12 вересня оголосили переможців Венеційського кінофестивалю. Золотого лева отримала стрічка “Невідома жінка” данської режисерки Майі ель-Тукі. Гран-прі кінофестивалю здобула південнокорейська картина “Можлива любов” режисера Лі Чан-дона. Про найкращі фільми Венеційського кінофестивалю читайте нижче.
“Дикий кінь номер дев’ять”
Нова стрічка Мартіна Макдона віртуозно балансує між комедійним і глибоко меланхолійним, а її зйомки відбувались на фоні надзвичайних, майже потойбічних пейзажів чилійського острова Пасхи. Незворушний Джон Малкович грає Кріса — ветерана ЦРУ, який наближається до кінця життя й замислюється над своїм складним, залитим кров’ю минулим. Коли його разом із дратівливим другом і колегою Лі (Сем Роквелл) відправляють із Сантьяго на цей містичний вулканічний клаптик суші посеред Тихого океану, починається химерне переплетіння перестрілок, автомобільних погонь та операцій під прикриттям. Ми бачимо, що в країні панує безглузде насильство, яке невдовзі вибухне під час жахливого чилійського державного перевороту 1973 року. Це вдумливий фільм із масштабними роздумами про американський імперіалізм і боротьбу з фашизмом — і водночас просто захопливе кіно.
“Чорнила”
Зародження таблоїдної культури в її сучасному вигляді почалося 1969 року, коли Руперт Мердок (його тут грає роздратований Ґай Пірс) придбав тоді вже ледь живу газету The Sun і зробив їй зухвалий, провокативний ребрендинг — менше глибоких занурень у світову політику, більше соковитих скандалів і гарних дівчат. На чолі цих змін опинився редактор Ларрі Лемб (Джек О’Коннелл) — прямолінійний газетяр, який продає душу за великий гонорар і відкриває скриньку Пандори, спрямувавши країну на шлях, із якого вже не буде вороття. Завдяки стрімкій режисурі Денні Бойла та блискучому доповненню у вигляді Клер Фой (вона грає безкомпромісну редакторку жіночого розділу — вигаданий збірний образ кількох піонерок Фліт-стріт) ця заснована на реальних подіях історія водночас захоплює й тривожить. Це ода сигаретному диму й друкарським машинкам, славним дням журналістики середини ХХ століття, а заразом — попередження про слизький шлях від створення доступного розважального контенту для широких мас до повної відмови від моральних принципів заради більших прибутків.
“Праймтайм”
У дебютній повнометражній художній роботі Ленса Оппенгайма є певна навмисна недбалість: це стрімка притча про середину 2000-х, яка розповідає про перетворення шоу To Catch a Predator із просто успішної програми на справжній культурний феномен. Але завдяки неймовірній трансформації Роберта Паттінсона в Кріса Гансена — безжального ведучого шоу — фільм вийшов дуже динамічним. Картина показує несамовиту гонитву за рейтингами, байдуже до людської ціни — ну а від Паттінсона неможливо відвести погляд.
“Можливе кохання”
Корейський майстер Лі Чхан-дон повертається на великий екран через вісім років після похмурої й тривожної “Палаючої”, номінованої на “Оскар”. Його новий фільм — ще одне тонке й непросте дослідження бажання, ревнощів і класової нерівності.
У центрі історії — Мі-ок у блискучому виконанні Чон До-йон, лауреатки Каннського фестивалю за найкращу жіночу роль у “Таємному сяйві” — фільмі Лі Чхан-дона 2007 року. Мі-ок — незадоволена життям дружина й мати, а її чоловік Хо-сок (Соль Кьон-гу) досі не може оговтатися після нищівної втрати роботи.У їхньому житті з’являється Є-джі (Джо Йо-джон із “Паразита”) — стильна заможна режисерка документального кіно, яка працює над фільмом про наслідки скорочення робочих місць і корпоративної реструктуризації.
Прагнучи включити історію Хо-сока до свого фільму, Є-джі зближується з Мі-ок, втягуючи її у дивну й напрочуд інтимну дружбу. Вони вечеряють разом із чоловіком Є-джі — менеджером хедж-фонду (Джо Ін-сон), їдуть до їхнього будинку на узбережжі, а згодом проходять серію інтерв’ю, під час яких режисерка делікатно розкриває свою героїню, зазираючи в найпотаємніші куточки її життя. Це захоплива повільна драма, в якій напруга наростає поступово, — ще одна майстерна робота одного з великих режисерів світового кіно.
“Бункер”
“Бункер” – третій фільм Флоріана Зеллера, відомого за чудовою картиною “Батько”. Це сімейна драма з політичним тоном, де Хав’єр Бардем грає всесвітньо відомого архітектора, якого технологічний мільярдер наймає побудувати розкішний бункер. Пенелопа Крус грає його дружину, у якій це замовлення поволі руйнує віру в чоловіка.
Сімейні драми про цінність взаємопідтримки на тлі життєвих трагедій всередині вищого класу є наскрізною темою у трьох фільмах Флоріана Зеллера, режисера театру й кіно. Його приголомшливий дебют “Батько” з Ентоні Гопкінсом вважають одним із найкращих фільмів про деменцію, які пам’ятає кінематограф. “Бункер” – красива та чуттєва робота про те, що порятунок від усіх світових проблем можна шукати у сімейній любові й не втрачати надії, що власні моральні кодекси можна переглянути. У виконанні однієї з найяскравіших і наймудріших зоряних пар сучасності в це справді хочеться вірити.
“Невідома жінка”
Фільм “Невідома жінка” Мей Ель-Тухі опинився в центрі гострої дискусії ще до початку фестивалю: це була єдина конкурсна прем’єра, знята жінкою-режисеркою. Втім, дефіцит жінок-режисерок у цьогорічній програмі не завадив історичній драмі Ель-Тухі існувати на власних умовах.
Події розгортаються в Данії після Другої світової війни. У центрі сюжету — Марі (приголомшлива Матильда Арсель, чия гра балансує між відчайдушною стриманістю та пронизливою інтенсивністю), няня й хатня робітниця з робітничого класу, яка готується вийти заміж за свого заможного овдовілого роботодавця — і завдяки цьому зробити стрімкий соціальний ривок угору. Та все змінюється, коли розкриваються темні таємниці її минулого. На них натякає моторошна сцена, де просто посеред вулиці б’ють, голять і малюють свастику на тілі так званої “горизонтальної колаборантки” — жінки, яка мала сексуальний зв’язок із нацистським солдатом. Це надзвичайно атмосферне, делікатно зігране кіно, що відкриває вікно в маловідомий момент історії. Ель-Тухі створює яскравий образ жіночого тіла як своєрідного поля битви.
“Тиша”
Український короткий метр “Тиша” Павла Шпегуна отримав нагороду Airone della Laguna на Венеційському кінофестивалі. Цьогоріч нагороду вручили вперше – її першим володарем став український фільм; нагорода відзначає картини за оригінальність ідей, новаторський сторітелінг, сміливу візуальну мову.
32-річний Павло Шпегун, актор київського Театру Франка, добре відомий за виставами “Макбет”, “Лимерівна”, “Співай, Лола, співай”, зняв камерну історія про близькість, втрату та мовчання. Головний герой Лука – молодий стендап-комік, який після невдалого виступу знайомиться із загадковою дівчиною в барі. Вони проводять разом ніч, говорять про самотність, біль і власні втрати, намагаючись водночас зберігати емоційну дистанцію. Та коли всі необхідні слова закінчуються, настає тиша. Головні ролі у фільмі виконали Григорій Наумов та Іоланта Богдюн.