Тіна Коропецька про відповідальність: великі й маленькі кроки

Великі і маленькі відповідальності. Тіна Коропецька0

Христина Коропецька — керівниця відділу мерчу видавництва UA Comix та адміністраторка крамниці. Одночасно вона забезпечує Сили Оборони України засобами тактичної медицини та спорядженням. Серед найчастіших запитів — аптечки, гемостатичні бинти та турнікети.

У новелі “Великі та маленькі відповідальності”, що увійшла до збірки Voices of Defenders vol.2, авторка ділиться історіями своєї волонтерської діяльності. Десять розповідей від десяти волонтерів та волонтерок вийшли друком та в аудіоформаті. Текстову версію новел публікуємо на сайті “Локальної історії”.

Я не думаю, що ця війна робить когось сильнішим. Що вона точно робить, так це б’є тебе, проходить по всіх твоїх слабкостях і любощах — чи то рідні, дім, спогади, життя твоє, і б’є. Б’є так, що деколи легені вже не хочуть вдихати, і, якби не природні інстинкти, то так би й померли без бою. І таке могло б статися. Але війна прийшла не в ту країну. У нас, бачте, покоління загартованих. Мені деколи здається, що генетичний код дуже недооцінюють. Та значущість у розумінні свого походження, людей минулого, котрі заклали (не тільки своїм словом, а вчинками і кров’ю) майбутнє. Те саме майбутнє, яке ми звемо теперішнім і яке маємо передати далі. В процесі ще нагадати росіянам, що їхнє місце — то біла церква і болота. І на Соловках, де вони катували українців, мають висіти їхні голови.

Ти пам’ятаєш той день лютого, те затишшя перед сиреною о п’ятій ранку, після якої ми всі зробили вибір (кожен свій, звісно). Пам’ятаєш Революцію Гідності та ті події на Майдані, людей, завдяки яким у нас є теперішнє. Те теперішнє, в якому ми продовжуємо відстоювати свою Незалежність, а Росія все ще біситься, як вуж на пательні, бо не може нас вирвати з коренем. Багатовікова війна триватиме до останнього переможеного, і хай нам вдасться вистояти на день довше, ніж їм.

Ми робимо роботу, до якої взялися, і, не будучи в армії, треба робити все для армії. Це сьогодні називають волонтерством, або військовим волонтерством. Трохи не співпадає з реаліями. Волонтерство — це те, що ти робиш у вільний від роботи час, а постачання і забезпечення, якими займаються цивільні для військових — це питання виживання і частково боєздатності армії. Можливо, ви вважаєте, що завезені двадцять аптечок на фронт — це крапля в морі, але та аптечка потрапила в руки одному чи одній з тисяч військових, і, можливо, вона врятує йому або їй життя, або не знадобиться з хороших причин. “То хіба це мало?” — питання риторичне.

Великі і маленькі відповідальності. Тіна Коропецька2 — Тіна Коропецька

В умовах війни ти маєш зайняти своє місце, і, будучи цивільним, твоє завдання — бути корисним армії, починаючи з донатів і закінчуючи поставками амуніції, приладів нічного бачення, машин тощо. Волонтери сьогодні — це люди, котрі взяли на себе відповідальність забезпечувати, шукати й знаходити корисні військовим ресурси. Дуже часто волонтери — це той місточок між цивільним і військовим, спосіб підтримати, бути активним, бути залученим. І тут також важливо дотримуватися субординації — скільки б ви не вклали в армію, поки ви не служите, ви не можете називати себе військовим, і немає роботи важчої, ніж у військових. Вибачте, але це правда, і це лицемірство — приєднуватися до лав тих, хто безпосередньо воює на фронті.

Тут мала б бути історія про неосяжну волю, віру, постійне натхнення і “яка ти молодець, що стільки працюєш”. Так-так, історія буде саме про те, що фразочки та вислови захоплення не дуже цінні, коли їх озвучує людина, яка нічого не робить, бо між захопленням і осудом — один допис на Facebook.

Я — Христинка, і я досі цивільна. У мене немає історій про Донбас чи поїздки під Ізюм, і далі Одеси я не була (отак-от, терикони бачила тільки на фото). Проте такмед, машини, обладнання та спорядження, яке я купувала, бачили Серебрянський Ліс, Кринки, Олешки, Харківщину, Херсон і багато чого іншого. Та вся провізія йшла в руки людей, котрі стали на захист Батьківщини та нашого дому, тому продовжуємо керуватися правилом — якщо ти не у війську, то для війська.

Мої перші спроби волонтерити почалися в далекому чотирнадцятому, коли було АТО, і мій максимум був — маскувальні сітки. Подумайте про цих усіх людей, котрі плетуть. Постійно. В усі сезони. Прекрасні люди. У двадцять другому фокус роботи був спрямований на інші речі, в основному такмед (більший відсоток) та обладнання й спорядження.

Коли нищать твій дім, то якось тупо нічого з цим не робити, бо це теж вибір — втекти від реальності у свою мушлю і дивитися, як інші роблять роботу, ну і коментувати з ліжка, молодець хтось чи погана людина. Якщо у вас були чи є питання до себе: “Чи я відповідаю за те, що відбувається в країні?”, “Чи я можу вплинути або впливаю на події?”, то відповідь — “Так”. Залежно від того, який вибір у цій війні ви зробили, до такої групи осіб ви й належите: активне чи пасивне населення. Штука в тому, що перші працюють, забезпечують провізію, підтримують військо, шукають шляхи та способи підтримки війська або воюють, а другі розповідають, як жити першим і як треба робити — піди, блядь, зроби.

Волонтерські стосунки виглядають для мене, як павутинка зв’язків людей, котрі за інших умов, мабуть, і ніколи б не зустрілися: люди з різними віруваннями, поглядами на життя, та й самі способи життя у кожного різні, і зазвичай ми тулимося до того, з ким знаходимо щось спільне. І в цьому випадку найбільше наше спільне — триматися один за одного в боротьбі проти спільного ворога. Уявіть випадок, коли ти можеш подзвонити до людини, шукаючи турнікети чи бронеплити, і тобі відповідають: “Так, звичайно, приїжджай”, або коли ти разом з людиною шукаєш шляхи вирішення. Тут мова не про бартерні обміни чи бути комусь винним за допомогу, тут найвища цінність — життя тієї людини (чи людей), до кого далі вирушать ті самі турнікети чи бронеплити. Ця павутина зв’язків — про єдність, про те, що люди займаються різними напрямками роботи для тих самих благих намірів. І так само ці люди стають часто один для одного ближчими, дорожчими, бо ті часи, що ми проживаємо, важкі, випробовують на міцність і стійкість, а з іншого боку відкривають ту сторону людської любові, яка така щемка і тепла — та любов ясно видно в темні часи.

Що ж об’єднує цих усіх людей, котрі зібралися робити разом роботу?

Перше: спілкування і співпраця з військовими. Ці розмови тривають довго, зазвичай вони чіткі і короткі, а деколи розлогі і повні прожитого. Це дає розуміння потреб у війську, розуміння ситуації в межах кола військових, з якими спілкуєшся. Так само ти чітко бачиш, куди спрямована твоя робота. От ти зібрав гроші, купив за них необхідне (хай то, наприклад, будуть магазини для зброї) — і ось ти їх передав. Натомість ти отримав звіт, що все доїхало, магазини роздали по підрозділу, і ті вже працюють.

Великі і маленькі відповідальності. Тіна Коропецька3

***

Тут має бути історія про рації. Нам треба було купити рації, в яких, щоб ви розуміли, я не розумію нічого (ну, тоді не розуміла). І от стоїть завдання — треба знайти рації.

— Скільки в мене часу, щоб розібратися?

— Поки їдемо.

На це було хвилин двадцять-тридцять. І за цей час я відкриваю дядька-Інтернета, шукаю інформацію про рації та частоти, вибираю ті, які працюють у полі, і машина доїжджає до пункту призначення.

— Шо прочитала?

— Шо рації є отакі і такі.

— Файно.

Дуже важливе в цій історії:

Перше: ти маєш розуміти, що ти купуєш. Не розбираєшся в питанні — то починай розбиратися;

Друге: ти не вгадуєш, що треба купити, ти йдеш до військових і питаєш, яке їм треба.

Додаток до історії: я дуже багато чого робила вперше з 2022-го, як і багато хто. Все відбувалося дуже швидко, то й вчитися треба було ще швидше.

***

Історія про турнікети, яка теж має тут місце і продовжує думку “ви маєте розбиратися в тому, що купуєте”.

Це десь червень-липень 2022-го, і ми активно з дівчатами пишемо про такмед, який купувати чи не купувати, в чому різниця, і стикаємося з історією, коли кажуть: “що CAT коштує дорого і не треба переплачувати, бо я бачив в інтернеті дешевше”. “Та йди нахуй” — це перша актуальна відповідь, яка прийшла на думку. І ти починаєш сперечатися, що репліки не працюють, ти пояснюєш різницю між реплікою та оригіналом, і що тисяча вісімсот гривень не дорожче життя людини. Боже, блядь, як ви заїбали.

Так от, на фоні того піднятого скандалу вилізла історія про особу, котра передала репліки турнікетів CAT безпосередньо військовим. І ті репліки коштували людині життя, а медик, який прийшов витягувати пораненого, вже нічого не зміг зробити, бо той стік. А ця пизда сказала: “Та я ж не знала, шо я купляю”.

На жаль, описана вище історія непоодинока. Є ще одна:

Теж медик витягував пораненого, і за правилами ти надаєш допомогу з аптечки пораненого. Так от, він ставить один турнікет — рветься, бере другий, ставить — теж рветься. Це те гівно, що було в аптечці. Витягує зі свого рюкзака оригінальні турнікети CAT, робить необхідні подальші маніпуляції — пораненого забирають на евакуацію.

Через неякісні засоби тактичної медицини було втрачено дорогоцінний час, бо весь цей період, поки репліки рвалися, в бійця кровоточили рани, кров то зупиняли (бо є тиск), то вона знов хлебтала (бо стропа лопнула), що в результаті може дорого коштувати, наприклад, життя.

Слухайте новели зі збірки “Voices Of Defenders vol.2” за посиланням:

В даній ситуації бійцю пощастило, його успішно довезли на стабілізаційний пункт, йому врятували кінцівки і не відмовили нирки.

Як підсумок, я вважаю, ти маєш знати і розуміти, що ти купуєш і передаєш, бо з моменту, як ти купив і передав — це твоя відповідальність, бо тобі довірилися і люди, котрі донатили на твою “банку”, і люди, яким ти передав майно.

Ліричний відступ: на той момент ми ще не працювали з SICH, і я не знала, що є якісний вітчизняний виробник турнікетів — дякую вам, що ви є, і ставлю сердечко.

Зважаючи, що зазвичай ти займаєшся забезпеченням своїх, або своїх “своїх”, то ці військові — це твої друзі, брати (чи сестри), і в першу чергу вони для тебе люди, люди, яких ти любиш і від яких тобі важливо отримувати “++” після коротких і довгих виходів.

Друге: спілкування волонтерів з волонтерами. Ма, любі, якби можна було зробити fashion week з темою “дивися, що я своїм купив” або “як мене заїбав цей збір, але дивись, що ми купили”, то всім, хто не дотичний до зборів, можна виходити в зал, брати поп-корн і встигати займати місця. Ну, але ці місця займуть такі самі волонтери або військові, яким не байдуже, що і де можна купити на фронт (тут ми зачіпаємо тему, що цікаво тим, хто працює, тим, хто нічого не робить, нецікаво нічого. Отак-от).

Третє: спілкування волонтерів з іншими цивільними людьми, котрі сприяють підтримці армії. Це те активне населення, люди, котрі донатять, поширюють збори, використовують свої вміння, навички для підтримки армії, підтримують тих самих волонтерів.

Великі і маленькі відповідальності. Тіна Коропецька4

Ну і четверте, ох-велл, це спілкування з особами, котрі забили на те, щоб визнавати Росію агресором, не розуміють, для чого формувати дивізії в полк, що таке НРК і чому дробовики зараз такі актуальні. Це люди, котрі хочуть робити ніхуя, але їхня думка глибоковажлива, і висловлюють вони її на просторах інтернету із закритими (не завжди) акаунтами, де всю цю хуйню підтримують російські боти, і ми в результаті вигрібаємо черговий шквал ненависті до військових чи тих самих волонтерів, котрі тягнуть роботу.

Якщо говорити загалом і конкретно, то ми ділимо між собою хороше і погане, ми ділимося болями і втратами, так само ми ділимося радостями, великими і маленькими. Ми тішимося, коли вдалося накласти собі турнікет і успішно евакуювали, коли вдалося купити якісне спорядження, коли пишуть: “Я сиджу на сосні, ха-ха, відновлюємо зв’язок” або “вийду і напишу”, і вони повертаються з виходу і пишуть, що все добре.

Ми говоримо про важке, ми говоримо про полон, про евакуації, які не вдалися, про погані китайські турнікети, які дали в аптечки військовим, і ті в критичний момент порвалися, і людина стекла кров’ю. Ми говоримо про загиблих, котрих не змогли забрати з поля бою, тіла яких сподіваємося повернути, і тоді зможемо поховати вдома.

Найважливіше, що окрім розмов ми робимо роботу. Якщо вам небайдуже на полонених, то ваше місце (цивільних людей) на акціях підтримки полонених, бо це не справа самих родичів і сімей, а справа кожного цивільного, бо поки ми ходимо на роботу і живемо життя, з наших полонених військових їхнє життя випалюють і вибивають. Те саме стосується забезпечення армії: завдання цивільних — бути активним населенням і підтримувати армію діями. А якщо вам на це все байдуже, то навіщо ви читаєте цей текст? Але я сподіваюся, що ця книжка не потрапила в руки таким особам, бо тоді треба буде відмивати обгортку і провітрювати книжку хоча б пару днів. Фу.

Ну і я б додала пару веселих історій, бо окрім бід, сліз і антидепресантів, у нас таки є достатньо веселого. Наприклад, як мене вітали на день народження букетом з турнікетів (такий дорогенький подарунок), або як моя люба вітала мене зі своїми артилеристами залпами по росіянах. Хєхє. Окреме місце хорошого має UA Comix, люди та місце, до яких я прийшла і до яких доєдналася. Якби вам колись доводилося заходити до нас, або ви бачили рожеві шеврони “їбися сам”, чи слідкуєте за проєктами, які ми робимо, то значить, воно все недарма. Я собі вибрала сім’ю з лого козачка, і мені подобається з ними і мальописи робити, і військо підтримувати.

“Voices of Defenders” — це тривалий українсько-данський проєкт, покликаний підтримувати творців суспільних змін в Україні: молодих захисників та військових волонтерів. Команда YMCA Lviv здійснює його разом із KFUM og KFUK i Danmark за фінансування CISU (Civil Society in Development) Данії.