У День Донецька, який відзначається 30 серпня, письменниця Анна Грувер у щемливому тексті спеціально для vogue.ua уявляє побачення з рідним містом.
30-річна Анна Грувер — авторка романів “Порожні місця”, який увійшов до списку найкращих книжок року за версією PEN Ukraine, та “Нерухомість”. Народилася у Донецьку, де жила до 17 років; на початок повномасштабної війни жила у Харкові. Сьогодні Анна мешкає у Києві.
Серпнева ніч, одна з небагатьох цього літа, видалася несподівано тихою, без очікуваного обстрілу. Перед світанком, поки світ по той бік вікна ще безмовний, безвинно сплячий, майже беззвучний, і не втручається третім у розмову, ти питаєш: “Покажеш мені місто?”
І я уявляю собі мапу. На ньому окупована територія відчувається сліпою плямою, неозначеною пустелею. Я хочу показати тобі місто, мій Донецьк, і шукаю до нього входи, наче в короткому, неглибокому і неспокійному сні. Такі сни можуть наснитися на верхній полиці плацкартного вагону. Білі залізничні простирадла, зазвичай відсирілі, вбирають усі запахи. На такий потяг до Донецька вже не купити квитки. Так просто ми з тобою не потрапимо до мого міста.
Входи заблоковані ворожими прапорами і чужими гімнами. Окупанти дістають із підвалів минулого іржаві замки, вішають їх на ґрати. Чути, як ці символічні замки гримлять у темряві. Але проти минулого встає майбутнє. Ще прозоре, тонке, але сильне в своїй позірній слабкості, його не перебити. І тому я не припиняю свої пошуки: я шукаю можливості розказати тобі, як це, продираючись крізь бур’ян стереотипів про місто шахт і троянд.
Я хочу показати тобі місто, мій Донецьк, і шукаю до нього входи, наче в короткому, неглибокому і неспокійному сні.
У наших навчальних закладах, тобто, тих закладах, що колись належали до (недоторканого) простору дитинства, тепер вчать за орвеллівськими законами, навіть музика отруєна мотивами окупантського колективізму. Діти, які ніколи не жили без війни — у яких насправді у свідоцтві про народження замість дати і замість місця може бути зазначене “ВІЙНА”, бо війна — це і є той час і простір — вже закінчили школи і були відправлені на смерть на фронт проти власної держави. На цій території одними з перших виявляються захоплені у полон культура, мова, історія. Тринадцятий рік окупації не сприяє їхньому збереженню, а підпільному розвитку й поготів.
Місто перебуває в полоні тринадцятий рік.
У наших арт-центрах влаштували катівні. Там, де можна було побачити намальовані вугіллям портрети, сучасні інсталяції, там, де ми читали вірші, а я, п’ятнадцятирічна, тремтіла у власноруч зв’язаному шарфі, і відчувала озноб, і ще не могла зрозуміти, що цей холод — із майбутнього, не з минулого. Це був холод майбутніх вбивств. Це був вітер війни, а не покинутої фабрики. “Фуга смерті” Пауля Целана завивала в трубах.
Вимовляю вголос, а ти чуєш: “Я народилась у Донецьку”, — і відчуваю степ. Ти теж відчуваєш степ, ти уявляєш донбаський степ і терикони. Вони виростають у пітьмі самого міста дивними шахтарськими пагорбами, міфологічними горбами верблюдів. І тому, серед степу і териконів, білий простір вже не є самотнім.
Східний вітер видуває з нього пил, проростають колючі рослини, перекотиполе котиться моєю пам’яттю.
Наші бари зруйновані. У вцілілих барах тепер влаштовують слеми ті, хто продовжує римувати вже під “днрівською” владою, а привид поезії ще блукає під стелею, розвіюється разом із димом. Я не уявляю, як звучить їхня поезія, яка до того ж уся складається із замовчувань. Техніка блекаутів — чорні прогалини на місці слів. Але в цьому місці техніка блекаутів поглинає всі сенси, всі звуки, і вже нічого не залишається в їхньому поетичному словнику окрім слів, замазаних чорною фарбою. Хмаринки чорного кольору цензури повисають у повітрі. Псевдо-поети замовляють чергове пиво і читають пропагандистські тексти. Тим часом багато хто з наших поетів вбитий. Бібліотеки розбомблені. Книжки спалені. Університети захоплені. Простір свободи слова окупований. Його ще доведеться довго відмивати від бруду і чорного нальоту напівправди і відвертої брехні.
Вимовляю вголос, а ти чуєш: “Я народилась у Донецьку”, — і відчуваю степ.
Так, саме цей бар я маю на увазі, коли кажу: “Зустрінемося після війни о 17.00 в Gang’Ю’баzz”. І найважче, по роках окупації, зідрати це павутиння з абстракції колективних спогадів, у яких найінтимніші миті (гра у схованки, політ волану під час гри у бадмінтон, поцілунки, дивні фобії, таємниці укритих будинками завулків, тінь яблуні) складаються у спільну мозаїку і втрачають індивідуальність. А тепер, ніби у сповільненому ритмі вальсу, зробимо крок убік.
Моє місто перетворили на міф, а я хочу показати тобі, як у парку Щербакова, на відкритій сцені, неподалік від річки — варто лише перейти міст — танцювали літні пари. Можливо, й вальс танцювали також. З якою гідністю обережно робили вони обдумані па, і ще здалеку ти міг би побачити цнотливі пелюстки довгих жіночих спідниць. Крутилося б колесо огляду, вагончики рухалися б вниз і вгору на американських гірках. Ми могли би піти далі, далі від усіх, у зарості кущів і в тінь арки над водою, а потім на покинутий і розписаний графіті театр. Далі, далі, до трамвайних колій, і довго йти, аж поки не почуємо гудок.
Я показала б тобі стихійні книжкові ринки. Я показала б тобі жінок, що продають скляні та дерев’яні прикраси, значки та мідні каблучки коло підземного переходу біля пам’ятнику стратонавтам. І готель 1883 року “Велика Британія” на вулиці Постишева, і цей клаптик міста — одноповерховий, який наче іноземець, потрапив сюди з інших країв, але гудіння металургійного заводу безупинно нагадувало б правдиве місцезнаходження. Ми б напевно нестримно сміялись: і над тим, над чим можна, і над тим, над чим категорично ні, але ж одним із гасел у травні 1968 року було “Забороняти заборонено!”
Забороняти заборонено — так, я б хотіла, щоб одним із гасел українського Донецька було саме це, у місті, де так багато робіт художниці-дисидентки Алли Горської, що зобразила зокрема “Вугільну квітку”. І де разом із українським прапором повернулась би до Донецького національного університету назва “імені Василя Стуса”. Бо саме їхнє повернення як живих і як символів — посмертне і навіть двічі посмертне, бо окупація для культури завжди є в певному сенсі спробою вбивства — було б найкращим доказом: забороняти — заборонено.
Я би хотіла повернутися в один осінній день, коли підлітком прямувала своїм улюбленим маршрутом повз чотирнадцяту школу, і накрапував дощ, а назустріч мені під чорним зонтом ішов донецький письменник Володимир Рафєєнко, який згодом перестав писати російською мовою і пережив ще одну окупацію — у 2022 році в Київській області. Але тоді, у 2012, хто міг про це подумати: просто йшов дощ, йшов письменник, йшла назустріч я.
Я хотіла б побачити важливих мені людей саме в цей день, взяти тебе за руку і провести під цим осіннім дощем крізь місто, і познайомити з ними, зазирнути у кожне важливе вікно. В цей випадковий осінній день. Напевно, був жовтень. Ще був живий і ще не мав досвіду полону Ігор Анатолійович Козловський, думаю, він мав того дня пари і розповідав студентам на лекції, наприклад, про особливості буддизму або ісламу.
Коли моя родина вимушено покидала дім, трохи надтріснуте мутне дзеркало стояло в під’їзді на сходовій клітці.
Тобі довелося б спробувати хот-доги біля головного корпусу університету. Ми би підслуховували репетиції джазового концерту, наче розмови на зупинці, під вікнами консерваторії. Могли б зробити здалеку дивне фото донецьких The Beatles біля клубу Liverpool: наприклад, фотографію фотографії, сам процес фотографування на тлі усміхнених гіпсових фігур. Зазирнули б на поетичний вечір до “Ізби-Читальні”, напевно, Олексій Чупа презентував би свою нову поетичну збірку. Може, мені вдалося б показати тобі роботи донецького художника Геннадія Олемпіюка, який трагічно загинув ще наприкінці 90-х, пам’ятаєш, я показувала тобі альбом із репродукціями його картин.
А на вулиці співав би People Are Strange вуличний гітарист.
Коли моя родина вимушено покидала дім, трохи надтріснуте мутне дзеркало стояло в під’їзді на сходовій клітці. Можна було б відшукати там також — іншу — метафору часу, але я думаю, що у цьому дзеркалі розчинялись ілюзії. Зокрема ілюзії самої ідеї повернення. Коли ми приїдемо, все буде інакше.
Але поки що, тут і тепер, у цій дощовій димці не так страшно йти білою пустелею пам’яті. Я просто йду з тобою, впевнена, що ми нікуди сьогодні не поспішаємо. У нас ще вистачить часу вийти з минулого на новій станції так і непобудованого донецького метро.
Вийти в майбутнє.