Десятиліттями еволюційні біологи розповідали нам про так звану «акушерську дилему»: складні пологи — це плата людства за високий інтелект та прямоходіння. Нібито таз людини звузився для зручності пересування на двох ногах, а голова дитини розрослася, щоб вмістити розвинений мозок.
Це приємне пояснення власного болю — ми страждаємо, бо ми надто розумні та прогресивні порівняно з іншими представниками фауни.
Нещодавно Ніколь Грунстра з Віденського університету розвіяла цю ілюзію нашої біологічної унікальності. Вона не вигадувала нових теорій, а зібрала 170 досліджень про ускладнення пологів у ссавців — від диких тварин до тих, що живуть на фермах і за потреби отримують допомогу ветеринара.
Виявилося, що природа не має до людей особливого садистичного ставлення.
Складні пологи — це звичайна проблема для великої кількості видів, особливо для тих, хто народжує одного або кількох, але вже досить «сформованих» малюків. Наприклад, слони та примати регулярно стикаються з цим.
Навіть у дикій природі, де природний відбір мав би давно усунути гени, що роблять пологи ризикованими, реальність виглядає доволі похмуро.
Кити іноді застрягають під час пологів. А в диких копитних, таких як олені чи антилопи, рівень материнської смертності цілком можна порівняти з людським. Розмір їхнього мозку стабільний, але проблема в іншому — спробуй проштовхнути через родові шляхи ці довгі, переплутані ноги.
Єдине, що справді дивує: чому еволюція за мільйони років так і не оптимізувала цей процес?
Висновки Грунстри зводяться до жорстокого математичного компромісу. Чим більшим народжується дитинча, тим вищі його шанси вижити в перші дні. Тому біологія вперто дотримується так званої «моделі краю прірви». Розмір плоду збільшуватиметься з покоління в покоління, доки не досягне критичної межі, коли він фізично не зможе пройти через кістки тазу.
Більше — означає краще і безпечніше. Рівно до тієї секунди, коли це стає фатальним.