Випускники програми, наставники програми та команда фонду «Голоси дітей» після вистави в театрі ДАХ © Ксенія Чикунова, Вікторія Набок
Ксенія Чикунова
Це три історії про юнаків і юнок. Кожен з них має власний досвід війни: окупація, вимушене переселення, існування поблизу лінії фронту. Але ці розповіді – не лише про травму, а й про те, як продовжувати жити після неї.
Ці троє – серед 15 учасників театральної майстерні, які впродовж двох місяців працювали з менторами з театру «ДАХ» і психологом, переживаючи свій досвід через мистецтво. Тут не вимагали «виконувати роль» – тут вчили відвертості, здатності говорити про важке своїми словами, чути себе й не уникати болю. Підлітки проходили цей шлях через музичну творчість, написання монологів і сценічну діяльність.
Кожен здобув із цього щось своє: для когось це стало підтвердженням, що театр – не його покликання, для когось – першим кроком. Але найважливіше – ця спільна подорож підлітків, «ДАХу» та фонду «Голоси дітей» стала чимось більшим, ніж просто творчий задум.
Репетиції в театрі ДАХКсенія Чикунова, Вікторія Набок
Бахмут і його крижане повітря
Галині 17. Вона родом із Бахмута. Її дитинство проходило між двома регіонами: маминим Донбасом і батьковим Кримом. Тому дівчина дуже любить море, спеку і степи, в яких провела багато часу. Життя Галі – це безперервний рух між містами і людьми, але всі ці шляхи завжди вели її до історій.
Уява супроводжувала її з юних років. Під час подорожей із мамою вона перетворювала вулиці на шлях казкових мандрівок: ліхтарі – на місця дивовижних трапез, калюжі – на арену змагань. Вона постійно вигадувала історії і знаходила значення навіть у дрібницях.
Ксенія Чикунова, Вікторія Набок
«Мені завжди було так цікаво щось видумувати. Я – буквально генератор випадкових ідей. От, наприклад, я бачу крапку. І я починаю розмірковувати: Чому ця крапка? Що в цій крапці? І потім – раптом! З’являється думка: Точно! Крапка – це хтось!»
Важливу роль у цьому відігравало також читання книг. Галя з дитинства захоплювалася всім, що траплялося вдома. Згадує, що зміст книги зовсім не мав значення – цікаву оповідь вона могла знайти абсолютно в усьому. Чи то в бабусиній книзі рецептів з рецептом борщу, чи то у Біблії:
«Пам’ятаю, сиджу, гойдаю ногами. Перегортаю Біблію і думаю: Оце він дає. Стільки всього зробив. І не втомився?»
Світ Галиного дитинства був наповнений химерними фантазіями, іграми, відтінками та ароматами. Тож це дало змогу запам’ятати рідний Бахмут до найдрібніших деталей.
Її рідна вулиця – одна з найдокладніше збережених у пам’яті. Ось тут – зелений дах будинку, єдиний такий яскравий і красивий на всій вулиці. Ось тут – завод ігристих вин, де працювала Галина мама, і прохідна (пустка з травою неподалік від заводу), де Галя часто гуляла із собакою. А там – спуск до невеликого озерця, залізничні колії.
«Я не сприймаю, що ці всі фотографії… Ви знаєте, про що я. Доки я його не бачу наживо, доти для мене він існуватиме таким красивим. І мені так добре».
Тож Бахмут для неї закарбувався в пам’яті зимою 2021 року: крижаним, синюватим, із запахом дому після прогулянок – випічки, щойно вимитої підлоги та мами, яка в’яже перед телевізором.
Виїзд із Бахмута став непередбачуваним. Приліт у завод ігристих вин, що знаходиться неподалік, застав родину зненацька. За вечір довелося зібрати все життя в один наплічник. Галя згадує, як, виходячи зі своєї кімнати, глянула на укулеле.
«Поставила її й подумала: я за тобою ще повернуся. Але ні».
Тепер Галя з сім’єю живе в Броварах. Місто не стало для неї близьким, але дало можливість бути поруч із Києвом і нові перспективи. Саме в Києві Галя взяла участь у творчій лабораторії, організованій фондом «Голоси дітей» і театром «ДАХ».
Галина з менторами курсу (акторами DakhTrio)Ксенія Чикунова, Вікторія Набок
Там Галина вперше спробувала себе в сценарній творчості: відшукувала власний голос, працювала з пам’яттю, емоціями та образами. Цей досвід став для неї важливим імпульсом до обрання майбутнього творчого шляху – дівчина мріє й надалі розповідати історії, щоправда, тепер у ролі режисерки чи сценаристки.
«Наставники багато говорили, що в мене хороші тексти. Я побачила, що хтось у мені бачить такий величезний потенціал, який я сама в собі ніби ще не усвідомлюю й ховаю. Я часто вагаюся в собі, стримую себе в чомусь. Але зараз відчуваю, що готова пробувати робити щось нове».
Відвертість перед собою
Максиму 17 років. Він живе в Харкові й навчається на першому курсі Харківського авіаційного університету. Паралельно проходить трирічний Вальдорфський семінар і вже бачить своє майбутнє пов’язаним із роботою з дітьми.
Про свій досвід дорослішання під час війни Макс розповідає так:
«Бути підлітком під час війни важко, тому що в тебе ще не сформовані цінності, а життя в таких умовах змушує дуже швидко дорослішати і приймати вже не дитячі рішення».
У його сім’ї завжди було заведено радитися одне з одним. Батьки обговорювали важливі рішення разом із ним і сестрою. Зокрема й у питанні, залишити рідний дім чи залишитися:
«Коли виникають такі важливі питання, ти все обмірковуєш, і там ніби все вибухає».
Ксенія Чикунова, Вікторія Набок
Початок повномасштабної війни Макс із родиною зустрів на Харківщині, коли Куп’янськ майже одразу опинився в окупації. Родина жила поруч у рідному селі Макса – Пологах. На четвертий день зник Інтернет і мобільний зв’язок.
«Ми по шматочках збирали інформацію від сусідів, і в нас була дуже сильна невизначеність – що робити і що буде далі».
Оскільки виїхати з окупації не було можливості, родина Макса жила в селі, і після деокупації восени 2024 року ще певний час намагалася триматися рідної домівки.
Остаточним поштовхом до виїзду став момент, який хлопець досі пам’ятає до найдрібніших подробиць. По сусідству жили військові, які іноді запускали розвідувальні дрони, і Макс із сестрою навіть мали нагоду ними керувати. Того дня вони почули знайомий звук. Макс подумав: «Ну, мабуть, це сусіди просто перевіряють дрон». Але саме в цей момент його мама вийшла у двір розвішувати білизну. За декілька секунд бойовий ворожий дрон влучив у дах будинку.
«Нам просто рознесло половину нашого даху і половину сусідського. Якби минуло три секунди, то мама відчинила б хвіртку, і її просто вбило б».
Цей момент став для родини вирішальним.
«Коли прилітає десь на вулиці – це одне. А коли прилітає просто в тебе, і ти розумієш, що кілька секунд могли вирішити життя, – тут уже немає куди зволікати».
Обстріли стали щоденними, по декілька разів на день. Навіть військові радили родині терміново виїжджати: «Вам уже не можна тут залишатися. У вас діти, вам треба їхати».
Рік тому родина переїхала до Харкова. Вони зняли невелику квартиру й почали звикати до іншого способу життя. Для Макса це було непросто.
«Мені було дуже дивно бачити просто життя. Я стільки часу не бачив спокою. Навіть метро спершу лякало. Перші два тижні я звикав до гамору міста, до нового життя».
Згодом з’явилося відчуття, що потрібно встигнути якомога більше. У вересні він потрапив до театральної лабораторії, організованої фондом «Голоси дітей». Там він працював разом із наставниками театру DachTrio.
Ксенія Чикунова, Вікторія Набок
Після завершення проєкту ментори залишили Максу листа. Хлопець досі пам’ятає головні слова з нього: «Діти вчаться не тому, що ти говориш, а того, що ти робиш». Саме ця думка стала для нього внутрішньою підтримкою.
«Це так просто, але так важливо. Ти повинен стати зразком для наслідування. Якщо в тебе немає гармонії із собою, якщо ти не віриш у те, що говориш, і сам не живеш за цими правилами, ти не зможеш нічого донести дітям».
Після резиденції Макс зрозумів, що бути актором – не його покликання. Найбільше хлопець хоче бути вчителем і ділитися досвідом з іншими. Тому, надихнувшись прикладом менторів, він сформулював головне правило своєї майбутньої професії так:
«Насамперед учитель має бути відвертим із собою».
Музика поруч із фронтом
Олександрі 16. Вона народилася і виросла в Павлограді. Зараз місто знаходиться майже за 90 кілометрів від лінії фронту, і це відчувається в повсякденному житті.
Під час тривог родина часто ховалася в погребі. Саме там Саша часто намагалася підтримати маму – усміхалася чи жартувала, щоб тій було спокійніше, навіть якщо сама відчувала страх. З кожною новою тривогою вона ніби дорослішала, вчилася триматися й надавати підтримку, попри власні переживання.
«Ми з мамою жартуємо, що навчилися жити «по тривозі»: спочатку чай, потім погріб, потім знову чай. До всього звикаєш, але хочеться, щоб це якнайшвидше закінчилося».
Попри все це, в житті Саші є дуже багато креативності. Дівчина називає себе передусім музиканткою та співачкою. Вона займається вокалом змалку, а зараз грає на трьох інструментах: гітарі, барабанах і фортепіано. Любов до цієї справи з’явилася в житті Саші завдяки мамі: вона відвела маленьку доньку на перше заняття, навіть не знаючи, чи візьмуть дитину в такому віці.
Ксенія Чикунова, Вікторія Набок
«Мій вчитель не знав, скільки мені років. Але сказав, що я маю дуже хороші дані для вокалу. А мені тоді було років зо три, може».
Дитинство Саші проходило поруч із природою: замість дитсадка вона проводила час із бабусею, лазила по парканах і деревах і постійно щось вигадувала. Також особливе місце у спогадах займає міський будинок культури «Мир».
«Це місце стало для мене буквально другою домівкою. Я там дуже багато часу проводила раніше, відвідую його й досі».
Окрім того, Саша – вокалістка легкого рок-гурту, що існує вже півтора року. Вони активно виступають на міських подіях, а репетирують у маленькому підвальчику – затишному просторі, який для Саші став важливим місцем для творчості.
У майбутньому дівчина мріє створити власну музичну академію, викладати та виконувати авторські пісні. Вона вже намагається писати музику, але визнає, що поки що складно з аранжуванням.
«Дуже хочу створити свою музичну академію, де кожен знаходитиме щось для себе. І відкриватиме для себе музику по-новому».
Серед університетів вона розглядає столичні заклади – Київську муніципальну академію естрадного та циркового мистецтв, Київську муніципальну академію музики імені Р.Глієра та Національну академію керівних кадрів культури і мистецтв. Місто на Дніпрі для Саші особливе – саме тут дівчина мріє будувати своє майбутнє життя та кар’єру.
«Мені дуже подобається Київ. Особливо за його різноманітність. Хочеш – вриваєшся в активне життя, не хочеш – живеш розмірено й спокійно. У Києві ти можеш обирати».
Олександра з менторами курсу (акторами DachTrio)Ксенія Чикунова, Вікторія Набок
Театральна лабораторія від фонду «Голоси дітей» і театру «ДАХ» лише вкотре це підтвердила. На курс Саша потрапила майже випадково: їй надіслали публікацію про набір, і дівчина, не роздумуючи, подала заявку. Спершу хвилювалася, бо ніколи не займалася театром, але швидко знайшла спільну мову з іншими учасниками.
«Усі ми абсолютно різні – усі п’ятнадцятеро. Але щось нас так сильно поєднало, що за сім днів ми стали практично однією родиною. Тож саме тут, на резиденції, я переконалася, що обожнюю бути в команді. Я ще той командний гравець. Бо коли ми разом, ми здатні багато чого досягти!»