Не оминув Іван Франко моє рідне село Уріж, що розташоване неподалік від Нагуєвичів на шляху з Борислава до Самбора. Минав час, поки вдалося знайти згадки про це у творах Франка.
У присілку Багна, що лежить між Нагуєвичами та Урожем, мешкали його родичі Гомзяки. Після виселення радянською владою вони стали нашими сусідами через паркан. Вони пишалися цим далеким спорідненням, хоча, окрім шкільної програми, нічого з його творів не знали. Як і більшість з нас, земляків Івана Франка.
У віршованому циклі “По селах” 1888 року, у творі “На пастусі”, міститься розповідь нічного пастуха, яка починається словами: “Послухайте, що сталося в Урожі”. З темряви долинає моторошний жалібний плач одержимої жінки. Одержимої не злим духом, а пророцтвом про майбутню війну “з москалем”. Хто була ця жінка — мені так і не вдалося дізнатися, але я впевнена, що це реальна історія. Тим більше, що описується маршрут пророчиці, і ця послідовність відповідає реальності, адже я знаю ці дороги:
… Вже її в Лужку,
І в Ступниці, і в Мокрянах видали,
Була аж в Страшевичах і на Сприні.
Дорогою з Нагуєвич до Самбора слід оминути церкву св. Покрови в Урожі, збудовану наприкінці 1850-х років графинею Марією Гумницькою. Вона стоїть на пагорбі над дорогою, прокладеною за Австрії. Отже, Франко міг цією дорогою їхати і далі повертати ліворуч на дерев’яний міст, по якому я ще ходила в дитинстві, доки він остаточно не зруйнувався. Його я описую в романах “Урізька готика” та “Тісні люди”. Від початку до кінця вони натхненні прозою мого геніального земляка.

Церква Покрови в Урожі
На світлині 1916 року зображено панський будинок, що належав завжди шляхтичам Винницьким, хоча вони мали й інші прізвища. Винницькі — це насамперед духовні сановники Перемишльської єпархії та Київської митрополії: Антоній та його племінники Юрій та Інокентій (середина XVII — початок XVIII ст.). Село Уріж було церковною власністю, а з другої половини XVIII століття перейшло до світської гілки роду, яка вже сполонізувалася. Саме цей будинок міг описувати Іван Франко у маловідомій повісті “Великий шум”. Зовні — як подорожній, навряд чи він бував там всередині. Та й персонажі повісті — вигадані, хоча за двома священниками ховаються реальні прототипи — два нагуєвицькі парохи. Один — “паньцькуватий”, що тягне до дідича, інший — демократичний, що служить громаді. Панський будинок викликає у читача гнітюче враження — це анклав пихи, морального звиродніння. Це навряд чи відповідало дійсності, бо власники урізького маєтку були відносно небагатими, і місцеві люди ставилися до них загалом прихильно. За Яна Комарницького (1810–1902) будинок згорів, був відбудований у стилі класицизму, з портиком, двома колонами, на старому фундаменті — власне, велетенських підвалах та контрфорсах, що вказували на його оборонне призначення в давніші часи. Збоку був заґратований вікно та вхід до в’язниці, біля якої колись стояла фігура святого Онуфрія. Принаймні всі вважали це в’язницею. І справді, там колись митрополит Київський Антоній Винницький тримав своїх опонентів, які йому особливо докучали. Сам він колись воював за Річ Посполиту, перш ніж обрати духовну кар’єру. Був затятим противником унії і, напевно, перевернувся у домовині, що стояла у крипті Лаврівського монастиря, коли його племінники стали уніатськими єпископами.

Палац графів Винницьких в Урожі
Зараз будинок розсипається на цеглини, і, напевно, у підвалі, отвори якого заросли самосійними кущами, живуть лиси та змії. Але я чудово пам’ятаю розташування кімнат, склепінчасті коридори та терасу, на якій любила сидіти влітку й дивитися на захід сонця. Цю терасу Франко міг бачити з боку річки. А ще — вічні дві гори Ласки та Ратай, між якими тече Бистриця. Є щось незмінне, що неможливо стерти із землі, бо воно сильніше за людину. І цей краєвид викликав у поета, як і у всіх, хто його бачив і бачить, захват.
А в парафіяльній бібліотечці, як встановила моя донька Владислава Москалець, історик за фахом, зберігався примірник “Лиса Микити”, улюбленої книжки моїх маленьких земляків. Франко ще бачив велику триярусну дзвіницю, збудовану без єдиного цвяха. За часів Незалежності добрі парафіяни зняли третій ярус, хоч дзвіниця була в доброму стані, тільки облізла від дощок. “Економили” на дошках та олійній фарбі. Зрізали всі липи і розібрали кам’яний мур, що оточував церковне подвір’я.
Маю надію колись дізнатися більше, бо Іван Франко міг відвідати і хату-читальню, яку спалили москвофіли у 1936 році. На відміну від сучасних інтелектуалів, він завжди цікавився локальною історією свого краю і залишив після себе чимало матеріалів, на основі яких можна писати історії окремих сіл довкола Нагуєвич.
“Отечествами Бог не обділив”. Як українці перетинали імперський кордон на Збручі
“Інший Франко”. Фільм, який не подобається ні критикам, ні творцям
Нагуєвичі. Золота галицька провінція
“Будуємо нагробник Франкові!”
Як українські інтелектуали відпочивали в Карпатах понад 100 років тому
Довгий останній шлях Івана Франка
Кохання без міфів. “Локальна історія” та “Дім Франка” запускають спільний подкаст про Івана Франка
До світла з Франком. Галина Пагутяк
