Вишиванка за мотивами таврійського розпису: бренд, створений у Миколаєві

Вишиванка за мотивами таврійського розпису: бренд, створений у Миколаєві 13.08.2023 10:00 Укрінформ Унікальні орнаменти, якими колись прикрашали хати на Кінбурні, повернулися із забуття і стали основою для вишитих візерунків на стильному одязі

Історія створення «миколаївської вишиванки» розпочалася з того, що місцева мисткиня знайшла у старій книзі зображення традиційного настінного розпису. Мрія художниці про те, щоб візерунки “таврійки” збереглися, стали широко відомими і втілилися у вишивці, справдилася завдяки активним і небайдужим людям. Тепер старовинні символи прикрашають сувеніри з героїчного Миколаєва і “кодують” щасливу долю у вишиванках-оберегах.

ЖИТТЄСТВЕРДНА «ТАВРІЙКА»

Ідейну натхненницю миколаївської вишиванки звуть Любов Паранюк. Це мисткиня та художниця із села Куцуруб Очаківського району, авторка посібника «Таврійський розпис». Років 15 тому викладачка університету, Заслужена діячка мистецтв України, професорка Інна Черкесова показала їй книгу легенд Півдня «Стежки до лиману».

Авторка книги, нині вже покійна миколаївська журналістка та дослідниця традицій народного мистецтва Євгенія Бондаренко, в середині минулого століття потрапила на Кінбурн. І там познайомилася зі старовинним настінним розписом, яким сільські мазальниці розписували хати. Буквально закохавшись у нього, дала йому ім’я «таврійський» (так місцеве населення називає Кінбурську косу).

– На останній сторінці цієї книги були мазки невідомого мені – широкого визнання він не отримав – розпису. Через деякий час я почала його вивчати, і виявилося, що «таврійка» – це унікальне явище нашого краю. Вона дуже світла, добра, це наша перлинка. Хотілося її не лише зберегти, а й передати нащадкам. Моїм першим завданням було відділити розпис від живописного фону, бо Євгенія Бондаренко була самобутнім художником і залишила нам його саме в такому вигляді. Я розуміла, що його треба осучаснити, щоб він міг лягти на інший матеріал, адже зараз вже ніхто хати не розписує. Тому почала створювати власні ілюстрації, які передавали атмосферу та філософію цього розпису, використовуючи вже існуючі у побуті загальноукраїнські композиції, – розповідає Любов Паранюк.

Йшли роки, але розпис залишався відомим лише у вузькому професійному колі. Аж поки про нього не дізналася Руслана Сікаленко. Ентузіазму і творчому запалу цієї невгамовної жінки можна позаздрити. За фахом – вчитель української мови та літератури, психолог, по життю – творча, активна особистість. Гарно малює, в’яже, виготовляє гончарні вироби. П’ять років тому разом з братом Віктором взялися реалізувати проєкт «Миколаїв: місто, яке навчається і навчає» за підтримки DVV International Ukraine в рамках діяльності ГО «Центр навчання і освіти дорослих «Південь». Відтоді у їхньому доробку низка успішно реалізованих проєктів різної спрямованості.

– Я давно розуміла, що Миколаївщині не вистачає етнічної сувенірної продукції, яка була б суто нашою, автентичною. Тому коли ближче познайомилася з Любов’ю Паранюк та таврійським розписом, зрозуміла, що це саме те, чого нам треба. Адже «таврійка» це про море, про степ… А згодом, вже під час війни, прийшло усвідомлення того, що вона ще й про цінності – людські, сімейні, – розповідає Руслана.

За її словами, Євгенія Бондаренко віднайшла, описала й дослідила цей старовинний розпис, а Любов Паранюк – збагатила та популяризувала його, внісши частинку своєї душі та творчості. Обидві жінки дуже світлі, позитивні. Тому в цьому розпису багато від них самих, бо якби «таврійка» потрапила до інших рук, то не вижила б. У ній немає жодного негативного символу.

Основою таврійського розпису є легенди та бувальщини. Щоб його зрозуміти, треба знати Кінбурн. Одним з головних символів «таврійки» є крапелька води. Морська – це про їжу, бо на півострові здавна виживали за рахунок рибальства, прісна – про дощ. Він на Кінбурнській косі буває вкрай рідко, тому землеробство там розвинене мало.

Особливістю орнаменту є відповідні символи, образи та обереги. Йому притаманна і своєрідна кольорова гамма – усі відтінки синього та блакитного, бо мазальниці використовували синьку і розбавляли її вапном. А ще у ньому широко присутня морська тематика. Адже тутешні люди малювали те, що бачили навкруги: блакитних журавликів – вісників дощу, легкокрилих ластівок, замріяних лебедів, чайок, дельфінів, а ще все, що пов’язане з морем, яке їх годувало, – хвилі, маяки, човни з вітрилами, таврійську рибальську сіть “матулу”.

Фахівці відзначають, що в «таврійці» немає перехідного мазка, він більш графічний. Завдяки цьому його можна легко переносити на кераміку і навіть вишивку.

ІДЕЯ ВИШИВАНКИ ПРИЙШЛА ПІД ЧАС ВІЙНИ

Ще до початку великої війни творча команда Центру навчання і освіти дорослих «Південь» розробила і презентувала лінійку сувенірів з таврійським розписом. Цим питанням опікувалася тодішня очільниця Управління туризму та курортів Миколаївської ОДА Тетяна Волинець, яка допомагала зробити «таврійку» туристичною візитівкою області.

Тарілки, чашки, магнітики та інші керамічні й текстильні вироби розліталися, як гарячі пиріжки. Було чимало планів щодо розширення, але на заваді стала війна. Багато хто з майстринь вимушений був виїхати з Миколаєва та приміських сіл, які нещадно обстрілювали росіяни. Серед них і сама Руслана. Проте вже через кілька місяців не витримала – повернулася і взялася до роботи.

– До Миколаєва як прифронтового міста почало їздити багато людей з різних країн світу – журналісти, політики, волонтери. Багато хто хотів придбати на згадку сувеніри з таврійським орнаментом. А їх не було. Тому ми прийняли рішення відновити випуск. Самі виробляли та розмальовували посуд, фігурки, – пригадує жінка.

Вона каже, що їхні чашки та тарілки з блакитноокою «таврійкою» роз’їхалися цілим світом, щоб розповідати про незламних людей Миколаєва та всієї України. Але в якийсь момент зрозуміла, що потрібно рухатися далі.

– Колись я запитала Любов Паранюк, чи є у неї мрія. Вона відповіла: «Хочу створити вишиванку за мотивами таврійського розпису». Усвідомлення того, що це реально зробити, прийшло не одразу. Адже вишиванка для мене – найвищий рівень, апогей творчості. Та добре все обміркувавши, зрозуміла – це цілком можливо. І ми взялися до роботи, – продовжує розповідь Сікаленко.

Зауважу, що сама Любов Паранюк навіть не сподівалася, що її бажання здійсниться так швидко.

– Я щиро вдячна долі, що на моєму шляху трапляються такі люди, як Руслана і її завзята команда. Вони допомагають мріям стати реальністю. Коли я починала досліджувати таврійський розпис, то думала, що на його справжнє визнання піде років 50 і я вже цього не побачу, – зізнається мисткиня.

Взяти участь у навчальній програмі «Миколаївська вишиванка з таврійським розписом». Було дуже багато охочих, але відібрали 13 наймотивованіших. Це були жінки, різні за віком (від 25 до 50 плюс) і освітою (педагоги, працівники культури, музейники тощо). Їх об’єднувало бажання не лише навчитися робити вишиванки за таврійськими мотивами, а й популяризувати цю продукцію: жінок одразу орієнтували, що вони навчатимуться не лише заради емоційного задоволення. Загалом вся діяльність Центру навчання і освіти дорослих «Південь» побудована таким чином, щоб згодом можна було використати отримані знання та навички і відкрити власну справу.

На першому етапі цього великого проєкту провели навчальний інтенсив «Основи пошиття лляних сорочок для створення вишиванок із елементами таврійського розпису». Його тренером став конструктор-модельєр, власник майстерні Londa Павло Василець. Для занять знайшли підвальне приміщення, бо питання безпеки у прифронтовому місті – надважливе.

Наступний етап уже був пов'язаний безпосередньо з вишивкою.

– Я звернулася до голови ГО «Культурно-мистецька асоціація «Арт-спокуса», Заслуженої працівниці культури України Валентини Кривцової. Вона долучилася до проєкту, стала не лише його викладачем, а й партнером. А ще порадила інших відомих майстринь для тренерського складу. Зокрема, туди увійшли дві мисткині асоціації «Арт-спокуса»: Заслужена майстриня народної творчості України Валентина Димова та старша викладачка кафедри теорії й методики мовно-літературної та художньо-естетичної освіти МОІППО Наталя Степанюк (Мазур), – повідомила Руслана.

Варто зазначити, що основну частину малюнків для вишивки розробила саме Наталя Мазур спільно з учасницями проєкту. Їм допомагала Любов Паранюк, адже «таврійка» ніколи раніше не лягала на вишивку.

Митці познайомили жінок з канонами української вишивки, символікою та кольорами таврійського розпису, а також допомогли удосконалити навички вишивання хрестиком, художньою гладдю тощо. Крім того, в процесі навчання ті отримали змогу своїми руками створити вишиванку для себе чи своїх близьких. Також напрацювали власні схеми вишивки, які згодом увійдуть в окремий посібник.

Орієнтовна вартість програми склала понад 150 тис.грн, частину з яких профінансувала громадська організація, а решта – власні кошти ініціаторки проєкту Руслани Сікаленко. Вона каже, що це була і її мрія, тому, не задумуючись, долучилася до її реалізації. І ні разу не пошкодувала про це.

– У нашій місцевості переважає техніка вишивання хрестиком, але я розуміла, що «таврійка» дуже добре ляже на гладь, бо зімітує мазок фарби, зроблений пензлем. Але від хрестика ми теж не відмовилися. Бо «таврійка», хоч і новий продукт, має своє глибоке коріння, фундамент. Тому ми, з одного боку, застосували у «миколаївській вишиванці» всі загальноприйняті символи вишивки. А з іншого, додали своє – модернове, сучасне. Скажімо, раніше ви бачили вишиванку з дельфінами чи крабами? Зараз у нас триває наступний етап проєкту, в рамках якого наші вже відомі майстрині готують другу лінійку вишиванок, де буде широко представлена саме морська тематика. Але ви побачите їх вже на початку осені, – додає Руслана.

КОЖНА ВИШИВАЛА СВОЮ ДОЛЮ

І ось нарешті позаду насичені творчою роботою місяці, протягом яких кожна учасниця програми виготовила з нуля власну вишиванку. Фахівці зазначають, що будь-який розпис має не лише декоративну, а й оберегову функцію, несе закодовану інформацію.

Це важливо ще й тому, що кожна жінка, яка прийшла на цей проєкт, має непросту життєву історію чи особисту трагедію, пов’язану з нинішньою війною. На думку Руслани, творчість, яка дає надію, є дієвим методом боротьби з психологічними травмами. Тому ці сорочки справді стали оберегами, “програмою” майбутнього. Кажуть, що у вишиванці зашита доля, тому кожній треба було знайти свій життєствердний візерунок, щоб вона була щасливою.

Мабуть, саме тому на цих сорочках часто присутній один з найпотужніших культурних символів – дерево життя. Миколаївські майстрині ввели в цей символ елементи «таврійки», один з яких – роза вітрів, який придумала Любов Паранюк.

– Це була командна робота, ми перенесли «таврійку» на вишиванку, чого досі ніхто не робив. Під час презентації в обласному краєзнавчому музеї, яку провели у вузькому колі, я не стримала сліз, бо вклала багато душі в цю справу. Коли дівчата вийшли на сцену – красиві, з макіяжем, кожна у своїй сорочці, це було так круто! Роботи дуже різні – під джинси, під спідницю-олівець, класичні і сучасні. Адже ми мріємо, щоб нашу вишиванку одягали не лише на свята, – ділиться емоціями Руслана.

Вона наголошує, що зараз «миколаївська вишиванка» вперше набула свого особливого, упізнаваного образу. Перш ніж розпочати проєкт, майстрині вивчали історичну літературу і зрозуміли, що там дуже рідко згадується таке поняття. Навіть заглиблені у цю тему не можуть до кінця визначитися, який мала вигляд сорочка, яку можна було назвати «миколаївською вишиванкою», бо досі у неї не було свого сталого образу. Одні майстрині кажуть, що на візерунках мають бути кольори квітучого степу на початку літа, коли є зелень, маки, інші стверджують, що, навпаки, це пастельні, жовто-коричневі та білі тони, які символізують випалений сонцем степ.

– У нас вже багато дзвінків, є й перші замовники. Зараз нам телефонують і запитують, чи є готові сорочки, щоб придбати. Я кажу – ні! Приходьте, наші майстрині знімуть мірки, ви оберете модель, фасон, візерунок – і для вас все це зроблять. Адже вишиванкою називається сорочка, виготовлена певним майстром для конкретної людини. Все інше, куплене у магазині чи на ринку, – то вже не те, – каже Руслана.

Вона також ділиться найближчими планами: насамперед, видати посібник з авторськими ексклюзивними схемами «таврійки» та створити власний сайт, де буде вся інформація про «миколаївську вишиванку», щоб кожен охочий міг познайомитися з виробами, візерунками, обрати собі майстриню і зробити замовлення.

Крім того, хочуть внести таврійський розпис до переліку культурної спадщини України, а згодом і ЮНЕСКО.

Є в Руслани Сікаленко і нова цікава ідея. Вона каже, сувенірну продукцію вже зробили, вишиванку теж. А оскільки у Миколаєві дуже мало місць, куди можна піти самому і повести своїх друзів з інших регіонів чи з-за кордону, то треба створювати оригінальні туристичні локації. Наприклад, музей у вигляді маяка з зоною відпочинку, сувенірними лавками тощо. Миколаївщина є столицею маяків, зараз про них навіть книга готується. На жаль, поки триває війна, зробити це нереально.

Та все ж, як і у випадку з «миколаївською вишиванкою», на початку – мрія! Упевнена, що ми ще побачимо немало цікавих і потрібних проєктів у виконанні цієї творчої команди.

Алла Мірошниченко, Миколаїв

Фото автора та Дениса Гончарука

Источник: www.ukrinform.ua