Режисерка Марина Ер Горбач – одна з найвідоміших українок у світовій індустрії кіно: за її плечима – нагорода “Санденс” за картину “Клондайк” у 2022 році, та новий фільм “Ротація”, створений за ініціативи фонду Кейт Бланшетт.
У великому інтерв’ю для Vogue Ukraine Leaders Марина відверто говорить про життя між декількома країнами, історії, які допомагають іноземцям краще розуміти українців, та любов як рушій всього.
“Я ніколи не вважала, що поїхала з України. Двадцять років живу на кілька країн: не вірю, що можна почуватися повноцінною без зв’язку з рідною культурою”, – каже режисерка Марина Ер Горбач. Сьогодні вона мешкає в Лунді – старовинному університетському місті на півдні Швеції, куди рік тому переїхала разом із чоловіком, турецьким продюсером Мехметом Багадиром Ером, та двома дітьми – 16-річним Рад Тимуром та 12-річною Дарою Латіфе. Літо родина проводить у Стамбулі, в будинку на Принцевих островах посеред Мармурового моря. Що два місяці Марина приїздить до рідного Києва, де народилась і виросла.
Ми зустрічаємося в книгарні “Сенс” на Хрещатику: режисерка приїхала в Україну, щоб у червні презентувати на кінофестивалі в Чернівцях свою нову роботу – пронизливе короткометражне кіно про війну “Ротація”. Сонячна, життєрадісна білявка з уважним поглядом та м’яким голосом, Марина каже, що любить цей постійний рух між країнами й культурами. Свого чоловіка вона зустріла на фестивалі студентського кіно в Баку у 2006-му: “Йому сподобався мій фільм, мені – його, так усе й почалося”. За два роки вони одружилися, і Марина переїхала до Туреччини.
“Двадцять років я живу на кілька країн: не вірю, що можна почуватися повноцінною без зв’язку з рідною культурою”
Режисерка навчалася кіносправи в Київському університеті Карпенка-Карого, де майстри Василь Вітер та Микола Мерзлікін “показали, з якої цікавої мистецької родини ми всі походимо”. Вона закохалася у творчість народженої в Києві зірки американського авангарду Маї Дерен і режисерки-шістдесятниці Лариси Шепітько, хоча зауважує, що на початку нульових українська культура не була в моді. Дипломною роботою Ер Горбач став фільм “Борг” – екранізація оповідання шістдесятника Євгена Гуцала “Нарешті син вибився в люди”. Це сільська кримінальна історія про хлопця, який звертається по допомогу до батьків, щоб розрахуватися з боргами. Пізніше продовжила навчання у Варшаві, у Школі режисерської майстерності культового польського режисера Анджея Вайди. Там почула його слова, що запам’яталися: “Зараз вас цікавлять власні турботи. Згодом – доля вашого оточення та країни. А коли станете справжніми мислителями, вас хвилюватимуть проблеми світу”. “Я тоді подумала: одразу почну з останнього”, – з усмішкою згадує режисерка, яка 13 років по тому зняла один із головних фільмів про російсько-українську війну – “Клондайк”.
Три з чотирьох робіт, що вже побачили світ, Марина створила разом із чоловіком. Перша, кримінальна історія про дружбу та пригоди молодиків у Стамбулі “Гарчання чорних псів” 2009 року, зробила подружжя зірками в Туреччині. Фільм здобув головні призи на кінофестивалях в Анталії та Анкарі, а режисерів-дебютантів назвали турецькою відповіддю Мартіну Скорсезе – за мок’юментарну естетику й вуличний андеграундний сленг.
Марина зі сміхом каже, що для неї фільммейкінг – це спосіб життя. Вони з Мехметом ніколи не обговорювали, чи варто їм працювати разом, — просто почали писати сценарій першого фільму. “Час від часу я намагаюся розділити особисте й робоче, але не виходить. Наприклад, сьогодні перше, про що я запитала чоловіка в повідомленні, – чи вдалось отримати нову кінокопію “Ротації”, а вже потім додала: “Як ти? Я за тобою сумую””.
У 2022-му на найвідомішому фестивалі незалежного кіно “Санденс” Марина представила свою першу сольну роботу “Клондайк” – картину про збиття російською ракетою літака рейсу МН17 у небі над Донеччиною в липні 2014-го. В авіатрощі загинули 298 людей, що прямували з Амстердама до Куала-Лумпура. Стрічка, яку вона задумала три роки по тому, щоб “подолати відчуття власної безпорадності під час війни”, принесла їй приз за найкращу режисуру.
Герої фільму – молоде подружжя, що мешкає на Донеччині в селі Грабове, яке опинилося в епіцентрі катастрофи. Вагітна Іра, яку блискуче зіграла Оксана Черкашина, відмовляється покидати дім, тоді як її чоловік і брат (Сергій Шадрін та Олег Щербина) прагнуть евакуювати жінку. Село захоплюють бойовики, а родина безкінечно свариться, адже чоловік Іри Толік підтримує проросійські сили, а брат Ярик залишається на боці України.
Після “Санденса” стрічка здобула приз глядацьких симпатій на Берлінському міжнародному кінофестивалі, брала участь у кінофорумах у Клівленді, Гонконгу, Сантьяго, Стамбулі й Сараєві, вийшла в широкий прокат у Штатах, а її авторку назвали однією з найперспективніших жінок-режисерок Європи. Весь рік Марина отримувала десятки сценаріїв – жіночі історії, горори та фільми про війну, – але відмовлялася від них: хотіла й надалі працювати з українськими темами.
Саме такою стала її цьогорічна робота – поетичний короткий метр “Ротація” про молоду українку, яка змінила цивільне життя на військову службу. У січні фільм показали на Роттердамському кінофестивалі. “Ротація” – частина великого міжнародного кінопроєкту, створеного за підтримки фонду Кейт Бланшетт The Displacement Film Fund.
Ініціативу представили торік на Каннському кінофестивалі: Бланшетт запросила п’ятьох режисерів із різних країн зняти короткометражні стрічки на тему вимушеного переміщення. До добірки увійшли роботи Горбач, сомалійця Мо Хараве, іранця Мохаммада Расулофа, сирійця Хасана Каттана та афганської режисерки Шахрбану Садат.
Головну роль у “Ротації” виконала військова репортерка Надія Карпова. У стрічці немає традиційної лінійної оповіді: майже всі 12 хвилин сюжету зосереджені на героїні, зануреній у власні спогади та переживання. Із фрагментарних флешбеків стає зрозуміло, що на війні вона зазнала глибокої травми – імовірно, втратила коханого. За кадром чутно голос психотерапевтки (її озвучила сама Марина Ер Горбач), яка під час чи то терапевтичної сесії, чи то сеансу гіпнозу допомагає героїні повернутися до пережитого й вивільнити пов’язані з ним болісні емоції.
“Торік у березні мені зателефонували з команди Кейт Бланшетт і запропонували участь у проєкті, – згадує Марина. – Задали загальну тему про переміщення, але я одразу знала, що зніматиму в Україні, і це не буде класична історія про біженців”.
Знімання проходили в селі Трипілля на Київщині, у кадрі – пшеничне поле й захід сонця, промені якого граються в золотавому волоссі Надії Карпової – дівчини з модельною зовнішністю і зраненими очима. 31-річна акторка з Дніпра у 2022 році долучилася до міжнародного видання Frontliner як воєнна репортерка, а згодом мобілізувалася. На екрані вона втілює “молоду жінку, яка хотіла жити своє щасливе життя, але опинилася з камерою на фронті”. Фільм майже нічого не повідомляє про героїню, але після перегляду залишає щемке відчуття зруйнованої нормальності, близьке українцям, які п’ятий рік повномасштабної війни живуть на межі.
“Коли я збираюся до Києва, шведи питають: “Що тебе туди кличе?” У мене одна відповідь – любов”
Авторка каже, що хотіла створити фільм, який дасть метафоричну відповідь на запитання, як ми почуваємося. За пів року після прем’єри стрічку презентували в Японії та Ватикані, у вересні заплановані покази на Лондонському кінофестивалі, після фільм вийде на медіаплатформі The New Yorker. Британська газета The Guardian дала йому п’ять зірок, а авторка рецензії написала: “Ми багато знаємо про героїзм українців, але не знаємо, як ви почуваєтесь. Тепер – можемо відчути”.
Наше інтерв’ю відбувається в червні, наступного дня після чергового обстрілу Києва, під час якого російський шахед влучив в Успенський собор Києво-Печерської лаври. “Коли я збираюся до Києва, шведи питають: “Що тебе туди кличе?” У мене одна відповідь – любов”, – каже вона. Сьогодні режисерку цікавить взаємозв’язок любові й страху. Вона досліджуватиме його в новому фільмі, знімання якого заплановані на наступний рік: це історія кохання в середовищі науковців, що працюють на Запорізькій атомній електростанції в наші дні. В основу сценарію лягли реальні події та історії людей – “героїв, які мене зачарували”, зізнається режисерка.
Живучи між Швецією, Туреччиною та Україною, Марина помітила, що через війну емоційний спектр українців став значно ширшим, ніж у європейців. “Гумор – чорніший, почуття – глибші. І це те, що ми можемо експортувати в мистецтві, – каже вона. – Ми не маємо бути подібними до європейців, зрозумілими чи зручними. Головне, що ми можемо, – емоційно залучати людей до наших історій. Я роблю це через кіно”.