показовості, де надбання стає не тягарем, а точкою опори для руху вперед.
Джонатан Андерсон для Dior
Жіночий дебют Джонатана Андерсона в Dior також став кульмінацією сезону — очікуваним і водночас показово неспішним. Замість миттєвого результату дизайнер обрав шлях заглиблення в памʼять Дому, зібравши різні епохи Dior в єдину багатошарову розповідь. Показ розпочався з фільму, що поєднав силуети, образи й настрій минулого, ніби спонукаючи глядача згадати все, перш ніж рухатися далі.
У самій колекції Андерсон не цитував архіви дослівно — він працював з ними як з матеріалом: перетворював знайомі форми, змінював пропорції, поєднував структуру з легкістю, а кутюрну досконалість — з молодою, майже грайливою енергією. Важливою частиною дебюту став і діалог між чоловічим та жіночим, що розмивав межі й дозволяв Dior звучати менш передбачувано.
Цей дебют не намагався дати остаточні відповіді. Натомість він окреслив стан: Dior у версії Андерсона — відкритий простір, де надбання не диктує правила, а стає полем для експерименту й оновлення.
Пʼєрпаоло Піччолі для Balenciaga
Зміна креативного керма в Balenciaga цього сезону відчувалася особливо знаковою. Після років правління Демни Дім увійшов у нову фазу разом із П’єрпаоло Піччолі — дизайнером, чия мова сформувалася в межах haute couture й великої модної драми. Замість заперечення недавнього минулого він запропонував уважний погляд на витоки бренду та його багатогранну історію.
У першій колекції для Balenciaga Піччолі звернувся до архітектонічних форм Крістобаля Баленсіаги, м’яко вплівши в них відголоски епохи Ніколаса Геск’єра та сучасні реалії. Скульптурні об’єми, робота з фактурою й насичена палітра сформували образи, що сприймалися скоріше як артоб’єкти, ніж просто одяг. Водночас дизайнер свідомо дистанціювався від візуальних кодів останніх років, відкривши для бренду іншу, більш чуттєву інтонацію.
Цей показ представив Balenciaga в новому світлі — більш стриманому, глибшому та зосередженому на формі, де спадщина перестає бути цитатою й перетворюється на живу основу для подальшого розвитку.
Демна для Gucci
Поки вся увага модної спільноти була прикута до фіналу Лондонського тижня моди, Демна несподівано представив свою першу колекцію для Gucci — і зробив це без показу. Лінійка La Famiglia з’явилася у форматі серії світлин в Instagram, які склали своєрідний сімейний альбом італійського Дому, де кожен образ став окремим архетипом.
Персонажі La Famiglia відсилали до різних періодів в історії Gucci: від еротичної естетики Тома Форда до ексцентричних експериментів Алессандро Мікеле. Втім, усі вони були прочитані крізь нову оптику Демни: іронічну, дещо театралізовану, але з чітким відчуттям спадщини.
Працюючи з архівними кодами, дизайнер повернув у фокус культові лофери Horsebit, сумки Bamboo 1947 і Gucci Jackie, а фінальним жестом стала монограмна скриня L’Archetipo — пряме відсилання до початків бренду й перших дорожніх аксесуарів Гуччо Гуччі. Так Демна окреслив початок власної історії в Gucci — з повагою до минулого, але з виразною авторською інтонацією.
Даріо Вітале для Versace
Поява першої колекції Даріо Вітале для Versace відбулася не за правилами. Без анонсу в розкладі Міланського тижня моди, без звичного очікування показу — натомість серія натяків, лист-запрошення і, зрештою, камерний вечір у Pinacoteca Ambrosiana. Простір історичної галереї дизайнер наповнив побутовими об’єктами, створивши атмосферу краси, в якій навмисно залишалося місце для недосконалості.
У самій колекції Вітале звернувся до чуттєвих витоків Versace, відчитуючи архів не дослівно, а на рівні настрою. Сексуальність тут була зухвалою, але незавершеною: відкриті зрізи, розстебнуті деталі, трикотаж, що ніби тримається на межі, контрасти грубого й делікатного. Це був Versace не як демонстрація сили, а як стан — живий, тілесний і трохи розхитаний.
Та ця історія виявилася короткою. Вже за кілька днів після того, як Versace офіційно перейшов під крило Prada Group, стало відомо про відхід Даріо Вітале з посади креативного директора. У підсумку дизайнер встиг представити лише одну колекцію — схвально прийняту й уважно прочитану індустрією. Вона так і залишилася єдиним, але промовистим жестом: спробою відчути Дім зсередини, не встигнувши перетворити це відчуття на довгу главу.
