Протягом десятиліть зізнаватися в любові до фанфікшну було майже соромно. Авторка Vogue пояснює, чому настав час змінити ставлення до історій, які фанати пишуть про улюблених героїв, і чому саме фанфікшн може допомогти подолати творчу кризу.
Тепер це офіційно: Кая Гербер, топмодель, книголюбка та новоспечена акторка в серіалі “Уламки”, тепер відома ще й тим, що пише фанфікшн. Вона одна з приблизно восьми мільйонів зареєстрованих користувачів Archive of Our Own (скорочено AO3, “Наш власний архів”), сьогодні головної платформи для авторів і читачів фанфіків. І це без урахування величезної аудиторії старіших сайтів, зокрема Wattpad і Fanfiction.net. Звідки авторка Vogue все це знає? Відповідь проста: колись вона й сама належала до цієї спільноти.
В астрології вважається, що приблизно у 27 років людина переживає період великих життєвих змін, пов’язаний із так званим поверненням Сатурна. Схоже, разом із ним приходить і бажання зізнатися в тому, про що раніше я не розповіла б навіть під тортурами. Я завжди багато читала. Точніше, читала нерегулярно, але бралася за все: епоси, трагедії, перекладну літературу, готичні романи й, звісно, нескінченні фанфіки. У передпідлітковому віці мене особливо захоплювали романтичні історії. Якщо між двома персонажами на екрані лише натякали на почуття, у фанфіках ці почуття могли перерости у справжній роман. Канон мене не надто хвилював. Я обирала власні пари, вигадувала для них інші фінали й цілі альтернативні реальності.
Інтернет тоді ще тільки починав ставати частиною повсякденного життя, а я сама лише намагалася зрозуміти, ким є. Фанфікшн давав безпечний простір для таких пошуків і експериментів. Я збирала тексти, вивчала різні жанри й годинами шукала нові історії. Для старанної учениці, яка однаково захоплювалася сучасною класикою і вболівала за команду Едварда (персонажа франшизи “Сутінки”), це було ідеальним заняттям. Через багато років я добре бачу, як ті нескінченні пошуки історій в інтернеті вплинули на мою професію. Сьогодні моя робота теж полягає в тому, щоб розповідати історії, хай у зовсім інших форматах. Фанфікшн допомагав мені на певний час забути про власне життя, але водночас багато чого навчив мене про справжнє життя.
Письменниця, подкастерка й культурна журналістка Санні Адкок має схожий досвід. “Для мене це був безпечний простір. У фандомах One Direction, “Вовченя” (Teen Wolf), а пізніше й “Надприродне” (Supernatural) я почувалася досить комфортно. Хоча сама переважно просто читала, — розповідає вона Vogue. — Я страшенно боялася, що хтось зі школи дізнається, скільки фанфіків я читаю. Тому майже не коментувала чужі історії, не поширювала їх і не писала авторам особисто. Вільніше я почувалася лише на Wattpad, де під псевдонімом могла публікувати власні тексти, читати й залишати коментарі. Багато в чому я все одно спостерігала за цією спільнотою збоку”.
Згодом Адкок вирішила сама спробувати писати. Її першою роботою на Wattpad стала історія про Стайлза Стілінскі з серіалу “Вовченя”, дія якої відбувалася в Бікон-Гіллз. Вона уточнює, що це не був фанфік, у якому читач стає одним із персонажів і головним героєм історії. “Я вигадала для Стайлза кохану. Вона мала надприродні здібності й власну повноцінну емоційну історію. Мій фанфік існував у тому самому всесвіті, що й історія про Ліама Данбара з Teen Wolf, яку писала моя молодша сестра. Крім того, вона написала кілька популярних фанфіків за мотивами шоу “Ходячі мерці”. На Wattpad вона справді була трохи знаменитою. А коли мені набридло продовжувати власну історію, бо поєднувати вимоги читачів із навчанням у восьмому класі виявилося надто складно, я, можливо, іноді просила її потай написати за мене кілька розділів”.
Для моєї колеги Рахемми Азвар Tumblr і AO3 дали передусім відчуття спільноти. Там можна було зустріти людей, які так само сильно захоплювалися певними героями, знаменитостями та вигаданими світами. “Тепер я розумію, що в тому, що 14-річна Рахемма без жодного нагляду проводила час в інтернеті й шаленіла від вигаданих і реальних людей, безумовно, були проблеми і з етикою, і з безпекою, — згадує вона. — Але це все одно була спільнота. І вона багато в чому сформувала мене такою, якою я є сьогодні”.
Отже, Кая, Санні та ще кілька людей із команди Vogue уже на боці фанфікшну. А що з рештою світу? Достатньо зайти на AO3, щоб зрозуміти масштаб інтересу до фанфіків. Щомісяця сторінки платформи переглядають 496 мільйонів разів. AO3 дає величезній кількості людей простір для творчості й можливість уперше показати комусь власні тексти. Для багатьох саме фанфікшн стає першим письменницьким досвідом, а поруч уже є аудиторія, яка готова читати, обговорювати й підтримувати.
Для моєї колеги Рахемми Азвар Tumblr і AO3 дали передусім відчуття спільноти. Там можна було зустріти людей, які так само сильно захоплювалися певними героями, знаменитостями та вигаданими світами. “Тепер я розумію, що в тому, що 14-річна Рахемма без жодного нагляду проводила час в інтернеті й шаленіла від вигаданих і реальних людей, безумовно, були проблеми і з етикою, і з безпекою, — згадує вона. — Але це все одно була спільнота. І вона багато в чому сформувала мене такою, якою я є сьогодні”.
Найпопулярнішою парою за всю історію Archive of Our Own (AO3) досі залишаються Кастіель і Дін Вінчестер із серіалу “Надприродне”. Їм присвячено понад 106 тисяч робіт, і вони з великим відривом випереджають усі інші пари. Але вподобання користувачів AO3 швидко змінюються. Історії про героїв серіалу “Запекле суперництво” вже встановили новий рекорд. За один рік про цю пару написали більше робіт, ніж про будь-яку іншу за такий самий період. Не дивно й те, що історії з квір-персонажами та фандоми, у яких квір-творчість посідає важливе місце, часто залишаються популярними протягом багатьох років.
Азвар свого часу захоплювалася парою Стіва Роджерса, або Капітана Америки, та Бакі Барнса, або Зимового солдата, з Marvel. Вона переконана: коли пишеш фанфікшн, працюють ті самі навички, що й під час створення будь-якого іншого тексту. “Ти постійно тренуєш уяву. Думаєш про історію і про те, як читачі сприймуть написане. Тому в юності фанфікшн точно допоміг мені навчитися писати краще. Де ще я дізналася б, що не варто використовувати заїжджені кліше й називати очі "сферами", коли можна просто написати "очі"? Це найбільший і найдоступніший простір для письменницьких експериментів у XXI столітті”.
Сьогодні автори фанфікшну дедалі рідше ховаються за анонімністю й дедалі менше соромляться власних текстів. Американська письменниця SenLinYu, яка стала відомою завдяки фанфіку Manacled, у вересні 2025 року продала Legendary Entertainment права на його екранізацію за понад 3 мільйони доларів. Це одна з найбільших сум, які коли-небудь платили за права на екранізацію нової книжки. Еротичний роман Е. Л. Джеймс “П’ятдесят відтінків” теж починався як фанфік за мотивами “Сутінок” під назвою Master of the Universe. Пізніше авторка прибрала з тексту все, що безпосередньо пов’язувало його з оригінальною історією, і видала його як самостійний роман. І, звісно, не можна забувати про “Опісля” (After) Анни Тодд. Спочатку це була серія на Wattpad із вигаданими версіями учасників музичного гурту. Вона зібрала мільйони прочитань, принесла авторці великий контракт на кілька книжок, а потім перетворилася на кінофраншизу.
Можливо, наше завдання як людей, які працюють із культурою, саме в тому, щоб підтримувати письмо в усіх його формах, а не вирішувати, які історії заслуговують на увагу і де їх варто публікувати. “Коли я почала читати й писати фанфікшн, то, знайомлячись із будь-яким новим твором, автоматично думала про те, що саме мені в ньому подобається і що я сама зробила б краще, якби мала таку можливість, — каже Адкок. — Для письменника й культурного журналіста це дуже корисна навичка”.
Отже, висновок простий. Фанфікшн був і залишається одним зі способів навчитися писати краще. Він дає можливість тренувати уяву, працювати з персонажами й історіями та поступово вдосконалювати власний стиль. Водночас фанфікшн відкриває двері до справжньої спільноти, яка існує завдяки спільному захопленню, а не лише заради комерційної вигоди. Читаючи тексти, написані з щирої любові до певної історії, героїв чи вигаданого світу, автори вчаться розуміти різні культурні коди, очікування читачів і тонкощі хорошої оповіді. Адже щоб добре писати, потрібно багато читати й уважно дивитися на те, як це роблять інші. І неважливо, де з’явиться ваша історія та для кого вона написана. Саме бажання створити щось своє вже потребує сміливості.