Повне коло: ексклюзивне інтервʼю з кураторкою “Фактури 10” Мартою Кузьмою
22 серпня на новій експериментальній сцені столичного Театру Франка відбудеться світова премʼєра пʼєси “Ґалісія” американського режисера та сценариста Річарда Максвелла. Подія належить до програми “Фактура 10”, що проходить за підтримки платформи RIBBON International. Головна кураторка й художня директорка Марта Кузьма розповіла Соні Кваші про її створення, структуру та сенси, а також свій кураторський підхід.
Реклама.
“Фактура 10” – масштабний кураторський проєкт Марти Кузьми, що об’єднує десять різних форматів: дослідження, дискусії, виставки візуального мистецтва, кінопокази й театральні постановки, які взаємодіють і переплітаються між собою. Він розпочався наприкінці березня конференцією “Слід на стіні” в Нью-Йорку та триватиме до кінця року.
Марта Кузьма під час інсталяції Янніса Кунелліса. Фото: Кат Олешко
Цього тижня в Києві відбуваються дві потужні прем’єри: 20 та 21 серпня ставлять сучасний музичний цикл “Пролегомени до опери: пісні для Києво-Могилянської академії” композитора Максима Коломійця на лібрето Саші Андрусик, який прозвучить у Староакадемічному корпусі академії. А вже 22, 23, та 24 серпня в столичному театрі Франка відбудеться світова прем’єра вистави “Ґалісія” режисера та сценариста Річарда Максвелла, засновника театральної компанії New York City Players. Обрані за результатами відкритого кастингу непрофесійні актори зіграють на тлі сценографії архітектурного бюро “Форма”.
26 та 27 серпня в артцентрі “Фабрика Повидла” у Львові пройдуть кураторські екскурсії виставкою “Коло невимовного”, що розмірковує про мистецтво в часи розриву. Ця програма втілена за підтримки RIBBON International — неприбуткової платформи про історичне та сучасне українське мистецтво й культуру, що реалізує виставки, індивідуальні мистецькі проєкти, публічні програми та гранти для збереження культурного життя під час війни.
Репетиція вистави “Ґалісія” в Театрі Івана Франка. Фото: Кат Олешко
– Марто, “фактура” означає характер об’єкта, в буквальному прочитанні – рахунок. Щодо цифри 10 – це кількість проєктів у програмі чи щось іще?
– Цифра 10 тут має й репрезентативне, й концептуальне значення: це омаж десятому виданню міжнародної виставки сучасного мистецтва documenta в німецькому Касселі у 1997 році, що привернуло особливу увагу до ролі документальних зображень. Тоді кураторкою вперше стала жінка, історикиня мистецтва Катрін Давід, яка вплинула на мене як дороговказ.
– Як народилася формула “Фактури 10”?
– Досвід створення Центру сучасного мистецтва Сороса у 1990-х роках навчив мене, що не можна просто зробити виставку. Тоді я придумала розділити діяльність на галерею, гранти та міждисциплінарні проєкти поза галереєю, як-от інтервенція з роботами Бойса та дослідженнями історії кримських татар, що я провела у Лівадійському Палаці в Криму, тоді як галерея Центру розташовувалась у старому корпусі Києво-Могилянській академії. Я знайшла план Баухауза й адаптувала до моделі інституції, що складається з грантів, досліджень, освіти, обміну ідеями. Пізніше я застосувала цю модель в Офісі сучасного мистецтва Норвегії, Королівському інституті мистецтв у Стокгольмі та коли стала деканом в Єлі. “Фактура 10” – продовження цього, але дуже насичене.
– Про що найперше ви подумали в розрізі “Фактури 10”?
– Що хочу запросити режисера Річарда Максвелла – щоб зрозуміти, як пройти крізь все це перформативно. Я давно слідкувала за його роботою, ходила на його вистави, брала участь у воркшопах. Мені здалося, що простота та стриманість його підходу може спрацювати. Максвелл погодився поїхати зі мною в дослідницьку подорож, ходив на всі зустрічі. В результаті він провів воркшоп “Театр для початківців” у Києві та написав новий твір – сиквел до своєї попередньої постановки п’єси Лорки “Дім Бернарди Альби”.
Проєкт неможливо було б зробити, не думаючи про війну та мою попередню співпрацю із Unbroken та центром Прімо Леві, що спеціалізується на мультидисциплінарному підході до турботи про людей, що пережили тортури та політичну жорстокість. Моїм колегою в цьому був Маркус Коелен, викладач порівняльного літературознавства та лаканівський психоаналітик. Наші розмови стали важливою відправною точкою для проєкту, він провів мене крізь міркування про майбутній психічний відбиток того, що я роблю.
Річард Максвелл. Фото: Кат Олешко
– Що значить перформативність і чому це важливо?
– Коли я кажу “перформативне”, я думаю про це теоретично: це не тільки про перформанс. Це не фізична інерція. Ідея перформативності в тому, що хай то візуальний витвір чи театр – в мистецтві немає статичного елементу. Скульптура, фотографія також може бути перформативною. Але я насамперед відчувала важливість живої взаємодії з людьми: де завгодно, але особливо в місці, де всі намагаються зібрати себе докупи. Кожен повинен створити дисципліну, структуру буття.
Не спиш ночами, потім йдеш на работу. У тебе сім’я, летять бомби, і знов нормальний день. Доводиться приймати своєчасність. Вірогідно, щось статичне просто не відгукнеться, якщо тебе зупинило в моменті травми. Як слід на стіні – підійду подивлюся на це пізніше. А коли щось насправді взаємодіє з тобою в просторі, до цього інше ставлення. Для мене було важливим побачити, чи можна сформувати для нього можливість. Я відчула, що в строгості й простоті, з якою Максвелл підходить до речей, є щось, що може спрацювати – або ні. Я й досі не маю уявлення.
Як і з вченнями раввинів та перформансом фламенко, кураторським висловом Саші Андрусик на відкритті виставки Кунелліса, що кидає виклик будь-якій релігії як рушійній силі культури. Фламенко пов’язане з периферійними спільнотами, в цьому є політичний жест. Річард Максвелл також оперує із аскезністю та брехтівською відсутністю прикрас, до якої звертається Arte Povera.
Репетиція вистави “Ґалісія” в Театрі Івана Франка. Фото: Кат Олешко
– Як ваш підхід до кураторства змінився з плином часу?
– Курс, що я читаю студентам у Єлі щороку, називається “Занурення в уламки”, як вірш Едріан Річ. Кураторство так і відчувається. В тебе є інструменти: твоя камера, твоя драбина. Є речі, є симптоми речей, що змушують замислитись, на що слід звернути увагу. Я не беру це з голови: все приходить з реальності, із соціополітичної сфери. Загалом я щоразу створюю нову систему. Однакових не буває, але завжди є робота з архівом, звертання до історії та ревізіонізм. Будуючи інституції та інспіруючи зміни, з часом я усвідомила, що люди хочуть залишатись на одному місці. Неймовірно, що зараз в Україні цього не може ніхто. Все змінюється щодня.
– Що сьогодні потрібно робити в культурній сфері?
– Запрошувати більше людей в Україну – за можливості я би робила це масово. Ще до “Фактури 10” я намагалась побудувати мережу, що об’єднає критичну масу людей у взаємодії навколо важливих питань для сучасної України.
Існують мережі лікарень, що працюють з військовими та людьми, які зазнали травми, але що робити з тим, що складає тканину буденності? Як підготуватись до моменту, коли війна закінчиться? Як справлятися з реінтеграцією суспільства без антагонізму? Що робити з горюванням і втратою, які будуть відчуватись і виражатися поза відомими схемами?
Я не психоаналітикиня й дивлюся на це з позиції логіки й людяності. Розібратись допомагає обдумування таких речей, як, наприклад, історичне ставлення до володіння землею. Де Україна знаходиться в контексті колоніального суб’єкта; як співвідносяться слова “рабство” та “служіння”? Думаю, якщо людей, що можуть стати вчителями – не просто письменниками, кураторами та понтифікаторами, а медіаторами в суспільстві, – було б більше, це дуже б допомогло. Було б дивовижно, якщо б Пітер Осборн об’єднався з інтелектуалами та відкрив тимчасовий університет.
Пітер Осборн під час події “Філософські післяжиття війни: серія лекцій та семінарів”. Фото: Роксолана Трух
– Лекції Пітера Осборна у Львові значно підсилили процес мислення у слухачів (включно зі мною), але, на жаль, їх відвідало не так багато людей. Як би ви пояснили важливість таких подій для ширшої аудиторії?
– Я почувалась розгубленою, міркуючи мовою мистецтва, і якщо говорити про просвітлення, яке люди іноді знаходять у практиці йоги, – в моїй кар’єрі воно відбулося завдяки навчанню у Пітера Осборна в Центрі досліджень сучасної європейської філософії. Це еквівалент трансцендентальної медитації: треба думати, і думати глибоко, думати аналітично – і з огляду на час. Це не про реактивність, а про знайдення відповідей або певного шляху крізь питання життя.
– Звідки береться енергія?
– Потрібна просто зустріч. Тиждень відкриття “Кола невимовного” у Львові був прекрасним прикладом таких зустрічей, зіткнень. Попри війну, це здавалося магічним: жвавим, плавним, плідним. Здавалося, ніби людям, яких я постійно бачу в Нью-Йорку, дали чарівні пігулки. Це була війна, я не хочу її романтизувати — але, як на мене, це була зустріч зі справжньою реальністю. Як меридіан у промові Целана. Його перетинає трагедія, але там є дріжджі й закваска. Щось здатне підтримувати життя, вихідна точка для уяви.
Кадр із фільму Мойри Дейві Four (“Чотири”), 2025
– Виставка “Коло невимовного” багато звертається до поезії та літератури. Можете про це розказати?
– Ідеї Целана — як у назві виставки, так і скрізь. Його концепція волокнистих сонць [threadsuns] — у “Соняхах” Нобуйосі Аракі та Валіда Раада і “Структурах божевілля” Михайлова, що розташовані за подобою сонць у радянських вікнах. Експозиція серії Бориса Михайлова “Четвірки” цитує вірш Стефана Малларме “Вирішальний кидок”. Вільно розкидаючи літери по сторінці, поет змінив просторову парадигму тексту в історії мистецтва. Цей жест надихнув бельгійського митця-концептуаліста Марселя Бродхарса на створення роботи “Доля”, яку я використала як модель для експозиції. Чотири перспективи з точки периферійного зору не дозволяють подивитися на роботу прямо. Це метафора того, як Михайлову доводилось дивитись на речі, коли йому забороняли їх знімати.
Експозиція, Jam Factory Art Center, Поверх 0. Праворуч: Борис Михайлов, серія “Четвірки”, 1982–1983 / 2025. Ліворуч: Нобуйосі Аракі, “Гарний день у Токіо”, 1993 / 2025. Фото: Роман Гук та Роман Шишак
– Здається, ви все життя працюєте з наслідками війни, спільнотами на периферії, зламами. У цьому є щось особисте?
– По-перше, бути жінкою на керівних посадах (сміється). Але також бути дитиною батьків, що тікали від війни. Мій тато – із Золочева, мама – з Бродів. Вони емігрували до Америки в юному віці і ніколи не повернулись. В моїй свідомості було закладено, як це – не мати дому чи держави, я з дитинства цікавилась цими питаннями. Тому вивчаю Франкфуртську школу, мене цікавить заперечення – що не слід плутати з негативним мисленням. Це про можливість постійно бачити інший бік речей. Я завжди впроваджувала нові моделі, а люди не люблять змінювати своїх звичок. Їм подобаються комфортні позиції.
– Вам – ні?
– Не те щоб, але мені не подобається залишатися на місці. Я люблю створювати, в цьому сенсі я вважаю себе більше мисткинею.
– Що в програмі поки не вийшло?
Я дуже хотіла показати Мунка і провела багато часу, працюючи над цим з його музеєм в Осло. Обрала дванадцять робіт, але Україну знов почали сильно бомбити, і на фінальному етапі перевірок музей сказав ні. Мене розчарувала відсутність сміливості в інституції. Невже ми тут задля захисту робіт, а не для того, щоб показувати їх спільнотам, яким насправді корисно було б осягнути художника, що від природи розумів ідею болі та її вираження? То ви просто покажете це людям, хто цього не переживає? Мене це дуже засмутило.
– Творчість потребує героїзму?
Вона потребує стрибка віри, ти повинен вірити в Ніделяндію й космічні кораблі. З двадцяти років щораз як я хочу щось зробити, хтось каже мені: “Це божевілля, нічого не вийде”. І я це роблю, але не безрозсудно. В цьому разі не треба героїзму та мегаломанії. Кожна виставка – побудова інституції. Це як бути архітектором: тобі треба залучити інженера, зрозуміти топографічні мапи. Зібрати команду людей, щоб мати змогу рухатись вперед із розумом, дорадництвом та допомогою.
– Що було найкосмічнішим кораблем “Фактури 10”: здавалося безумством, але вдалося?
Побачити руїни всередині Староакадемічного корпусу Могилянки і владнати це за пів року. Стався красивий збіг обставин: вийшло зв'язатись із вдовою Кунелліса, погодити проєкт з її сином, який вагався через війну, отримати простір. Також момент, коли я побачила нові стіни Jam Factory у Львові. Просторові рішення, навіть невеликі, дуже важливі для донесення виставки. Це як тривимірна поезія.
Наприклад, картини Ребеки Квейтман не встигли до відкриття. Напередодні ми вирішили роздрукувати їх у повний розмір. З самого ранку я наклеїла на них блакитний маркувальний тейп: його ледве знайшли, але з іншим кольором це б не спрацювало.
Проміжковий стенд від інсталяції Р. Г. Квейтман “Сучасні сюжети, Розділ Нуль”, 2021 (в очікуванні прибуття оригінальних картин) . Фото: Марта Кузьма
– Які з робіт були створені спеціально для “Фактури 10”?
– Цикл пісень із текстами Саші Андрусик про музичну історію Могилянки – одного з найстаріших академічних закладів Східної Європи; п’єса Річарда Максвелла, світова прем’єра якої відбудеться днями на новій експериментальній сцені Театру Франка. Події розвиваються в Іспанії в 1930-ті роки, під час громадянської війни, але водночас це й пересічна сімейна драма. Замість професійних акторів у ній грають звичайні люди, зокрема учасники та учасниці тренінгу.
Для “Кола невимовного” у Львові спеціально створили низку робіт: “Оселі духів” про історію орнаменту сет-дизайнерки Яніни Педан у Дім42, у Jam Factory – нові роботи фотографки Джулі Полі, яка повертається до знакової серії “Укрзалізниця”, але вже в обставинах війни. Відеоробота Мойри Дейві, озвучена нею самою: вона складається з контактних листів, нотаток, фрагментів фільмів та книг – й історії про спадщину чотирьох митців українського походження: Маї Дерен, Пауля Целана, Пітера Гуджара та Кларісе Ліспектор.
“Храм, Хора, Херсонес” від Центру просторових технологій (CST) показує, як археологія в Херсонесі знаходилась під впливом політичних цілей з кінця XVIII сторіччя й до окупації Криму Росією. Вона представлена в діалозі з роботами Ярослава Солопа із серії “Вічне повернення” – пейзажами Севастополя та прилеглих міст.
Експозиція, Jam Factory Art Center, Поверх 0
– Усі роботи настільки взаємопов’язані, що складається відчуття втручання у сеанс психоаналізу з потоком інсайтів.
– Може, це була моя терапія? Бо я так занурилась у все це. Є ще одна річ, про яку ти не знаєш. Повертаючись до Міжнародного центру фотографії, звідки я починала професійний шлях під керівництвом Корнелла Капи. Фотографія, яку обрали для афіші “Ґалісія” – знімок Герди Таро, однієї з перших жінок у фотожурналістиці та подруги брата Корнелла, легендарного фотографа Роберта Капи. Батьки Таро – з Галичини, її справжнє прізвище – Пригоріла. Герда Пригоріла.
Постер вистави Річарда Максвелла “Ґалісія”
– Марто, яке ваше улюблене слово?
– Смішно, що ти питаєш. Каламбур (в оригінальній розмові англійською – conundrum). Люблю це слово. Це не “загадка”, не “проблема”. Це як пазл. Можна назвати мене кураторкою каламбурів (curator of conundrums).
Фото надані "Фактура 10", ініціативою Ribbon International