В основному конкурсі 83-го Венеційського кінофестивалю показали “Дикий кінь номер дев’ять”, першу за чотири роки стрічку Мартіна Макдони. Джон Малкович і Сем Роквелл зіграли агентів ЦРУ, яких напередодні чилійського перевороту 1973 року прямують на острів Пасхи – це другий фільм в історії, знятий на дивовижному острові.
Кінокритикиня Соня Вселюбська розповідає, як режисерові знову вдалося створити майбутній хіт та чому це одна з найкращих ролей у кар’єрі Малковича.
Британсько-ірландський режисер і сценарист Мартін Макдона має всього п’ять повнометражних робіт, і кожна з них уже стала сучасною класикою. Від “У Брюгге” (2008) про двох кілерів на вимушеній відпустці в нудному бельгійському містечку, до “Сім психопатів” (2012) про письменника в кризі, який стає на заваді гангстерові, увінчаний “Оскаром” “Три білборди під Еббінгом, Міссурі” (2017) про самосудну помсту матері за свою доньку і, нарешті, улюбленець 79-ї едиції Венеційського фестивалю “Банші Інішерина” про двох найкращих друзів, які просто образилися один на одного. Лаконічність фільмографії Макдони вимальовує низку вишукано знятих, надзвичайно кумедних і водночас сентиментальних історій про дружбу та мораль на перетині із законом, у яких він вивертає назовні чоловічу душу в кризі середнього віку. А отже, його “Wild Horse Nine” стає блискучим доповненням до цього авторського корпусу, де є абсолютно все, за що ми любимо його фільми, й навіть більше.
“Wild Horse Nine” переносить нас у Сантьяго 1973 року, напередодні політичного перевороту, і одразу ж знайомить із кількома американцями, які цей переворот і підігрівають. У центрі сюжету двоє агентів ЦРУ, Кріс (Джон Малкович) і Лі (Сем Роквелл). З дозволу свого боса MJ (Стів Бушемі) вони вирушають на острів Пасхи, щоб побачити диво нашої планети, загадкові статуї моаї, якими всіяний цей мальовничий острів на краю землі. Точніше, не “моаї”, а “ці дурні голови”, з яких зневажливо жартує Кріс, чим і обурює місцевих, бо навіщо взагалі їхати в таке священне місце з таким кепським ставленням? А ось навіщо – Кріс у свої поважні 72 роки з величезною кар’єрою в розвідці за спиною не може спокійно піти на пенсію. Термінальна стадія раку залишила йому всього шість місяців, які добігають кінця на початку фільму, і власне це і є його останнє бажання – подивитися на “дурні кам’яні голови” особисто. Кашляючи кров’ю, помирати, як старий кінь, за велінням природи він не збирається, а отже, і просить Лі застрелити його.
Для Лі це чимале прохання від давнього друга, а ситуація ускладнена ще й професійно. На тлі численних розправ над політиками країн світом, ходить небезпідставна чутка, що Кріс замішаний у справі Кеннеді. Тож Лі й доручено встигнути дізнатися правду до його смерті, через мемуари, які Кріс наговорює на диктофон, блукаючи островом. Здається, складнішого завдання бути й не може, але ж Кріс через кінські дози морфіну та деменцію, яка прогресує, має великі проблеми з пам’яттю. Це кидає його то в забуття, то повертає його в кристально ясну свідомість, гідну легендарному агенті, який тримає всіх під підозрою, чи просто зводить їх з розуму своєю зухвалою поведінкою. Так між ділом і з’ясовується, що насправді він ніколи й не хотів померти на острові Пасхи – це завжди була Венеція з мріями про катання на гондолі. А втім, дочекатися тієї правди з надиктованих мемуарів щось не вдається, бо Кріс поки що заглибився в історії про динозаврів.
Історії Макдони особливі своєю рідкісною рівновагою між режисерським талантом і даром сценариста, що в сукупності й надає його фільмам такий насичений багатожанровий та емоційний спектр. Макдона вміє й видовищні сцени перестрілок поставити, і зупинитися в інтимній тиші заради екзистенційної сльози героя, і від душі пореготати над тими численними жартами, якими всіяні його блискучі сценарії. Загалом режисерові й не треба обтяжувати фільм акцентами на власному інтелектуалізмі, адже це прозоро з його вправності в поєднанні серйозних геополітичних рефлексій та анекдотичних діалогів, які засновані на грі слів чи креативно-абсурдних зв’язках. Наприклад, в одній бесіді за сніданком Кріс і Лі приходять до такої закономірності: державна демократія відкриває вікно до гомосексуальності, яка є результатом кількості й якості видів сиру, як-от у Голландії, а в приклад протиставлення вони приводять Росію, в якої немає нічого з переліченого, крім капусти.
Макдона також продовжує свою режисерське вдосконалення в операторській майстерності на локації, і так далеко, як з островом Пасхи, він ще не заходив у буквальному й переносному сенсі. Як повідомили на пресконференції, “Wild Horse Nine” став лише другим фільмом в історії, знятим на острові, і режисер бере максимум від цього екзотичного кутка світу, обрамлюючи цей рідкісний краєвид заворожливої природної краси. Його камера, немов у шедеврах Терренса Маліка, ніяк не може намилуватися островом, що простягається зеленими полями до океану, біля берегів якого гасають дикі коні, піднесені в назву.
Втім, той дикий самотній кінь, що загрозливо гасає на вітрі, стає не лише прямою метафорою головного героя, а й загалом чоловічих персонажів у фільмах Макдони, який знову й знову оголює та деконструює маскулінну душу. Зокрема, у виборі акторів, здається, важить і сама його кар’єра. Хоч Макдона й попрацював з низкою акторів, що подарували початку 21го століття свої виконання кримінальних мачо, як-от Колін Фаррелл, Брендан Глісон, Рейф Файнз чи Вуді Гаррельсон. Малкович й Макдона, здається, прямо чекали перетину в найкращий момент індивідуальних карʼєр. Малкович не раз грав загрозливого мачо або зухвалу зірку (чого тільки вартує його роль в “Після прочитання спалити” братів Коенів). В сценарії Макдони він відкривається з нового боку, з якоюсь глибинною мудрістю й чуттєвістю і це безперечно одна з найкращих ролей в його карʼєрі. Обезброює також те, як Макдона вміло маніпулює глядацькими почуттями між критичністю щодо тих 60+ людей, яких він Кріс, і серцем, що тане перед порогом смерті й робить, можливо, свій останній правильний вибір.
І хоча “Wild Horse Nine” своєю структурною схожістю до “Банші Інішерина” – через ядро чоловічої дружби на віддаленому острові в історичному минулому – може здатися аж надто схематичним прийомом, а втім Макдона поступово вводить рязючу відмінність, яка зрештою надає фільмові статус найполітичнішого. “Wild Horse Nine” неочікувано, але дуже переконливо стає на бік демократії, яку акцентує як правильний вибір. Демократію, здається, ще є час урятувати, треба лише мати й цінувати найкращого друга за спиною і пару пістолетів для розправи над тими, хто вважає інакше.