Герої великого портфоліо Vogue Ukraine Leaders — впливові міжнародні куратори, галеристи та меценати, що просувають вітчизняних митців і розширюють присутність українського мистецтва у світі.
Другий герой, артдиректор PinchukArtCentre Бйорн Гельдхоф, розповідає про нове покоління українських митців, голоси яких дедалі гучніше звучать у світі.
“Наша виставка — про межу між життям і смертю, — окреслює задум Бйорн Гельдхоф. — Найважливіше для нас — зробити так, щоб західна аудиторія стала чутливішою до України”.
46-річний куратор зустрічає мене у венеційському палаццо Контаріні Поліньяк, де щодва роки київський PinchukArtCentre представляє проєкт для офіційної паралельної програми бієнале. Цьогоріч команда Бйорна привезла до Венеції виставку Still Joy («Тиха тривка радість»). У ній беруть участь понад 30 митців з України, Індії, ПАР, Великої Британії та Іспанії. Автори міркують про радість як досвід і спосіб опору в часи війни.
Понад століття Венеційська бієнале залишається грандіозною подією у світі мистецтва: цього року лише за перші три дні її відвідали понад 30 тисяч людей, з них чотири тисячі — міжнародна преса. Для команди PinchukArtCentre присутність тут означає бути почутими: «Я бачив зачудування в очах журналістів, коли казав, що наша виставка про радість», — розповідає Бйорн.
Still Joy фіксує момент межі: життя, що проростає на руїнах, та красу, яку можна віднайти навіть там, де все згоріло. Про це — інсталяція «Біженці» зіркової мисткині Жанни Кадирової, яка цьогоріч представляє Україну в Національному павільйоні у Венеції. У палаццо Поліньяк у межах проєкту «Біженці» вона розставила живі рослини у вазонах, а поруч розмістила насичені, майже живописні фотографії розбомблених будівель на Київщині.
Кадирова розпочала проєкт «Біженці» у 2022 році, коли в одному з будинків села Курилівка на деокупованій Харківщині натрапила на кімнатні квіти, покинуті просто на підлозі. Художниця забрала їх додому, пересадила й почала доглядати. Згодом до них додалися рослини з Херсонщини, Київщини та Донеччини. Цей надзвичайно поетичний і пронизливий проєкт Бйорн Гельдхоф та співкураторка венеційської виставки Олександра Погребняк експонують у діалозі з роботою бангладешської художниці Ашвіки Рахман. Її мерехтлива інсталяція створена з 1700 індуїстських храмових дзвіночків, підвішених на золотих нитках. На кожному — відбитки пальців людей, змушених тікати з Бангладеш через війну за незалежність країни, що тривала в 1970-х роках. Обидві мисткині по-своєму говорять про втрату дому та прагнення зберегти пам’ять.
Бельгієць Бйорн Гельдхоф живе й працює в Києві з 2009 року та з гумором називає себе наполовину українцем. Спочатку він доєднався до артцентру як куратор, а у 2015-му очолив його. За цей час провів групові виставки світових митців: Яна Фабра, Дем’єна Герста та Аніша Капура.
Разом із командою запустив «Кураторську платформу» — дворічну навчальну програму, що виховала найвідоміших українських артменеджерів (випускницями першого набору у 2013-му були Лізавета Герман та Марія Ланько з модної київської галереї The Naked Room); та Дослідницьку платформу — проєкт зі створення першого в країні архіву сучасного мистецтва від 1980-х до сьогодні.
Бйорн називає себе фанатом України та її культури. Особливо захоплюється поколінням молодих митців, яке почало активно заявляти про себе в середині 2000-х. Їхнім практикам, за його словами, властиві «сильний зв’язок із реальністю та політична активність». Згадує Нікіту Кадана, Лесю Хоменко та Жанну Кадирову, чиї імена добре відомі у світі. Вони розпочали свій шлях у 2004 році як співзасновники групи Р.Е.П., що заявила про себе політичними перформансами: митці влаштовували мітинги на вулицях Києва, організовували фіктивну партію з політичними гаслами, продавали мистецтво на замовлення за один долар у наметі на набережній у Криму та перевозили російську нафту в грілках у межах акції «Контрабанда».
Окремо Бйорн відзначає покоління митців, що прийшло після Революції гідності: дует відеохудожників Яреми Малащука та Романа Хімея, які досліджують теми колективної пам’яті, Катерину Лисовенко, відому чуттєвими фресками про тілесність і травму, художницю Катерину Олійник, яка через живопис говорить про втрату, та режисерку Дану Кавеліну, чиї сміливі відеороботи осмислюють вразливість сучасної людини. Гельдхоф називає їх лідерами, маючи на увазі суспільну вагу порушених ними тем. Водночас куратор упевнений, що культурна дипломатія — відповідальність не лише держави, а й приватних інституцій. «Наше завдання — дати митцям якомога більше: кураторську та продакшн-підтримку, виставковий досвід і можливість потрапляти до провідних музеїв світу», — наголошує Бйорн.
У 2022 році команда PinchukArtCentre провела масштабне дослідження своєї аудиторії. «Нас шокували результати: з початком повномасштабної війни наша аудиторія змінилася на 80 %». Значна частина публіки приходить до артцентру не лише дивитися виставки: «Вони хочуть бути частиною розмови: дати зворотний зв’язок, написати відгук, поспілкуватися з медіаторами, — ділиться артдиректор. — Як інституція ми постійно перебуваємо в діалозі».
Один із прикладів — робота зі спогадами на експозиції «Не питаючи дозволу», присвяченій мистецтву 2004–2014 років, яка триває в Києві до листопада. Команда артцентру та кураторка Дар’я Шевцова запросили відвідувачів поділитися власними спогадами про цей період і зібрали понад тисячу рукописних записок — від назв рідних міст до особистих історій про дитинство, море, втрату чи дім: уже в серпні ці спогади стануть частиною виставки. «Для нас важливо розуміти, як люди сприймають проєкт, що їх зачіпає, — пояснює Бйорн. — Це формує майбутню програму та фактично змінює нашу мову, вчить бути чуйними до глядачів і суспільства».