Луганську вишивку часто називають однією з найменш досліджених українських традицій. Вона має багато спільного з вишивкою Полтавщини, Київщини та Чернігівщини, але водночас сформувала власну мову — у поєднанні кольорів, технік, крою та розташуванні орнаментів. Сьогодні, коли значна частина Луганщини окупована, ці особливості важливо не лише досліджувати, а й встигнути зберегти. Ми поговорили з дослідниками та дизайнеркою про те, який вигляд мало традиційне вбрання регіону, звідки воно увібрало свої характерні риси, які секрети зберігають старовинні сорочки та чому ця спадщина важлива для сучасної України.
“Дуже довго луганська вишивка була такою собі terra incognita. Сьогодні її дослідження — це вже питання не лише мистецтва, а й збереження спадщини, яка перебуває в зоні ризику”, — говорить кураторка та експертка Europa Nostra Леся Воронюк. Разом із етнографом Володимиром Щибрею та Центром фольклору та етнографії КНУ імені Тараса Шевченка вони досліджують тему вже три роки.
Сьогодні ці дослідження знаходять продовження у роботах дизайнерки Оксани Полонець, яка переосмислює культурну спадщину мовою сучасного дизайну. “До наших днів збереглося досить мало автентичних артефактів традиційного вбрання регіону, — додає Полонець. — Через історичні обставини та тривале витіснення української культурної ідентичності багато зразків було втрачено”.
, SD.UA (@sd.ua.online)
Дослідники отримали доступ до фондів Національного музею народної архітектури та побуту України й оцифрували близько 100 предметів вбрання із семи районів Луганської області. Більшості з них — від 100 до 150 років. У 2025 році на основі цієї роботи вийшла книга “Вишиті сорочки Луганщини з колекції Національного музею народної архітектури та побуту України” з фотографіями, кроями та схемами вишивки. “Коли автентичний орнамент з’являється на сорочці, сукні чи жакеті, який людина носить сьогодні, він продовжує бути частиною культури”, — говорить Полонець.
Про особливості крою традиційних строїв Луганщини
“Традиційне вбрання краю багато в чому схоже на строї інших регіонів України, зокрема Чернігівської, Київської та Полтавської областей, — говорить Оксана Полонець. — Воно багатошарове, з виразними силуетами, вишуканими деталями та великою кількістю прикрас”.
Водночас із часом тут сформувалися свої особливості. Зокрема, це приталені керсетки, акцент на талії, об’ємний поясний одяг і декоративні шви.
“Мене особливо зацікавило поєднання вузької талії, об’єму та кількох шарів одягу, — говорить дизайнерка. — Ці прийоми й сьогодні сучасні, тому я використала їх у силуетах колекції “Збережена спадщина””.
Володимир Щибря каже, що у луганських сорочках дуже цікаво поєднували різні регіональні техніки. “У вишитому одязі простежуються полтавські мотиви рукавів, київська манера виконання змережувальних швів і чернігівське оформлення коміра та манжетів.
Це не випадкове змішання різних традицій. На Луганщині вони з часом склалися у власну, дуже виразну систему. Саме такі поєднання допомагають говорити про окрему регіональну особливість вбрання і його унікальність”.
Як шили луганські сорочки
“За кроєм на Луганщині існувало кілька варіантів сорочок, — розповідає Володимир Щибря. — Одні шили з цілого полотна, інші — з підтичкою: нижню частину робили з простішої тканини, а верхню — з якіснішого полотна”.
Рукави могли мати окрему вставку або являти собою суцільну деталь від коміра до манжети. Комір робили у вигляді простої обшивки або невисокої стійки. Манжети бували вузькими й широкими.
Для застібок використовували рогові, перламутрові та ковані ґудзики, а іноді плели їх із домотканих ниток.
У повсякденних сорочках вишивка зазвичай була стриманою: плечі прикрашав горизонтальний орнамент, а сам рукав часто залишали без вишивки.
Одна з особливостей луганських сорочок — змережувальний шов, яким з’єднували деталі, іноді поєднуючи його з мережкою. Такий спосіб поширений у багатьох регіонах Правобережжя, зокрема на Київщині та Поділлі, але майже не трапляється на Полтавщині та Чернігівщині.
Низ сорочки оздоблювали прутиком, а комір і манжети — зубцюванням. Рідше використовували обметувальний шов.
Які кольори характерні для луганської вишивки
“У традиційному вбранні регіону переважають білий, червоний і синій кольори”, — каже Оксана Полонець. Особливо цікава біла вишивка на білому полотні — завдяки ажурним технікам вона нагадує тонке мереживо.
Пізніше до білого додавали червоний, синій або чорний, створюючи виразні акценти. Кольорову вишивку часто розміщували на рукавах, швах чи окремих деталях, тоді як сама сорочка залишалася переважно білою.
Саме це поєднання стриманої основи з яскравими кольоровими акцентами — одна з характерних рис луганського вбрання.
Про традиційні орнаменти Луганщини
Оксана Полонець розповідає, що у вишивці Луганщини часто зустрічаються геометричні мотиви — ромби, хрести, трикутники, зірки, кола, ламані лінії — та стилізовані рослини, гілки й “дерево роду”. Рослинні форми нерідко настільки спрощені й геометризовані, що межа між рослинним і геометричним орнаментом майже зникає.
Для луганської вишивки важливі не лише окремі мотиви, а й те, як вони поєднані: орнамент має чіткий ритм, стриману композицію, а геометричні та рослинні елементи добре працюють разом.
Окреме місце займає “дерево роду” — стилізований рослинний мотив, який пов’язують із продовженням роду та зв’язком поколінь. Його часто вишивали на задній частині рукава — це одна з найхарактерніших рис луганської сорочки. За етнографічними трактуваннями, таке розташування могло мати й оберегове значення.
Ці орнаменти — частина культурної пам’яті: через них передавали уявлення про рід, природу, захист і продовження життя. Саме тому вони й сьогодні можуть звучати актуально в сучасному дизайні.
Про техніки вишивання Луганщини
Для оздоблення сорочок жителі Луганщини використовували кілька десятків технік, розповідає Володимир Щибря:
- Пряма гладь
- Штапівка
- Вирізування
- Ретязь
- Набирання
- Шеляжок
- Занизування
- Вишивка по брижах
- Хрестик
- Різного роду мережки тощо.
В одному виробі могли поєднувати одну-дві техніки – у повсякденних сорочках і до десяти – у святкових.
Як саме вдягались на Луганщині
Володимир Щибря каже, що аж до кінця XIX століття носили плахти та запаски (обгортки). Пізніше поверх вишитої сорочки одягали спідницю (на Луганщині її називають “шарафан”). До шарафана жінки носили білий вишитий фартух, який мав локальну назву “завіска”.
Жіночий поясний одяг доповнював плетений пояс. Нагрудною частиною вбрання була керсетка, яка відрізнялася залежно від району. На голову жінки одягали очіпки, часто парчеві, або хустки.
Верхній одяг шили з білого та сірого сукна — це були прямоспинні свити. Серед прикрас найчастіше носили коралове та скляне намисто й дукачі. У теплу пору ходили босоніж, а в холоднішу — взували черевики або чоботи.
Про особливості святкових сорочок
Святкові сорочки прикрашали набагато щедріше. Вишивка могла покривати весь рукав або лише його верхню частину. Майстрині створювали широкі геометричні смуги, окремі орнаменти в шаховому порядку, стилізовані “деревця” та інші композиції.
У сорочках другої половини ХХ століття спочатку переважали геометричні мотиви — хрести, ромби, трикутники, безкінечники. У пізніших зразках дедалі частіше з’являлися рослинні та рослинно-геометризовані орнаменти: троянди, гвоздики, виноград, калина.
На жіночих сорочках вишивали плечі, рукави, манжети, комір і низ сорочки, який було видно з-під поясного одягу. На чоловічих сорочках пізнішого крою вишивка найчастіше прикрашала нагрудну вставку — маніжку — та комір, рідше манжети.
Про матеріали для луганських сорочок
“Матеріали для одягу багато розповідають про життя людей і можливості того часу, — каже Оксана Полонець. — На Луганщині, як і загалом на Слобожанщині, вирощували переважно коноплі, адже льон потребував більш сприятливих умов. Тому для щоденного одягу частіше ткали міцне конопляне полотно, а тонше лляне берегли для особливих речей — наприклад, весільних сорочок”.
Нитки для шиття та вишивки теж робили з льону й конопель. Тобто багато чого для одягу можна було виростити й виготовити у власному господарстві.
Для фарбування використовували те, що давала природа: кору дерев, листя, коріння, плоди, квіти та місцеву глину. Щоб колір тримався, нитки кип’ятили в молоці або соляному розчині. Наприкінці XIX століття з’явилися фабричні бавовняні нитки для вишивки — вони дали майстриням більше можливостей для створення яскравих кольорових орнаментів.
Про витоки луганської традиції
“На Луганщині традиція не формувалася ізольовано, – зазначає Володимир Щибря. – На неї помітно вплинули переселенці з Наддніпрянщини — передусім Полтавщини та Київщини, а також Східного Полісся, зокрема Чернігівщини. Саме тому в луганській вишивці можна побачити багато знайомих рис цих регіонів, які з часом набули свого місцевого звучання”.
Які найдавніші зразки вбрання Луганщини збереглись?
“Більшість збережених зразків луганського вбрання датуються кінцем XIX — початком XX століття, окремі речі — серединою XX століття, – розповідає Володимир Щибря. – Давніших експонатів майже не збереглося”.
Особливо бракує чоловічого одягу: серед речей, що дійшли до наших днів, значно більше жіночого вбрання. Втім, така ситуація характерна не лише для Луганщини, а й для багатьох інших регіонів України.
Де можна побачити автентичне вбрання Луганщини?
“Найбільше таких речей зберігається в київському скансені — Національному музеї архітектури та побуту України, — каже Володимир Щибря. — Тут є близько 100 вишитих сорочок із різних районів Луганщини – Біловодського, Білокуракинського, Кремінського, Новоайдарського, Новопсковського, Сватівського та Старобільського”. Окрім сорочок, збірка містить спідниці (“шарафани”) та фартухи (“завіски”), нагрудний та верхній одяг, пояс, головні убори, прикраси та аксесуари. Матеріали збирали у польових експедиціях регіоном із самого заснування музею.
На жаль, багато музейних колекцій Луганщини сьогодні залишаються на окупованих територіях. Зокрема, недоступна чудова збірка Луганського обласного музею. Невідомо, як у майбутньому складатиметься доля цих речей. Деякі музеї вдалося врятувати: наприклад, Новоайдарський вивіз свої фонди на підконтрольну Україні територію.
Чому так важливо працювати з традиційним вбранням
Традиційне вбрання Луганщини — це не просто частина культурної спадщини, – каже Леся Воронюк. – Воно має свій впізнаваний стиль і водночас є важливим доказом того, що Луганщина — невід’ємна частина української культурної та історичної спадщини.
Саме тому цю спадщину потрібно фіксувати вже зараз: досліджувати, оцифровувати, видавати книги, створювати репліки традиційного одягу. Коли території будуть деокуповані, ми маємо прийти туди не з порожніми руками, а з уже збереженими знаннями й матеріалами, які допоможуть відновлювати українську ідентичність.
У час російської пропаганди такі речі особливо важливі, бо вони говорять мовою фактів. Сорочка, книга, музейний експонат — це конкретний доказ культури, яка існувала на цих землях і яку ми можемо передати наступним поколінням.
За останні роки українське суспільство дедалі більше усвідомлює: збереження культурної спадщини — це не лише про минуле, а й про те, якою буде Україна в майбутньому. Наше завдання — зберегти себе, свою пам’ять та ідентичність і передати їх далі.
“Одяг — один із найпомітніших способів говорити про свою ідентичність. За традиційним вбранням і побутом можна багато дізнатися про те, якою була культура Луганщини сотні років тому. Сьогодні, коли Україна відстоює свою незалежність, повернення до власної культурної спадщини набуває нового значення”, – вважає Оксана Полонець.
Вона переконана: традиції не мають залишатися лише музейними експонатами. “Мистецтво живе, коли воно розвивається”, — каже вона. Саме з цієї ідеї народилася колекція “Збережена спадщина”, у якій мотиви традиційного строю Луганщини отримали нове життя — вже мовою сучасного вбрання.
