Богдан Гаврилишин: шлях від Швейцарії до України

Богдан Гаврилишин — один із найвідоміших українських науковців та консультантів з питань бізнесу та міжнародних відносин. Він був близьким знайомим Сабуро Окіти, колишнього міністра закордонних справ Японії, який відзначав його внесок у світову економіку.

Богдан Гаврилишин (1926–2016) народився на Тернопільщині. Під час Другої світової війни він емігрував до Канади, де досяг значних успіхів у світовій економіці. Гаврилишин багато років очолював Міжнародний інститут менеджменту (МІМ) у Женеві, був одним зі співзасновників Всесвітнього економічного форуму в Давосі та дійсним членом Римського клубу. Незважаючи на успішну кар’єру за кордоном, він завжди залишався відданим Україні. Після відновлення незалежності України Богдан Гаврилишин активно долучився до розбудови держави: заснував Міжнародний інститут менеджменту в Києві та створив Благодійний фонд для підтримки талановитої української молоді. Його життєвим кредо було: “Давати — це набагато більше, ніж брати”.

Пропонуємо ознайомитися з уривком зі спогадів Богдана Гаврилишина “Залишаюсь українцем”, виданих у Львові 2021 року. Оригінальну орфографію та правопис збережено. Публікацію підготував Данило Кравець, старший науковий співробітник Львівської національної бібліотеки, доцент Львівської політехніки.

Уже в 1970-х роках я прогнозував майбутній розпад Радянського Союзу. У своїй книзі “Дороговкази у майбутнє” (Roadmaps to the Future), виданій 1980 року, я пояснював причини та рушійні сили, що вели до цієї події. Звісно, я не міг передбачити точний час і спосіб розпаду. Однак, переконаність у неминучості цього процесу спонукала мене 1984 року прийняти рішення про якнайшвидше повернення в Україну. Щоб підготувати собі заміну, я попередив раду директорів МІМ-Женева про свій намір піти на пенсію у 1986 році. Того року ми відзначали 40-річчя інституту. Мої колеги, зокрема Вікторія Керзон і Макс Детвілер, організували чудовий дводенний захід, зібравши 400 гостей: випускників з усього світу, представників партнерських компаній, Девіда Кулвера — голови компанії-засновника “Алкану”, а також видатних промовців, як-от колишнього канцлера Німеччини Гельмута Шмідта. Святкування проходило в дружній, сімейній атмосфері, підкресленій народженням нашої першої онуки в Монреалі. Я тоді сказав: “Старший відходить, а молодший щойно прийшов”.

Ми обговорювали світову ситуацію, майбутні очікування, а також пріоритетні завдання менеджменту та освіти. Викладачі, випускники, партнери та Девід Кулвер виголосили теплі промови на мою адресу. Вони розуміли, що для мене робота в МІМ була не просто кар’єрою, а місією. Девід Кулвер, зі сльозами на очах, сказав: “Є багато вчителів, але за своє життя я знав тільки двох справжніх майстрів, і ви — один із них”. Це свідчило про людяність великого бізнесмена. В день передачі справ моєму наступнику, Хуанові Раді, я перейшов до іншого офісу, щоб розпочати дослідницьку роботу, сподіваючись на повернення до України.

Довелося чекати два роки. У 1988-му ми з дружиною отримали запрошення від Товариства “Україна” відвідати Українську Радянську Соціалістичну Республіку. Товариство підтримувало зв’язки з українцями за кордоном, переважно з комуністами. Хоча вони знали про мою націоналістичну позицію, вони розуміли необхідність змін. Ми спакували речі та вирушили до Києва.

У Києві ми зупинилися в готелі “Дніпро”. Я негайно попрямував до Інституту літератури, щоб передати листа директорові Миколі Жулинському, який став моєю першою контактною особою і досі залишається другом. Після цього я відвідав Спілку письменників, де вступив у палку дискусію з поетом Дмитром Павличком. Я викладав своє бачення майбутнього суспільного устрою незалежної України: її політичних інститутів, економічної системи, цінностей та поведінки.

Під час того візиту я переважно спілкувався з поетами та колишніми політв’язнями, а не з представниками уряду чи економістами. Письменники володіють фантазією та бачать світ у ширших категоріях, а політичні в’язні добре знали про прагнення до незалежності, за яке люди готові були боротися й помирати. Серед моїх знайомих були В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, брати Горини, Іван Дзюба (автор “Інтернаціоналізм чи русифікація”), Іван Драч та Олесь Гончар.

Нас приймало Товариство “Україна”, яке організувало подорожі Україною: до Львова, мого рідного села Коропця, Почаєва та Ялти. У Львові я дав пресконференцію, де відкрито заявив про надію на швидкий розпад СРСР та незалежність України. На той час, завдяки політичній “відлизі” за часів Михайла Горбачова, я не боявся санкцій за свої погляди. Дуже приємно було прочитати в обласній газеті “Ленінська молодь” позитивну статтю про мене під заголовком “Феномен Гаврилишина”.

У Почаєві, відвідавши службу в монастирі, я під час зустрічі з настоятелем зауважив: “Пане настоятелю, ми обов’язково завітаємо знову, щойно ви почнете читати проповіді українською, а не російською мовою”.

У Ялті ми зупинилися в готелі “Ялта”. Попри невеличкі номери, вечорами люди збиралися, щоб співати та спілкуватися за простим столом. Українці справді чудово вміють співати і танцювати.

Нас супроводжували жінка, яка займалася організаційними питаннями, та чоловік, ймовірно, співробітник КДБ, який стежив за кожним нашим кроком. Він був присутній на всіх моїх лекціях і зустрічах, звітуючи про обговорення. Цікаво, що через два роки після його відходу з КДБ, його дочки повідомили, що він, можливо, сам того не усвідомлюючи, навернувся до ідеї незалежної України.

Взято з Гаврилишин Б. Залишаючись українцем. Львів: Видавництво Старого Лева, 2021. С. 237−241.

“Тайна смерти Басарабової була в моїх руках”. Спогади про смерть розвідниці

Пішки з Києва. Спогади Людмили Старицької-Черняхівської про зустріч з окупантами

“Навіть у найважчих умовах збережіть українську душу”. Звернення повстанців до депортованих

Василь Авраменко. На хвилях революційних років (зі спогадів)

“Українська інтелігенція мусить не спати, а працювати”: 7 правил життя Євгена Чикаленка

“Народ не жиє, а голодує”. Галицький економіст про становище українців у 1920-х

“Іду на Ви”. Стаття Галактіона Чіпки 1934 року

“Бердянка, Маріюпіль…Не вживаймо географічних назов у зросійщеній формі”. Мовознавча стаття 1930-х років

“Убивник над могилою Бандери”. Газета “Свобода” про атентат і похорон провідника ОУН

Оригінал статті: localhistory.org.ua