Сучасна Україна, будучи молодою державою, активно осмислює та переосмислює себе і власну історію. Це закономірно для нації, яка тривалий час була позбавлена можливості рефлексувати щодо своїх цивілізаційних, культурних та ментальних основ. Один із напрямків такого самопізнання — тлумачення теми геополітичних орієнтацій та призначення нашої країни. В якому культурно-цивілізаційному колі перебуває Україна? Які країни є її найправдивішими союзниками? Що у світовій геополітиці загрожує українській стабільності, а що, навпаки, сприяє її зміцненню та піднесенню? Як спільно осмислювати пам’ять про минуле зі своїми сусідами? Відповіді на ці та подібні питання допоможуть нам прокласти шлях у надійне майбутнє.
За радянської тоталітарної доби Україну однозначно “пришпилили” до геополітичної химери — Радянського Союзу, що був злою метафорою Російської імперії. Ми довго почувалися “братами” кавказьких, середньоазійських, сибірських і навіть далекосхідних народів, часто не маючи про них жодних докладних уявлень. Неофіційна заборона на самоосмислення власних цивілізаційних основ, водночас із нав’язуванням візії про надглибоку спільність із “братнім” російським народом, фактично паралізувала національне мислення українців. Це відбилося на тому, що ми як нація не маємо належного просторового мислення, загалом замало трактуємо глобальні проблеми розвитку Європи й людства, замало проєктуємо свою участь у міжнародних процесах та геополітичних тенденціях.
Одним із продуктивних джерел для розвитку українського позитивного мислення в плані геополітичного візіонерства є наукова література світових авторів, які осмислюють цивілізаційний простір, де перебуває Україна, а саме — простір Середньої Європи. Одним із найоригінальніших досліджень на цю тему є книга американського історика та журналіста Якуба Мікановського “Прощавай, Східна Європо. Особиста історія розділених земель”, що вийшла у видавництві “Локальна історія”.
Олег Баган
кандидат філологічних наук
Автор, етнічний єврей родом із Галичини, прагне подивитися на складну, навіть химерну історію макрорегіону Східної Європи крізь призму своєї родини, яка мала коріння також і в Білорусі. Єврейська лінія проходить через усю книгу, надаючи їй особливо щемкої інтонації у плані відчуття трагізму розселеного народу та цих земель. Як і багато інших західних авторів, Якуб Мікановський намагається збагнути загадки Східної Європи, ті її таємничі особливості, які так відрізняють цю частину європейського континенту від Заходу.
Однак вже у початковому означенні просторових меж об’єкта свого дослідження автор впадає в суперечність. На всіх картах, поданих у книзі, в епіцентрі — простір власне Середньої Європи, тобто географічні межі від Альп до Чорного моря, від Балкан до Балтики, з охопленням також України та Білорусі. У своїх роздумах Мікановський звертається до історії таких країн, як Чехія, Сербія, Хорватія, Албанія, Румунія, Молдова, Болгарія, Польща, Словаччина, Литва, Латвія, Естонія, Фінляндія, Україна і Білорусь. Тож логічніше було б назвати книгу “Прощавай, Середньо-Східна Європо”. Як відомо, за радянських часів затирання теми Середньої Європи та найменування її Східною Європою мало політичну причину: так агресивний Радянський Союз прагнув уніфікувати простір Середньої Європи зі Східною для логічного виправдання своєї експансії в перший, коли соціалістичні, проросійські тоталітарні режими були встановлені у всіх названих країнах. Натомість виокремлення Середньої Європи закономірно будило в усіх середньоєвропейців пам’ять про абсолютно відмінні цивілізаційні основи їхнього історичного розвитку.
Ймовірно, цю помилку Якуб Мікановський допустився тому, що своєю працею наслідує гучне дослідження британського вченого Ларі Вулфа “Винайдення Східної Європи. Мапа цивілізації у свідомості Просвітництва”, яке було перекладене й українською мовою (К.: Критика. 2009), хоча жодного разу не згадує про це. Якщо в Ларі Вулфа таке бачення, тобто нерозрізнення Середньої Європи, є вмотивованим, бо він пояснює, як західноєвропейці лише у XVIII столітті почали відкривати для себе саме Схід Європи (Південь і Північ були відкриті давніше), то в Якуба Мікановського воно викликає питання. Адже сьогодні принципово наголошувати на окремішності Середньої Європи, бо ця частина континенту має свої абсолютно унікальні ментально-цивілізаційні основи.
Американський автор обрав подібну до Ларі Вулфа стратегію зображення Східної (насправді Середньо-Східної) Європи: показати цей простір передусім як мало цивілізований, надто патріархальний і фатально відсталий, навіть містичний. І знову: якщо у Вулфа це виглядає логічно, бо у XVIII столітті Захід справді дуже переважав Схід Європи у цивілізаційному плані і часто дивився на нього зі здивуванням від надмірностей наївних, примітивних уявлень його мешканців, то у Мікановського це виглядає дещо гротескно, бо він говорить про ХІХ і ХХ століття, коли середньоєвропейці (наприклад, чехи чи угорці) продемонстрували як силу національного піднесення, так і силу модернізаційних успіхів.
З цієї тези Мікановський і починає свою книгу: перший підрозділ першої частини має назву “Язичники та християни”. У ньому вельми акцентовано на нібито дуже великих пластах язичництва у свідомості східноєвропейців. Такі вкраплення, часто дотепні, про позацивілізаційність східноєвропейських етнічних груп, розкидані по всій книзі. Це надає есеїстичній розвідці Якуба Мікановського особливого шарму екзотизму, що, безумовно, цікаво для американського читача.
Друга лінія книги — постійне розвінчування різноманітних історичних фактів формування національних ідентичностей та ідеологій східноєвропейців. Мікановський старанно вишукує приклади, коли слов’янські вчені вигадували пантеон язичницьких богів для своїх народів, щоб підняти рівень національної гордості, як чимось подібним займалися литовські чи румунські націоналісти тощо. Загалом процес зародження і піднесення східноєвропейських націоналізмів автор описує як вкрай небезпечне явище, загрозливе, що призвело цю частину континенту до катастроф ХХ століття. У цій тенденційності можна вбачити певне викривлення історичної візії Східної Європи: складається враження, що це не зовнішні тоталітарні режими та імперії (більшовизм і гітлеризм) організовували масові злочини проти людства цієї частини континенту, а самі східноєвропейці масукрували себе. Ця думка вченого наскрізна, як і твердження про те, що ментальність Східної Європи все-таки визначили імперії: Османська, Габсбурзька і Російська. Ці імперії зім’яли численні малі народи й привчили їх жити в страху, нестабільності та химерних уявленнях.
Мікановський наводить безліч дуже цікавих історичних прикладів із життя малих народів, що перетворює його книгу на мерехтливу мозаїку менталітетів, культурних раритетів, патріархальних традицій і дивовижних пригод народів, які постійно були змушені мандрувати, а насправді часто тікати від не вельми добрих влад. Мікановський чуйний до життя цілком забутих етнографічних груп (лівів чи караїмів) або уламків віддалених народів, як-от вірмени, що відіграли помітну роль в історії Східної Європи. Цей аспект надає книзі американського автора особливої тремтливості почуттів, оскільки змушує замислитися над долями часом вельми страждальних народів.
Однак спроба окреслити ролі й властивості трьох східноєвропейських імперій вийшла у Мікановського якоюсь розмитою у висновках. Хоч автор і тут залишається вельми дотепним, вишуканим у твердженнях і спостереженнях, але він не пояснює все-таки кардинальних впливів цих імперій на суспільно-політичний розвиток макрорегіону. Ми так і не зрозуміємо з книги Мікановського, чому Османська держава загальмувала розвиток Балкан у культурному та соціальному планах, чому цивілізаційна роль Австрійської держави на Сході Європи була такою вирішальною, а чому роль Московії була такою фатальною для всіх охоплених нею народів.
При цьому Мікановський яскраво й проникливо описує Річ Посполиту як виняткову республіку в тій частині Європи, де до демократії ставилися, на перший погляд, неуважно. Читач починає глибше розуміти, чому зникнення традицій цієї держави так фатально знизило громадянський рівень життя макрорегіону. Одна з тез Мікановського — прихований космополітизм Східної Європи. Перебування у постійному гармидері політичних устремлінь, соціальних зламів, етнічних конфліктів, моральних ґвалтів мимоволі змушувало народи Східної Європи шукати собі способів виживання в нестабільних політичних системах. І вони толерували один одного. Мікановський описує кілька таких прикладів, де народи жили у порозумінні та взаємодії, як у румунському Банаті чи українській Буковині. І в цьому він бачить феномен Східної Європи.
Загалом у роздумах і спостереженнях Мікановського вчуваються нотки зверхності представника “досконалої цивілізації Заходу”. Автор постійно наголошує на занедбаності, неприкаяності, дрімучій парадоксальності Східної Європи, яка водночас дивує і насторожує, приваблює і шокує. Так і хочеться підказати йому, що цивілізаційні, суспільно-політичні, національні процеси у Східній Європі не є якимись парадоксами, винятками, що подібні процеси пройшли й проходять різні народи світу, і в цьому є свої закономірності. Адже і краща громадянська дисципліна балтійських народів, і більша корумпованість балканських народів, і соціальна стагнізованість Білорусі та України чітко і легко пояснюються політологічним аналізом та логікою історичного розвитку. Навіщо робити сенсацію там, де її немає?
Багато місця у книзі присвячено епосі тоталітаризму у Східній Європі. Про це йдеться аж у трьох розділах: “Сталінізм”, “Соціалізм”, “Відлига”. Мікановський доволі опукло й яскраво описує це явище як гнітючу атмосферу страху і насильства. Але попри проникливі оцінки, розумні спостереження, гарні приклади, все ж залишається враження неповноти картини. Ніби автор і відверто говорить про злочини сталінізму, російського імперіалізму й історичну невмотивованість комунізму, однак це у нього звучить більше як нібито фатум Східної Європи, ознака її нижчості перед Заходом. Мікановський уникає розмови про глибші причини та мотивації російського більшовизму (про “Истоки и смысл русского коммунизма” — як називається класична книга російського філософа Миколи Бердяєва). Складається враження, що комунізм прийшов на землі Східної Європи як її органічна закономірність, як “диво”. Поряд із нищівно зображеним нацизмом, який скоїв абсолютні злочини проти людства, комунізм виступає як “об’єктивна потуга-вир”, яку треба було пережити. Автор зневажає комунізм, його насильства та деспотію, але не засуджує як абсолютне зло. В душу російського народу пан Мікановський не наважився зазирнути. А дарма.
Вельми позитивними аспектами книги Якуба Мікановського є багатство фактажу, оперування рідкісними спостереженнями, вміння заглядати у приховані щілини етнічного та політичного життя. Усе це створює доволі величну калейдоскопічну картину сприйняття Східної Європи, але водночас і заважає вибудувати якісь концептуальні бачення історії цього макрорегіону, бо з численного мерехтливого фактажу годі збудувати логічну історіософську візію. Проте, можливо, автор і намагався досягти такого ефекту? Адже книга його передусім есеїстична.
Варто відзначити добрий переклад з англійської Катерини Пасічник (у тексті я знайшов буквально два-три запліснявілі русизми, що для сучасної України є майже рекордом!). Як і друкарсько-технічне та дизайнове оформлення книги, за що дякуємо видавництву “Локальна історія”.
Поява у нашому читацькому просторі книги “Прощавай, Східна Європо” Якуба Мікановського, думаю, буде корисною і повчальною. Корисною, бо ми зможемо ще раз поглянути на велетенський простір Середньої Європи як на певну цілісність. Такий погляд потрібен нам, оскільки історична логіка розвитку України як держави й українського народу як нації великою мірою залежали від того, наскільки ми наближалися до Середньої Європи. Ширша зустріч із Середньою Європою відбулася у XV столітті, коли з’явилися перші віяння культури Ренесансу, а українці масово подалися вчитися до європейських університетів; тоді ж до нас прийшли латинська мова як lingua franca європейського гуманізму, міське право як форма якісної громадянської організації міст, протестантські місії як інтенції до вивчення рідних мов і пошуків особистісної свободи, європейська філософія індивідуалізму як запорука громадянського мислення. Найбільшим провідником середньоєвропейських впливів було Велике князівство Литовське як феноменальна держава політичної гармонії та соціальної толерантності, в лоні якої зародилися модерні менталітети білорусів та українців. Тож кожне нове осмислення Середньої Європи з українським контекстом завжди слугуватиме нашому нинішньому національному зростанню.
Водночас книга Якуба Мікановського є повчальною з того погляду, що особливості й феномен Середньої Європи залишаються великою мірою незбагненними в Україні і поза нею. Спроба цього талановитого автора розгадати загадки й містичні “центри” Середньо-Східної Європи виявилася дуже ескізною, вона залишила більше запитань, аніж відповідей. Туман ірраціональності, романтичної містики, патріархальності над нею так і не розвіявся. Інтелектуальне зусилля американського автора, сподіваємось, стане стимулом для українських культурологів і політологів, філософів та істориків ще і ще раз проаналізувати таку багатопланову, різновекторну, поліваріантну історію Середньої Європи, яка то входила в нас (Україну), то виходила з нас. Як і межі цього макрорегіону, його ментально-цивілізаційні особливості є важковловими, майже ірреальними. Новітній український полілог із Середньою Європою ще тільки починається, але він вже передбачає плідність і безмежну цікавість нових інтелектуальних відкриттів та духовних пізнань.
Короткий курс “Історії України” в Росії
Таємний суп. Уривок з книжки Юрія Скіри “Солід. Взуттєва фабрика життя”
“Козацький Марс”. Уривок з книжки Олексія Сокирка про державу та військо Козацького Гетьманату
“Кафе Європа”, “Збагнути Росію”: 10 історичних книжок 2020 року, які варто прочитати
“Необачно трактувати Донбас як регіон, який є ворожим до цінностей Революції Гідності”, – Гіроакі Куромія
Позивний “Кнопка”. Ірина Васечко
І знову геноцид. Уривок книжки Тімоті Ґартон Еша “Рідні землі”
“Культ російського імперіалізму”. Уривок із книги про Михайла Демковича-Добрянського
“Творчість – це наше право від народження”. Огляд книги “Кімната снів” Девіда Лінча
Джерело: localhistory.org.ua