Раніше найкращим подругам дарували кулони у формі розламаного навпіл серця, майже як коханим: напис на ньому складався докупи лише тоді, коли жінки були поруч. Зараз це здається напрочуд іронічним – символом вічної дружби ставало серце, яке вже розбилося. Сучасну літературу цікавить саме ця лінія розламу: як близькість співіснує із заздрістю, роздратуванням і страхом.
Роман Емілі Едвардс “Стадо”, який українською видали у #книголав, – одна з найгостріших історій такого штибу. Багаторічну дружбу Елізабет і Брай, що почалася з рулону туалетного паперу, просунутого під двері кабінки в студентському пабі, випробовує не суперництво, а спалах кору в тихому англійському містечку.
“Ідеальні” та реальні подруги
1929 року Вірджинія Вулф в есеї “Власна кімната” звернула увагу на речення, яке сьогодні здається буденним: “Хлої подобалася Олівія”. Адже доти, пояснювала вона, жінки в романах існували майже виключно у стосунках із чоловіками. Коли ж жіноча дружба отримала власну історію, її швидко поставили на п’єдестал: Енн із Зелених Дахів присягалася Діані у вічній вірності, а четвірка із “Сексу і міста” могла посваритися, але до фіналу серії зазвичай знову збиралася за спільним сніданком.
Письменниці останніх десятиліть зазирають за цей фасад. Маргарет Етвуд у “Котячому оці” продемонструвала, якою жорстокою буває дівоча дружба, а Елена Ферранте в неаполітанському циклі зробила заздрість і суперництво Ліли та Лену клеєм, що тримає героїнь поруч усе життя. Психологиня Джуліанн Голт-Лунстад і її колеги з’ясували, що приблизно з половиною нашого оточення ми, як правило, маємо амбівалентні стосунки, де підтримка змішана з критикою чи конкуренцією. Ба більше, артеріальний тиск поруч із такими людьми вищий, ніж у товаристві тих, кого ми відверто не любимо: від неприятеля знаєш, чого чекати, а від подруги щоразу чекаєш підтримки – і не завжди її отримуєш. Жінка, яка найщиріше тішиться нашим успіхам, і жінка, яку вони найдужче зачіпають, часто виявляється однією й тією самою людиною.
Відповідальність і моральний вибір
Материнство також характеризується схожим “розвінчанням ідеалу” – і часто стає головною ареною морального вибору. 2001 року Рейчел Каск наразилася на хвилю обурення через чесні мемуари про перший рік материнства; сьогодні такі тексти – мейнстрим. Ще 1996 року соціологиня Шерон Гейс описала ідеологію “інтенсивного материнства”: хороша мати цілковито зосереджена на дитині, звіряється з експертами й віддає цьому весь свій час, сили та гроші. Відтоді експертів лише побільшало, і всі вони суперечать одне одному. Грудне вигодовування, сон, ґаджети, школа, щеплення – кожне рішення ніби “говорить про вас”, а батьківський чат легко перетворюється на одне з найтоксичніших місць в інтернеті.
Сучасна художня література не каже, як чинити, – натомість вона досліджує, чому помилка тепер викликає стільки страху й тривоги. Один із механізмів цього страху психологи називають упередженням на користь бездіяльності. 1990 року Ілана Рітов і Джонатан Барон показали, що учасники експерименту неохоче погоджувалися вакцинувати гіпотетичну дитину, якщо щеплення саме могло спричинити смерть, – навіть коли цей ризик був значно нижчим за ризик померти від хвороби. Шкода від дії відчувається як особиста провина, а від бездіяльності – як примха долі. Тут згадується банальна, та все ж доречна дилема з вагонеткою, що мчить на п’ятьох людей. Ми маємо змогу перевести її на колію, де стоїть лише одна людина, проте багато хто надає перевагу невтручанню, бо не хоче спричинити смерть “власними руками”.
Те саме стосується і вакцинації, і лікування. Не випадково епіграфом до “Стада” Едвардс обрала думку психотерапевтки Джанни Маламуд Сміт: за кожну дитячу біду, до якої непричетні мікроби, рахунок виставляють матері.
Від дружби до страху й недовіри
Сама Едвардс задумала роман на дев’ятому місяці вагітності, коли її чоловік і подруга посперечалися про щеплення. Раптом вона усвідомила, що відповідальність за дитину лежить цілком на ній, і при цьому вона не має жодного контролю над наслідками. Згодом, збираючи матеріал, вона чула історії про друзів, яких розвело одне-єдине рішення про вакцинацію.
Страх у “Стаді” мешкає в головах обох героїнь, проте ховається за різними масками. Елізабет, чия донька Клеммі після тяжких нападів у малому віці лишилася без щеплень, готується до дитячого свята з ретельністю аудиторки: веде таблицю гостей зі стовпчиком “Вакцинація”. Брай натомість не дає медсестрі вколоти новонародженій Альбі навіть вітамін К. Обидві переконані, що слухають материнське чуття, і кожна могла б спитати себе словами Елізабет: “Хіба не кажуть, що матері мають довіряти інстинктам?”.
Але найсміливіший прийом Едвардс – короткі інтерлюдії про судовий процес, де слово отримують сторонні: жінка, яка в дитинстві перехворіла на поліомієліт, медсестра, соціальна працівниця, таблоїдний журналіст, інтернет-троль. Кожен голос має свою правду й своє джерело довіри – від плаката з фотографією чужої дитини до пам’яті власного тіла. Так назва роману відкриває друге значення: стадо – це не лише стадний імунітет, а й натовп, якому для спокою потрібна провина матері.
Попри те що свою позицію в цій суперечці Едвардс не приховує, “Стадо” – не памфлет, а психологічний роман про те, як дві найближчі жінки стають чужими, коли кожна довіряє власному страху більше, ніж подрузі. Можливо, тому сучасні письменниці й відмовляються від зразкових подруг: в ідеальній дружбі страху немає місця, а в справжній він рано чи пізно виринає з нашого досвіду та світогляду.