Очевидець: велике інтерв’ю з Мстиславом Черновим — володарем премії “Оскар” та Пулітцерівської премії
Воєнний журналіст та режисер Мстислав Чернов здобув Пулітцерівську премію, нагороду на “Санденсі” та “Оскар”. Його робота фіксує безжальну реальність країни у стані війни та розповідає про націю, що відстоює свою свободу.
Фото: Daria Svertilova
Реклама
Стиль, текст: Venya Brykalin
Третя година ночі. У темряві збираю валізу: складаю чорні брючні костюми Louis Vuitton та Saint Laurent, пакую шкіряні черевики Prada. У листуванні я обіцяв, що в цій добірці не буде одягу яскравих кольорів. Він запитав, навіщо це взагалі. “Так працює Vogue”, — пояснив я, готуючи знімальний гардероб до зустрічі в Каннах. У нашому розпорядженні — єдина дата і кілька годин, коли Мстислав Чернов доступний для інтервʼю та портрета. У середині травня в межах Каннського кінофестивалю він бере участь у панельній дискусії про документальне кіно та, користуючись нагодою, планує відвідати премʼєру нової стрічки грецького режисера Йоргоса Лантімоса “Бугонія” — вони познайомились під час оскарівського марафону. О сьомій ранку я разом із фотографкою Дарією Свертіловою сідаю в літак у паризькому аеропорту Шарль де Голль.
Мстислав Чернов
Майже нічого з того, що приїхало зі мною на Лазурове узбережжя, на імпровізованому знімальному майданчику не знадобилось. Для портрету, що стане обкладинкою цього числа, ми маємо зустрітися в одному зі сьютів історичного готелю Carlton — так працює Vogue. В очікуванні Чернова ми з Дашею, яка народилася й виросла в Одесі, а зараз живе в Парижі та знімає для французького тижневика M le Monde та газети Le Figaro, рухаємо меблі та обираємо потенційні точки знімання. Потрапивши в номер, Чернов каже: “Я тебе вбʼю”. Питаю, за що. “За все це”, — відповідає він, окидаючи поглядом бежеві інтерʼєри, вікна, крізь які відкривається парадний краєвид на набережну Круазет, і шеренгу чорних костюмів, що подорожували зі мною у валізі.
Про 39-річного воєнного журналіста і режисера з Харкова сьогодні говорять усі — і майже ні в кого немає можливості поговорити з ним. Ще менш вірогідно говорити з Черновим про Чернова — він уникає публічності і не бажає слави. На особисті питання відповідає із ще меншим ентузіазмом, ніж позує для Дарії, — через неготовність розповідати про себе та з огляду на безпеку, власну і близьких: “Мені хотілося б зберегти кордон між моєю самотністю і роботою, яку я роблю”. Зібраний мною гардероб лишається майже без уваги. Чернов наполягає, що буде фотографуватися у власному костюмі київського бренду INDPOSHIV. Звісно, чорному. Саме в ньому на початку квітня за документальну стрічку “20 днів у Маріуполі” він отримав “Оскар”, перший в історії України. Під час знімання Мстислав демонструє атласний виворіт смокінга: жовтим по блакитному там написано “Свобода”.
Історія про команду репортерів інформаційної агенції Associated Press, які 24 лютого 2022 року потрапили в Маріуполь і були єдиними міжнародними журналістами в місті, коли там зʼявилися російські війська, — увійде в підручники журналістики. Воєнним кореспондентам Мстиславу Чернову, Євгену Малолєтці та продюсерці Василісі Степаненко належать одні з найвиразніших світлин перших тижнів великої війни — завдяки їхнім репортажам весь світ почав говорити про повномасштабний напад на Україну. Ці сюжети — про батька, який схилився над тілом 16-річного сина в місцевій лікарні, молоду сімейну пару, яка благає медиків врятувати поранене немовля, – назавжди залишаться свідченням російської агресії та болісною ілюстрацією людської трагедії, яку так легко сховати за абстрактною мовою статистики про вбитих і зниклих безвісти.
У червні 2022 року за роботу в окупованому Маріуполі команда українських репортерів здобула премію німецької телекомпанії Deutsche Welle. Тоді зі сцени у Бонні Чернов сказав, що був би радий нічого не знімати: “Будь-який український фотограф віддав би всі нагороди, тільки щоб ця війна скінчилась”. Цей меседж лунає рефреном майже в кожному з його потужних публічних виступів. У Лос-Анджелесі, отримуючи “Оскар” із рук акторки Америки Феррери та комікеси Кейт Маккінон, він повторив майже те саме: “Я дуже вдячний. Але, напевно, я буду першим режисером на цій сцені, який скаже, що ніколи б хотів мати нагоди зняти цей фільм. І я б залюбки обміняв цю нагороду на те, щоб Росія не нападала на Україну і не окуповувала наші міста”.
На моє прохання Чернов привіз золоту статуетку в Канни — вона зʼявляється на одному з портретів. З’ясовується, організатори премії не надають паковання чи футляра для неї — “Оскар” Чернова подорожує у наплічній сумці M-TAC. Зазвичай у таких носять зброю та офіцерські планшети. Загалом стрічка “20 днів у Маріуполі” отримала три нагороди: одна Чернову, дві — продюсеркам фільму Мішель Мізнер та Рені Аронсон-Рат. Та, що дісталася Мстиславу, передбачалась для Мізнер, – у святковому хаосі церемонії переплутали, де чия. Чернов згадує, як наступного дня снідав у місцевому українському кафе Mom Please: “Це був один із найщасливіших ранків мого життя, але я все одно не дозволяв собі повністю поринути у це відчуття щастя. Бо вдома йшла війна”.
Для багатьох українців перемоги Чернова (Пулітцерівська премія, відзнака Британської кіноакадемії BAFTA, приз глядацьких симпатій на фестивалі “Санденс”) та його виступ перед членами Американської кіноакадемії — не тільки привід для національної гордості у часи смутку. У Мстиславі Чернові, який має ефектний вигляд на сцені і майже бездоганною англійською говорить зі світом про важливі та часто незручні речі, вбачають важливого й ефективного комунікатора. “20 днів у Маріуполі” режисер називає документальним фільмом жахів. Він звертає мою увагу на тоскний аудіосупровід, складений з нашарування шумів вибухів, криків, та вітру, що гуляє напівзруйнованими панельними багатоповерхівками, — звуків міста в облозі: “Разом із композитором та звукорежисером Джорданом Дікстрою ми шукали “звук Маріуполя””. Розповідає про “серце Азовсталі” — механічне відлуння його биття чутно навіть у фінальних титрах.
Бавовняна сорочка, Saint Laurent by Anthony Vaccarello, вовняні штани, INDPOSHIV, шкіряні гайкери, ECCO, вовняні шкарпетки, власність героя
Готуючись до цього інтервʼю, я запитував знайомих — тих, хто бачив фільм на великому екрані та дивився його онлайн, — що вони переживали. Майже всі відповідали, що плакали. Багато хто казав про відчуття жаху, дехто — про враження приреченості. Я передивлявся стрічку в ніч перед вильотом у Канни. Очікував, що буде лячно. Але відчував лише тупий спустошливий біль. Ніби щось тихо померло всередині.
У розмові з Черновим я згадав майже непримітну сцену у фільмі: про чоловіка, який посеред смутку та хаосу окупованого міста не випускає з рук маленький пластиковий бокс, в якому плаває водяна черепашка. На запитання, навіщо він це робить, чоловік каже: “Вася теж хоче жити”. У відповідь режисер пригадав інший сюжет — про молодого хлопця, що намагається врятувати налякану морську свинку, яка метушиться на дорозі. Мстислав усміхнувся — чи не єдиний раз упродовж всього інтервʼю: “Навіть у фільмі жахів мають бути моменти світла. Черепашка Вася і морська свинка — такі моменти. Вони про те, що людяність та надія ніколи не згаснуть”.
Зустріч у Каннах — наша друга, але перша — наживо. У лютому 2023 року, коли ми готували проєкт “Шлях незламних” для числа, з яким український Vogue повертався в друк, інтервʼю з Черновим та його тоді напарником Євгеном Малолєткою проходило просто неба. Журналісти виділили мені час сніданку у придорожньому кафе в Костянтинівці — перед тим як вирушити знімати сюжет про евакуацію місцевого населення на Донбасі. Зумом ми говорили про неможливість взяти паузу від війни, довіру та почуття товариського плеча, від яких залежить виживання в екстремальних умовах, а ще — про дитячі мрії. Чернов тоді зізнався, що завжди хотів бути режисером.
Майже півтора року по тому переді мною Мстислав — оскарівський лауреат: “Хто б міг подумати під час облоги Маріуполя, коли ми просто намагалися вижити і відправити колегам відзняті матеріали, що за два роки я буду в Голлівуді”. Він розповідає, що працює над новою документальною стрічкою, знов про війну. Говорить повільно і тихо, ретельно добирає слова. Спочатку я уявляю, що це професійний прийом людей, які працюють з текстами та мають звичку загортати складні сенси у прості речення. Але згодом помічаю, наскільки він вразливий — відеозаписи виступів у чорних костюмах цього не передають. “Це шоста війна, і навіть не перша облога для мене, тому ПТСР у мене був і до Маріуполя, — відверто каже Чернов, маючи на увазі попередню роботу в гарячих точках: Лівії, Карабаху, Сирії та Іраку. — Питання, чи можу я, попри це, бути адекватною людиною та функціонувати? Так, можу. Нічні жахи? Майже щоночі. Терапія — необхідна. Як і всім, хто був на війні. Далі буде зовсім важко, але прийде час, коли навколо настане тиша. Це, на жаль, буде нескоро”.
Під час знімання я пропоную Чернову, який тепер сидить на підлозі, роззутися. У відповідь отримую стримане, але категоричне “ні”. Він лишається в улюблених чорних черевиках для гайкінгу — каже, що купує ту саму модель уже багато років: “Вони пройшли зі мною все: похорон льодовика в Ісландії, протести в Гонконгу та війни”. Перед здаванням випуску в друк у листуванні перепитую в режисера назву моделі незмінних черевиків (це ECCO Sport Exostrike Hydromax). “У день інтервʼю в Каннах я намагався потрапити на премʼєру Йоргоса, — ділиться Мстислав Чернов. — Якби не його команда, мене б не пустили в зал — взуття не відповідало дрескоду. Я намагався пояснити їм: “Я тільки-но приїхав із зони бойових дій. Інших у мене нема””.
Ініціатива Vogue Ukraine Leaders відбувається за підтримки Sense Bank
Грумінг: Alya Kholodova
Продюсерка: Marina Sandugei-Shyshkina
Подяка – Carlton Cannes, a Regent hotel