Ми з України: хто така галицька мандрівниця Софія Яблонська
Софії Яблонська – жінка з вражаючою біографією, мандрівниця, операторка, режисерка, журналістка, авторка книжок-бестселерів та фільмів про екзотичні країни. Вона об’їздила Північну Африку, Південно-Східну Азію, Північну і Південну Америки, Індонезію, Нову Зеландію, Австралію. Однаково вправно володіла пером, фотоапаратом і кінокамерою. Була однією з перших жінок-кінооператорів документального кіно, подорожуючи світом, знімала фото- і кінорепортажі. Записи Софії Яблонської цікаві та унікальні. В День народження цієї феноменальної особистості розповідаємо про її захопливе життя.
Реклама.
“Знайомство з цікавим продуктом нашої милої історії. Крихітний продукт, але характерний. Молода дівчини 20 років. Галичанське дитинча. Дочка галицького москвофіла і немов би польки. Уніатської віри, – значить, уже нічого польського в родині немає. На прізвище Яблонська. Під час війни з групою москвофілів Дудикевича емігрувала в Росію. Там, у Ростові, була в руській гімназії, потім у польській. Жила в Польщі, була у Львові на польській сцені. Покинула проти волі батьків Галичину і виїхала до Парижа шукати слави в кіно. Тепер навчає танцям і мріє їхати на Україну. Через щось зве себе українко”. Так у своєму щоденникові від 7 лютого 1928 року Володимир Винниченко фіксує початок нової пристрасті.
Софія Іванівна Яблонська народилася 15 травня 1907 року в селі Германів на Львівщині у родині священника. Попри строге виховання, їй вдалось освоїти чимало прогресивних курсів: машинопису, комерційної діяльності і навіть драматургії. Кінематограф, який тільки виходив в маси, дуже захопив дівчину. Певний час Софія керувала кінотеатром в Тернополі, що дозволило зібрати їй бюджет для поїздки за кордон. В 1927 році двадцятирічна Софія їде в Париж вивчати кінематографічну справу. Тоді ж знайомиться з письменником та мандрівником Степаном Левинським, а потім – із знаним ловеласом Володимиром Винниченком.
У Парижі Яблонська не цурається жодної роботи, миє вікна, працює манекенницею, натурницею для художників, а також пробує себе в кіно. Вона знялася у невеликій ролі в одній зі стрічок компанії Pathé-Natan. Більше того, емансипована галичанка не соромиться жити у цивільному шлюбі з художником Крістіаном Кальяром. Надихнувшись розповідями чоловіка про Африку, вирушає у Мароко. Касабланка — Маракеш — Маґадор — Тарудан — Аґадір — такий маршрут охопила мандрівниця за чотири місяці. У Мароко побувала на землях берберів у Сахарі, куди її застерігали не їздити, оскільки та територія ще не була зайнята французьким іноземним легіоном. Проте Яблонська поїхала та описала надзвичайну гостинність арабів, яким не можна було відмовляти, бо “нічого більше не ображає арабів, як небажання до їжі”. Свої враження від екзотичної подорожі вона описує у книзі “Чар Марока”. Яблонська пише свої нариси та відправляє на батьківщину відразу з місця мандрівки – у режимі реального часу, а також надсилає у Францію відзнятий матеріал. Бо саме як кінооператор та фотограф дівчина й відправилась у Мароко.
Софія Яблонська також приїздить до Львова та збирає повні зали зацікавлених слухачів і слухачок, для яких подорожі — неосяжна мрія. На цих зустрічах натовпи людей, що ніде присісти.
У грудні 1931 року вона уклала контракт з компанією “Опторг Юнан-Фу” щодо створення документальних нарисів та вирушає в навколосвітню подорож. Її маршрут вражає: Порт-Саїд, Джибуті, Цейлон у французький Індокитай, відвідала Лаос, Камбоджу, провінцію Юньнань (Китай), Сіам, Малайський архіпелаг, Яву та Балі, острів Таїті, Австралію й Нову Зеландію, Північну Америку.
Ризикуючи життям, вона їде на території, які не контролює французька влада. Софія ледве не померла від укусу бананової гадюки, кілька місяців жила і вела побут з аборигенами на Бора-Бора, мала аудієнцію у останньої королеви Таїті, втікала від залицянь князя в Таїланді та була на весіллі в’єтнамського принца. У Китаї, незважаючи на перестороги, вона йде “глипнути одним оком” на вечірній Юань — “країну піратів”, де місцеві зустрічають її каменюками у спину. Вона тут вперше пробує опій, бачить справжню вуличну екзекуцію, “купує” китайське дитя у галасливої жебрачки та свідомо ночує у брудних коморах. Мандрівки Яблонської — це не огляд визначних пам’яток архітектури, а спілкування з тубільцями та демонстрація їхнього самобутнього життя. Завдяки кадрам з цих країн вона стала знаменитою в Європі, адже багато речей до неї ще ніхто не знімав.
Свої враження від поїздки мандрівниця також надсилає в Галичину, де публікується у багатьох періодичних виданнях. У 1935 році, після довгої подорожі, вона востаннє відвідує батьківщину, де її – першу українку, що самотужки здійснила навколосвітню подорож – надзвичайно тепло зустрічають читачі: тут і там організовуються її виступи.
Згодом виходять друком ще два романи: “З країни рижу та опію” (1936) та “Далекі обрії” (1939), де, власне, й описана та проілюстрована екзотичними авторськими фотографіями “велика мандрівка”.
Незабаром Софія Яблонська знайомиться з майбутнім чоловіком – французом Жаном Уденом і на довгих 15 років їде з ним в Китай. Після закінчення Другої світової війни, у 1946 році Софія з родиною переїде до Франції, оселиться в Парижі, а після смерті старшого сина і чоловіка – на острові Нуармутьє біля атлантичного узбережжя Франції. Тут вона захопилася архітектурою і дизайном, побудувала та облаштувала віллу за власним проектом. Вийшло так чудово, що вона стала проєктувати будівлі на замовлення. Один із будинків за її проєктом був відзначений місцевою комісією архітекторів як художня цінність острова.
Оксана Багрій