“Кажу собі, що знімаю для підручників з історії”: Віталій Юрасов про фотодокументацію війни
Навесні 2023 року мережу облетіло фото українського військового, який повернувся з російського полону. На зображенні — молодий виснажений чоловік у формі, який тримає в руках яблуко й, здається, сам не вірить своєму щастю.
Фото: Віталій Юрасов
Реклама
“Обміни — це концентрація болю та радості, — каже автор знімка, український незалежний фотограф Віталій Юрасов. — Ці хлопці пережили те, що більшість із нас навіть не може уявити. Боляче дивитися, як колись кремезні й сильні чоловіки виходять з автобусів неймовірно схудлі та змучені. В ці моменти рятує лише усвідомлення того, що вони знову вільні й на своїй території”.
Юрасов — один із небагатьох світлярів, у яких є можливість потрапити на обміни військовополоненими й зафіксувати не просто важливі події, а й щирі емоції.
Віталію Юрасову 28 років, і половину з них він присвятив своєму ремеслу. “Фотографія для мене завжди була інструментом, який давав можливість пояснити суспільству, чим я займаюся — живу цікаве та різноманітне життя”, — каже він. На його рахунку роботи для світових брендів, зокрема Nike, Puma, BMW, Samsung. Він співпрацював із Олександром Усиком під час його бою з Ентоні Джошуа у 2021 році. Він допомагав компанії Вірджила Абло й займався запуском Off-White в Україні. “Раніше у мене в інстаграмі було написано, що я “досліджую життя”, після 24 лютого підпис видозмінився — “досліджую життя та війну””.
Перші місяці повномасштабного російського вторгнення Юрасов із друзями провів у Києві — вони займалися волонтерською діяльністю й надавали логістичну допомогу. “З 27 лютого, три місяці без зупинки, ми волонтерили. Я наїздив 12 000 кілометрів на своєму пікапі по Києву та області — розвозив ліки, їжу й усе, що було необхідно. Це був важливий час”, — розповідає він.
Фото: Віталій Юрасов
Коли росіян відігнали від столиці та деокупували передмістя, Київ почав повертатися до звичного життя, потреба в допомозі в місті та на околицях зменшилася. “Тоді я розумів, що можу бути корисним на 100%, а використовував свій потенціал лише на 35%. Я не хотів собі брехати, сидіти в Києві й казати, що я тут більш ефективний, ніж на фронті. Тому що звідки ти знаєш, наскільки ти ефективний на війні, якщо ти там не був? Час ішов, мої знайомі ставали до лав захисників. Я розумів, що або вступаю до Збройних Сил, або спершу спробую робити те, що вмію найкраще, але для війська і країни”, — каже Юрасов.
Так він почав знімати війну. “В Україні було декілька титулованих фотографів, наприклад, Євген Малолєтка та Мстислав Чернов. Були люди, які не могли стояти осторонь, скажімо, Костя і Влада Ліберови, які переформатувалися з весільних фотографів на ключову медіаодиницю. І був я, який відчував, що хочу і повинен знімати війну, але не знімав. Тому я вирішив спробувати”.
Влітку 2022 року Віталій потрапив на передову — він працював фіксером для іноземних журналістів та фотографів. Потім побував в Ізюмі та Балаклії. Пізніше поїхав в деокупований Лиман разом із офісом президента. “Ми переживаємо масштабні та серйозні події. Я хотів документувати їх і чіплявся за будь-яку можливість”, — розповідає Юрасов. Пізніше у нього почалася власна історія воєнного фотографа: “Люди, з якими я познайомився під час війни і яким я допомагав, дали мені можливість знімати їхню роботу. Так я почав приїжджати до окремих підрозділів”.
Юрасов характеризує свій підхід як гонзо, емоційно залучений суб'єктивний стиль репортерства, і зазначає, що не є фотожурналістом у класичному розумінні цього слова. Він розповідає про побачене через власну призму та досвід. Для нього важливо жити з військовими в реальних умовах, проводити час так, як вони. “Я не працюю як представник преси, я працюю як дослідник. Не уявляю, як би я жив у готелі в Краматорську і просто приїжджав щоранку до військових. Вони не моделі. Ти не можеш підходити до них і казати “станьмо так” чи “зробімо те” для кадру. Ти просто знімаєш їхню роботу, побут. Я приїжджаю й смажу з ними картоплю, сплю на підлозі, допомагаю чим потрібно. Я живу з ними та акумулюю матеріал, документую те, що бачу”.
Наразі у Юрасова було близько двох десятків поїздок на передову. Він знімав роботу різних угрупувань сил оборони: працював із ГУР, СБУ, ДПСУ, НГУ, 3 ОШБр, 11 бригадою армійської авіації “Херсон”, Mich Team, Kraken, Nobody та іншими. “Власне на самому нулі, в окопах, в 65 метрах від ворога, я був один раз і провів там 12 годин. Все інше — 500 метрів чи 1 км від лінії зіткнення. Однак я радий будь-якій можливості працювати та бути поруч із цими людьми. Це неймовірні чоловіки та жінки, які на відміну від мене не можуть за 12 годин поїхати в безпечне місце. Саме тому на моїх фото немає відчаю — я намагаюся бачити військових крутими, сильними, якими вони є”.
Серед амуніції воєнного документаліста не так багато спорядження. Врешті, з традиційною валізою фототехніки на передовій пересуватися було б непросто й неефективно. Юрасов знімає на камеру Leica Q2. В невеликій, але важкій сумці Віталія також є компактна відеокамера і мильниця.
“Для мене честь мати можливість закарбувати всі ці події. Це честь, що люди, які дійсно ризикують своїм життям щодня, дають мені можливість бути поруч із ними. Я щасливий саме тому, що дійсно зміг знайти своє місце у цій війні й робити щось, що я вмію, — розповідає Юрасов. — Військові кажуть, що ми всі повоюємо. І я їм вірю. Поки я там переймаю досвід, вчуся й намагаюся своїм ремеслом фіксувати важливі речі. Я кажу собі, що знімаю для підручників з історії. А якщо доведеться воювати, то буду. Немає іншого шляху: ти або з ЗСУ, або для ЗСУ, або в ЗСУ”.