Анна Вдовиковська займається музикою і створює вінтажні прикраси. Водночас за час повномасштабного вторгнення здобула фах, як каже сама Анна, “закупівельника різного радіобарахла”. Дівчина визнає, що за кілька років волонтерської діяльності дуже змінилася і зрозуміла, що насправді мало чого боїться.
У новелі “Як я зустріла вашого діда”, що увійшла до збірки Voices of Defenders vol.2, авторка ділиться історіями своєї волонтерської діяльності. 10 розповідей від 10 волонтерів та волонтерок вийшли друком та в аудіоформаті. Текстову версію новел публікуємо на сайті “Локальної історії”.
“Перша гризота кожного волонтера — пошук грошей на вундервафлі, яких потребують військові. Ти вже не дивуєшся запитам. “Треба якось налаштувати зв’язок на… Кхм… Не зовсім українській території”, “Шукаємо екскаватор і корабельний контейнер. Але краще чотири” і навіть: “нас тут боєць з імовірним сепсисом, здалося б його трохи викрасти з реабцентру і перевезти в нормальну лікарню. Бажано вже. Як куди? Ну, знайди куди”.
Все це може звучати драйвово, допоки дізнаєшся ціни на корабельні контейнери та їх доставку і коли витріщаєшся на прайси приватної швидкої допомоги в надії, що тобі в очах подвоїлися нулики.
І ось ти вже виносиш з хати речі, позичаєш суми, яких навіть в руках ніколи не тримав, купуєш спорядження в розтермінування і, звісно ж, оголошуєш збори… О-о-о, збори! Розіграші подарунків, записування відео, де стоїш у ванні в повнорозмірній масці рептилоїда, і, при цьому, граєш на баяні придуркувату пісеньку з рефреном типу “дайте ґрошів”.
Так само нескучно наші донатори акумулюють і передають гроші. Ніби ми всі змагаємося, хто влипне в екзотичнішу історію, щоб було чим діставати онуків.
Кілька років тому пише мені знайомий священник, який живе в далекому карпатському монастирі: “Маю таку-то суму, кажіть, як вам її доправити на збір”.
Вже не вперше цей отець донатить дуже потужні кошти, і мене, звісно, підгризала цікавість, де ж він їх друкує. Але вирішила мовчки брати, поки дають, ґречно подякувала, підібрала кульочок “Boss” достатньої місткості, щоб улізли “чєтирє жалкіє пачкі дєнєг”, чи скільки їх там було…
Анна Вдовиковська
Усі фото надала авторка
Далі треба було зметикувати, як дістатися цього монастиря, бо забрати гроші готівкою в валюті здавалося значно вигідніше, ніж ганяти їх банківськими переказами. Чи то пак спокусливою була ідея попросити друга-військового підкинути мене на машині, бо, до слова, після року знайомства і місяця вилазок на побачення ми все ніяк не могли зізнатися одне одному в закоханості.
Як справжня галичанка доброго виховання, не хотіла прямо просити його підвезти мене, тому написала у фейсбуці: “Треба забрати з Карпат специфічний вантаж і доправити його до Львова. Хто б мене підкинув?”.
Написала і сиджу. Чекаю. Спершу підкинути пропонує подруга. Знаходжу відмазку. А ще давній знайомий проїздить повз Львів, каже, що може привезти, що там мені треба. Теж зісковзую з теми. І тут нарешті пише той самий адресат допису, мовляв, має завтра вихідний, тож можемо поїхати, якщо ще ніхто не зголосився.
“Без тебе все пропало б”, — чесно брешу я.
Вже наступного ранку ми прямували гірськими серпантинами кудись-не-знаю-куди, чисто як у типовій комедії про Ірландію — бракувало тільки О’Ґаллахера, який, вказуючи пальцем десь на північ-південь, казав би, що ми вже майже доїхали до пункту призначення, залишилося лиш повернути за пагорб. Зрештою, з функцією таких порадників впоралися й місцеві, бо ми розуміли тамтешню говірку приблизно так само, як дублінець розуміє мешканця Дінґлу…
Осінні гори мінилися з помаранчевого в червоне, за кілька годин цього прекрасного видовища ми з Лесем вже трішки звикли одне до одного, а нудота від кружляння серпантинами додала ще й відчуття братерства.
І ось ми на місці: серед гір стояв давній монастир, більше схожий на оборонний замок, а зустрічати нас вийшов худенький старший монах, який спершу ніби соромився з нами говорити. Як і ми з ним.
Він одразу потягнув нас у порожню монастирську трапезну, наставив мисок із їжею і намагався не дуже витріщатися, поки їмо. Квашена капуста відмовлялася лізти мені до горлянки — десь як оті маленькі восьминоги, що корейці їдять їх живими. Воно й не дивно, бо плечем до плеча коло мене сидів “просто побратюня”, з яким завжди починаю або нестримно розумнічати, або поперемінно червоніти, біліти й мовчати. Він, видно, у схожій кондиції і, щоб не вести з монахом натягнутої розмови, показово наполегливо жує. Видно, й сам отець (назвемо його тут Юстином), не уявляв, про що говорити з бритоголовим дядьком у татуюваннях і жінкою, що затинається на кожному третьому слові. Тому уважно розглядав стіну, яку він бачив тричі на день ось уже котре десятиліття, але, видно, саме сьогодні вона його чимось вразила.
Звук хрумтіння відлунює об голі стіни трапезної.
— Отче, я перепрошую, але звідки у вас стільки грошей?
— Та я економлю. Кудись мене відправлять у відрядження закордон, то я підзбираю і віддаю на збори. А то іноді й парафіяни допоможуть, вони ж тут часто теж непогано заробляють.
Ось так, жодної тобі кучерявої історії про контрабанду дронами через монастир на кордоні, просто людина у старому светрі, якій віриш якось за замовчуванням.
До речі, про контрабанду непогана думка, якщо збори зовсім зійдуть на пси… Шукаю, де можна спіймати мобільний сигнал, бо стіни товсті. Майже вихиляюся у вікно і краєм вуха чую, як отець Юстин розпитує Олексія, чи давно воює, чи був одружений, чи хоче одружитися ще раз — бракувало тільки прямого питання, які він має плани на мене. Продовжую тупитися в телефон, а сама підслуховую, що ж він там відповість.
Вже йдучи назад до автівки, чуємо вигуки отця, який несеться за нами:
— Чекайте! Маю вам гостинця на вечір!
— Та дякую, але ми не те, може вже до Львова ввечері доберемося і не…
— Нічого не знаю! Беріть!
Стискаю в руках пакунок із пляшками від “Поляни квасової”, наповненими домашнім варенням, і маленькою плящинкою домашнього вина. Лесь чомусь червоніє, як ружа. Я, здається, теж.
Розмовляємо далі дорогою назад, під’їхали до кордону, щоб сфотографуватися на тлі таблички “пропускний пункт” і скинути в батальйонний чат, мовляв, адіос, братани. Вечірнє сонце підсвічує пурпуром гори, хоч зупиняйся і вже тут цілуйся… І ми таки зупинилися, бо машина взяла й заглохла. Ніби знову починає бурчати, проїжджає ще метрів з десять і замовкає вже повністю.
На щастя, ми якраз доїхали до початку якогось села. Лесь спершу довго порпається в машині, а тоді, все ж, вирішує шукати місцевих, щоб допомогли викликати евакуатор.
— Ти розумієш, що вони кажуть?
— В принципі, так.
— Тільки сполучники?
— Угу.
За якусь годину до нас приїздить лафета і везе до найближчого гаражного СТО. Меланхолійно колихаючи кермом, водій каже: “Тут майстром у нас тутешній батьо (парох), а він сьогодні мусить відспівувати мою мамичку (тещу), тож і не зможе ремонтувати вам машину. Шукайте, де заночувати”.
Пам-пам-па-а-ам…
Постояли трохи, поговорили з панотцем-автомеханіком, птахи над гаражами цілими зграями відлітали у вирій, а от ми сьогодні точно не зрушимо з місця. Священник запропонував підвезти нас до місця ночівлі, і ось ми теліпаємося на старенькій автівці поміж літургійним одягом і побутовим реманентом у пошуках готелю. “Готель” — це слово, звісно, гучне, але там на вечерю подавали гарячі деруни, а що ще треба втомленим і трохи підмерзлим подорожнім?
Деруни теж зрадливо не ковталися, хоч і були шедеврально смачними.
— Вам спільний номер чи окремі?
Пауза затягнулася. Я чекала, що Лесь скаже “окремі”, але чим довше ми мовчимо, тим воно якось тупіше. Тож проганяю в голові ціле рівняння: він точно захоче заплатити, тому якщо я скажу, що окремі, то може бути якось занадто дорого, тож може скажу, що спільний, але тоді це буде якось, ніби я на щось натякаю… Ой, переселення!
— Та сп-і-ільний, — проказую і розумію, що вибрала найбільш незручний варіант. Ну, може там будуть два ліжка. Якщо в цей момент вам захочеться сказати, що в мене в голові насрано, абсолютно з вами згодна.
Зайшли до кімнати. Я прикипіла спиною до дверей, розглядаючи двоспальне ложе.
— Якщо хочеш, можемо таки взяти два номери, — ґречно каже мій супутник.
— Та н-н-є, — далі озвучую голосом кози, бо що вже.
***
— Пам’ятаєш, ми тоді всю ніч лежали, як солдатики, строго по протилежних краях ліжка, повністю вбрані, і я ще суворо пиляла в ноут, поки ти не захропів своїм коронним храпом?
— Ти тоді, мабуть, остаточно пошкодувала, що не замовила окремий номер.
— Та я пошкодувала, що ми взагалі в одному селі! А, якщо серйозно, то це було так ми-и-ило, коли ти під ранок несміливо поклав руку мені на талію. Здалося, ніби то хтось дерев’яну колоду на мене примостив — ти з переляку аж закляк.
— Та це був жах! Ти ж могла подумати, що я навмисно влаштував трюк з машиною, щоб затягнути тебе до ліжка.
— Екзотична версія. Але думаєш, тоді тобі щось взагалі світило? Мішіґене, я ж галицька панянка.
Ранок, день, вечір… Автівку ремонтували довго. Але ми за обіймами і розмовами хотіли лише, щоб ця тачка виявилася найбільш поламаною на світі й щоб нас ніхто не чіпав. Поки є деруни, кава, майже закритий збір на РЕБ-и і зорі над головою. Поки є ми, що урвали у війни цей день.
За рік отець Юстин, підзабувши, з ким я тоді приїжджала, каже: “Мені там якийсь Олексій від вас дзвонив. То якийсь ваш протеже?”
“Та ні, — відповідаю, — то ваш”.
“Voices of Defenders” — це тривалий українсько-данський проєкт, покликаний підтримувати творців суспільних змін в Україні: молодих захисників та військових волонтерів. Команда YMCA Lviv здійснює його разом із KFUM og KFUK i Danmark за фінансування CISU (Civil Society in Development) Данії.
За матеріалами: localhistory.org.ua