Як розвивався і змінювався жанр кіноказки в СРСР та Росії
Від класичних сюжетів до нескінченних ремейків.
1908 року перший фільм, знятий у Російській імперії, — «Стінка Разін». Вже через два роки з'явилася й екранна казка — шестихвилинне німе кіно «Русалка» за незакінченою однойменною п'єсою Пушкіна. А ще за кілька років зняли і екранізацію Гоголя — 40-хвилинну «Ніч перед Різдвом». До речі, поставив її Владислав Старевич – піонер російської лялькової анімації.
Всі наступні роки в СРСР та Росії казки виходили із завидною регулярністю. Найчастіше вони ще й відображали актуальні події у кінематографі та навіть самій країні.
Перші фільми, які стали класикою
Становлення радянських казок припало на кінець 1930-х років. До цього моменту з'явилися великі кіностудії, які виробляли звукове кіно: вітчизняним фільмом, що «заговорив», стала драма «Путівка в життя» 1931 року.
Появою популярних ігрових казок радянське кіно насамперед завдячує двом режисерам — тезкам Олександру Роу та Олександру Птушку. Перший частіше брав за основу народні сюжети — так з'явилися «За щучим велінням», «Василіса Прекрасна», «Коник-горбунок», «Кащій Безсмертний».
Пташка ж починав з анімації і більше цікавився експериментами з комбінованими зйомками. Тому й сюжети він екранізував більш підходящі: у його «Новому Гулівері» актор перебуває на екрані разом із ляльками, а в «Золотому ключику» Буратіно та інші іграшки зображували то маріонетки, то живі люди — і це ще в 1930-х.
Саме ці автори створили першооснову радянських кіноказок: протягом багатьох років обидва режисери зніматимуть картини для всієї родини. І в роботах Роу та Птушка завжди знайдеться місце як гумору та гротескним персонажам, так і моралі.
Причому іноді глядачі бачили у цих історіях навіть те, чого не закладали самі автори: у «Новому Гулівері» знайшли натяк на критику капіталізму, хоча режисер просто хотів оживити ляльок на екрані. А ось «Кащій Безсмертний» Олександра Роу спочатку й замислювався як патріотичне кіно про боротьбу із загарбниками — адже його знімали за часів Великої Вітчизняної війни.
Радянські казки про сучасний світ
У 1950-1960-х роках до екранізацій класичних історій стали додаватися сучасні казки. Вони засновані на творах вітчизняних авторів тих часів, а тому дія відбувається у більш знайомі часи, що робить героїв ближчими до глядача.
У 1956 році вийшов «Старий Хоттабич» Геннадія Казанського — один із найпоказовіших прикладів жанру того часу. У цій історії персонаж із класичних казок — джин із лампи — зустрічається з піонером із Москви. На прикладі зіткнення двох культур показують переваги радянських людей: юного героя не цікавлять матеріальні блага, і він завжди виступає за справедливість.
Найактуальніші казки почали знімати й класики: Олександр Роу поставив «Королівство кривих дзеркал» повісті Віталія Губарєва. Тут у центрі сюжету піонерка Оля, яка бореться зі своїми пороками, а заразом допомагає звільнити чарівний світ від несправедливого правління. Олександр Птушко ж зняв «Казку про втрачений час» про дітей-нероб, які втрачають цінні дні свого життя.
У казках цього періоду більш чітко простежується соціальна та моралізаторська складова: дітям уже не лише показують, що треба бути слухняними та працелюбними (як, наприклад, у «Морозку»), а й натякають на політичні теми. Найбільш прямолінійно про це говорить фільм “Три товстуни” – його поставив Олександр Баталов, який сам зіграв головну роль. Екранізація однойменної книги Юрія Олеші практично повністю присвячена боротьбі з жорстокими капіталістами.
Експерименти та соціальний підтекст
Починаючи з 60-х, режисери все частіше використовують кіноказку як метафору для більш гострих висловлювань. За п'єсою Євгена Шварца «Голий король» у 1963 році зняли «Каїн XVIII», де вже на початку озвучують: «Це казка без витівок, але вона не для дітей». Дія стартує з вільного переказу притчі про Каїна та Авеля, але брат вбиває брата за допомогою «атомного комара» — експериментальна зброя явно натякає на загальну тривогу, пов'язану з Карибською кризою.
Трохи менш провокаційним, але все одно сміливим виглядає «Місто майстрів» Володимира Бичкова. Формально сюжет заснований на однойменній п'єсі, яка, своєю чергою, відсилала до боротьби комун із феодалами. Але насправді казка присвячена боротьбі з тиранією та заборонами, а заразом висміює посіпаків правителів. Чого варте іронічне зауваження одного з персонажів: «То що, збиратися тепер можна лише у в'язниці?»
Ролан Биков зняв «Айболіт-66» — начебто переказ класичної казки, але в експериментальній формі. Тут не лише використовують технологію поділу екрана, а й періодично ламають четверту стіну. Айболіт прямо звертається до глядачів, а іноді герої просто виходять із кадру на знімальний майданчик. Таким незвичайним чином режисер показав зіткнення мейнстрімного кіно та авторського артхауса, якому важко пробитися на екрани.
Експерименти тривали й у 70-ті роки. Досить згадати фільм «Мама» Елізабети Бостан — вільний переказ казки «Вовк та семеро козенят». Тут знову відразу показують акторів поза майданчиком, а основну дію перетворюють чи то на гротескний театр, чи то на рок-концерт: герої ходять у яскравому гримі та перуках, а пісні, які вони співають, нагадують радянську та західну естраду. Та й Вовк тут викрадає козенят заради викупу, а не щоб з'їсти.
Сміливіші ідеї проникають і в традиційні казки для дітей і дорослих. У 60-ті та 70-ті перезняли кілька історій, які вже потрапляли на екрани у вигляді кіно чи анімації: вийшли ігрова «Снігова королева», «Пригоди Буратіно», «Про Червону Шапочку». У всі ці сюжети додали більш сучасні повороти і, що не менш важливо, пісні, що запам'ятовуються — вся справа в тому, що стиль композицій стали наближати до модної музики. Недарма Михайло Боярський зіграв не лише Вовка у «Мамі», а й Кота у «Новорічних пригодах Маші та Віті» — скрізь йому дають музичні номери.
Сміливі висловлювання та похмурі історії
У 80-ті роки заборони та цензура поступово сягали минулого, тому у режисерів з'явилася велика свобода творчості. Не оминула ця тенденція та казки.
Головний напрямок цього часу — переробка класичних сюжетів на іронічніший і сучасніший лад. Причому часто творці йшли у свідому пародію. Так, у фільмі «Після дощу, у четвер» Михайло Юзовський запросив на роль Кащея Олега Табакова. Його усміхнений рожевощокий лиходій сам жартує, що зовсім не схожий на стереотипний портрет персонажа: «Що, думали, худий та блідий?»
Казка «На золотому ґанку сиділи» Бориса Лицарева навіть назвою відсилає до класики, але при цьому Кащій тут заправляє Змія Горинича ракетним паливом і носить льотний шолом, цареві друкують документи на машинці, а головному герою допомагає донька правителя, яка носить тільняшку і зображує тільник.
Більш відвертими стали автори й у похмурих темах. Все той же Юзовський зняв фільм «Раз, два — горе не біда!», де до традиційної історії про солдата Івана додали не лише лазерну рушницю та величезного стимпанківського робота, а й усілякі політичні конфлікти та суперечки з владою. А вустами героя Миколи Караченцева автори ще й кажуть, що країна, яка застосувала небезпечну зброю, сама ж від неї постраждає: «Земля ж кругла».
Апофеозом такого дорослого підходу можна назвати «Казку мандрівок» Олександра Мітти. До того ж цей фільм вийшов ще 1983 року — до формального початку перебудови. Хоча робота формально і залишається в рамках історії для всіх вікових категорій, дія іноді йде в таку похмурість, що можна зараховувати картину до жахів — особливо коли показують втілення чуми. А в епізоді з райським селом, яке насправді знаходиться на спині дракона, автор натякав на проблеми економіки країни.
Смерть та відродження казок
У 90-х і навіть нульових жанр у Росії практично зник. Тільки знавці згадають «Чарівний портрет», знятий спільно з Китаєм, або сяк-так зліпленого «Чарівника Смарагдового міста» 1994 року. У 2001 році у форматі художнього фільму перезняли «Оповідь про Федота-Стрільця» за сатиричною казкою Леоніда Філатова. Але ці картини або провалилися, або просто швидко забулися.
Казки почали повертатись на екрани з кінця нульових років. Спочатку скоріше невдало. 2009 року вийшов перший російський фільм, знятий спільно з Disney, — «Книга майстрів» Вадима Соколовського, але його розгромили критики. Потім, як і за радянських часів, класичні сюжети почали переробляти на сучасний лад. Так вийшла «Реальна казка» з Кащеєм-олігархом та Льошим-бомжем, які живуть у нашому світі. Або ж «Діду Морозу. Битва Магів» та «Той ще Карлосон!» всі ці фільми стали еталоном невдалих постановок і переосмислень.
Нова хвиля найпопулярніших казок почалася з «Останнього богатиря», також знятого російським відділенням Disney. Цього разу сучасний світ та класичних персонажів поєднали успішніше. Спрацювала традиційна історія «попаданца»: головний герой із Росії XXI століття опиняється у чарівному світі. Основна частина гумору побудована на контрасті між сучасністю та архаїчними порядками казок, але така наївність сюжету навіть йде. «Останнього богатиря» на тлі успіху перетворили на величезну франшизу, яка йде досі.
Після цього успіхом кіноказки повалили на екрани як із рогу достатку. Багато хто з них заснований на вже знайомих сюжетах. На екрани знову потрапили «Коник-горбунок», «За щучим велінням» та «Кресало» — останні два зняв Олександр Войтинський, продюсер «Битви магів». Формально все це екранізації класики книжкових казок, але, напевно, більшість глядачів пам'ятають радянські фільми.
Але якщо ці картини повністю присвячені чарівному світу і просто доповнюють його сучасним гумором та комп'ютерною графікою (часто поганою), то «Чарівник Смарагдового міста» або навіть «Царівна-жаба» пов'язують знайомі історії з нашим світом на кшталт «Останнього богатиря».
В окрему категорію можна виділити кіноказки, засновані на радянських мультфільмах: “Летючий корабель”, “Бременські музиканти”, “Чебурашка”. З них лише в останньому автори наважилися радикально змінити сюжет — крокодил Гена став навіть людиною. А в решті історій просто розтягують оригінали, які тривали по 20 хвилин, до повнометражного кіно.
Такий підхід не поганий сам собою — як видно навіть із цієї статті, за всіх часів автори переказували та перезнімали знайомі казки. Проблема лише в тому, що багатьом сюжетам не вистачає оригінальності. Вони немає ні соціального підтексту, ні цікавих нових думок. У випадку з «Останнім богатирем» та «За щучим наказом» переробка виглядає вдалою, здебільшого — просто грою на ностальгії. І зупинятись кіносправи поки що не планують.