У вересні 1964 року відбулася прем’єра фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків”. За два роки, у вересні 1966-го, стрічку показали поза конкурсом у рамках 4-го Нью-Йоркського кінофестивалю. У програмі заходу фільм описали як “авангардну, екстравагантну, розкішну сагу” та “тривожний твір”, що поєднує народні пісні з атональною музикою та фантастичною операторською роботою. Американські критики сприйняли фільм із захопленням: Роджер Еберт у “Chicago Sun-Times” назвав його “одним із найнезвичайніших фільмів, які я коли-небудь бачив”, хоча й зазначив, що візуальна екстравагантність іноді була надмірною. Загалом стрічка здобула 16 нагород на іноземних фестивалях 1964-1966 років і закріпила репутацію Параджанова на Заході як “великого нового голосу” радянського кінематографа.
Пропонуємо ознайомитися з міркуваннями українсько-американського журналіста Ростислава Хом’яка про показ “Тіней” у Нью-Йоркському Клубі Круглого Столу — українській громадській організації, створеній для обговорення ситуації в СРСР. Оригінальну орфографію та правопис збережено. Публікацію знайшов Данило Кравець — старший науковий співробітник Львівської національної бібліотеки, доцент Львівської політехніки.
Фільм виробили у 1964 році — до століття від дня народження Михайла Коцюбинського. Його відзначили другою нагородою на кінофестивалі в Аргентині. Стрічку висвітлювали в Москві під час минулорічного кінофестивалю (але не в офіційній програмі), де її оглядали іноземні критики. Водночас, відносно мало людей бачило її як в Україні, так і на Північноамериканському континенті.
Постер Нью-Йоркського кінофестивалю 1966 року
У Нью-Йорку фільм оглянули близько 250 членів і гостей Клубу Круглого Столу.
Для тих, хто ще не бачив “Тіней”, одне застереження: цей фільм не сподобається любителям реалізму! Але ті, кому набридло дивитися на аматорські постановки, на кшталт поїздів, що їдуть до Києва, напевно вийдуть із показу задоволені. Вони побачать, що в галузі кіномистецтва в Україні є творчі сили, які вміють створювати сучасний продукт для сучасного ринку.
Відкриваючи вечір, професор Всеволод Голубничий, голова Клубу Круглого Столу, пояснив присутнім, що фільм “Тіні забутих предків” створили молоді люди. Це визначення охоплює значний проміжок часу, бо різниця у віці між режисером і композитором стрічки становить аж 14 років. Однак воно влучне, якщо взяти до уваги, що творці не побоялися застосувати характерну рису молодих — новаторство.
“Тіні забутих предків” належить до тих фільмів, де глядач більше уваги приділяє роботі постановників, ніж грі акторів. Актори тут виступають лише як ляльки в руках невидимих творців, які використовують їх, а також пейзажі, кіноефекти та музику, щоб створити єдиний цікавий спектакль. Іван Миколайчук, наприклад, має всі ознаки екранної особистості, для якої спеціально пишуть сценарії. У “Тінях” Миколайчук грає Івана, а не себе в образі Івана.
Режисер Сергій Параджанов (йому зараз 42 роки) разом із 44-річним Іваном Чендеєм написали сценарій, який дуже точно відповідає оригінальному твору. Те, що Коцюбинський описав чорним по білому про життя та звичаї гуцулів, Параджанов і його команда показали в кольорі та зі звуком. Але вони зробили ще більше.
Ні, вони не намагалися виправляти майстра літературного слова. Вони просто майстерно застосували кіномистецтво до класичного літературного твору.
Візьмемо епізод із повісті, який відбувається після смерті Марічки. Коцюбинський розповідає в десяти рядках про те, як Іван сумував, зник на шість років і повернувся — худий і зчорнілий. У сценарії Параджанова і Чендея ця трансформація показана протягом цілого акту. На екрані Іван з’являється під час різних робіт, у дедалі гіршому вигляді, а тим часом із звукового супроводу чути лише розмови людей, які розповідають, де бачили Івана. Цей акт називається “Самотність”, і Параджанов зняв його в чорно-білих кольорах. Решта фільму знята в кольорі.
Кадр з фільму “Тіні забутих предків”
Весь фільм складається з окремих актів, їх тут дванадцять, і кожен із них попереджений відповідним титром на темному екрані, наприклад: “Карпати — Богом і людьми забута земля гуцульська”, “Іван та Палагна”, “Сили ворожі”, “Pietta”, чомусь з подвійним “т”.
Є у фільмі також кадри, в яких дійові особи кличуть і моляться, і один дуже вдалий кадр, знятий зовсім зблизька: на екрані видно лише великі селянські руки — ніготь одного пальця розтрощений, мабуть, від роботи — які тримають товстий Псалтир; із звукозапису чути голос священика, а на екрані видно його руку, що перегортає картки в Псалтирі. У звуковому супроводі багато церковного співу, церковнослов’янською мовою, з гуцульським акцентом.
Такі, цілком документальні картини, у фільмі “Тіні забутих предків” переплітаються з надприродними, міфологічними та конденсаціями дій — по три в одному кадрі — які змушують глядача трохи долучати уяву.
Гадаю, що постановник фільму мусить багато завдячувати за вдале створення автентичності двом своїм співробітникам: Л. Байковій і Ф. Манайлу. Байкова запроєктувала розкішні гуцульські костюми, а Манайло працював як консультант під час виробництва фільму. Варто слідкувати за подальшою творчістю всіх, хто працював над постановкою цього фільму. Вони знають свою справу.
Те, що в “Тінях” відносно мало діалогів, частково рятує ситуацію. Миколайчуку (в ролі Івана), як і Л. Кадочниковій (в ролі Марічки), гуцульський говір вдається лише частково. А Тетяна Бестаєва — це повне розчарування. Вона у фільмі виглядає гуцулкою, і раптом просить сідати “до вечері”! Водночас пісні та розмови на задньому плані виконані справжнім гуцульським говором.
Кадр з фільму “Тіні забутих предків”
Жорстокість країни, де відбуваються події, підкреслена у фільмі від початку до кінця, а лагідні та веселі кадри дають лише тимчасове драматичне полегшення перед кожною новою трагедією. У пролозі до фільму зрубане дерево падає і вбиває брата малого Іванка. У першому акті відбувається бійка через образу честі між Гутенюком і Палійчуком, у результаті якої останній вмирає. А далі — стрімкі стежки в горах, бистрий, аж лютий Черемош, нищівна буря з грозами — показані у фільмі з усією своєю жорстокістю. І смерть, яку вони віщують і спричиняють, стає частиною буття жителів цієї Богом і людьми забутої землі.
Найбільш помітним доповненням до повісті є релігійні сцени. У фільмі показано аж три процесії з хоругвами та патерицями, дві сцени знято в церкві під час відправ, кілька сцен біля церкви, і в одній сцені Іванові ввижається Розп’яття.
Досі я не згадав ані слова про повчальні елементи, які відіграють таку важливу і зовсім відкриту роль у радянській кінематографії. З приємністю доводиться констатувати, що в “Тінях забутих предків” ніщо не ріже око; не видно в ньому, так би мовити, вказівок Державного комітету по кінематографії. (Шукаючи порівняння, на думку спадає нещодавній фільм “Мати” за сценарієм Юрія Збанацького. У ньому, між іншим, є нетактовний комсорг, на якого директор школи звертає увагу, а комсорг робить належні висновки і… стає героєм дня. Крім того, фільм мав потенціал бути кращим за пересічні).
У “Тінях” є одна картина, в якій старий Палійчук показує в церкві Іванові багатія Гутенюка і пояснює: “Він Богові гроші віддає, а в бідної людини душу виймає”. Коцюбинський цього не написав у творі, за яким знято фільм. Але чомусь здається, що він би під такими словами підписався.
Детальніше про те, як культура стала полем бою, у книзі “Культурна колонізація” Радомира Мокрика
Купуйте книжку в онлайн-крамниці видавництва
Взято з Ростислав Л. Хомяк “Тіні забутих предків” на екрані. Львівська національна наукова бібліотека України ім. В. Стефаника. Відділ рукописів. Фонд: 327. Справа: 110.
Пішки з Києва. Спогади Людмили Старицької-Черняхівської про зустріч з окупантами
“Навіть у найважчих умовах збережіть українську душу”. Звернення повстанців до депортованих
Василь Авраменко. На хвилях революційних років (зі спогадів)
“Українська інтелігенція мусить не спати, а працювати”: 7 правил життя Євгена Чикаленка
“Народ не живе, а голодує”. Галицький економіст про становище українців у 1920-х
“Іду на Ви”. Стаття Галактіона Чіпки 1934 року
“Бердянка, Маріюпіль… Не вживаймо географічних назв у зросійщеній формі”. Мовознавча стаття 1930-х років
Михайло Скорик. Про назву “Бойки”
