“Ерін Брокович”: найбільш правдива роль Робертс, як ніколи на часі
У 2000 році мені виповнилось три, і я, напевно, переглядала виключно мультфільми — ймовірно, щось про бурундуків, але точно не картини про шкідливі відходи. Разом з тим, на екрани світу вийшла “Ерін Брокович” — кінодрама Стівена Содерберга, скомпонована на основі справжніх подій, з Джулією Робертс у головній ролі. На той час Робертс вже приблизно декаду була іконою Голлівуду. “Красуня” (1990), “Весілля мого найкращого друга” (1997), “Ноттінг Гілл” (1999) — її прізвище саме по собі перетворилось на певний стиль. Джулію впізнавали навіть ті, хто не бачив жодного з її кінофільмів. Але в образі Ерін Брокович вона вперше кардинально поміняла амплуа: без гриму, без тієї відомої широкої посмішки, що, здавалося, могла продавати геть усе — від романтичних комедій до шампуню.
1993 рік. Ерін Брокович — двічі розлучена, дещо роздратована, змучена мати трьох дітей. На банківському рахунку — сімдесят чотири долари. Вдома — нездорові діти, гора брудної білизни та побитий посуд. Це не “старт великого шляху захисниці довкілля”, а скоріше безвихідь, в якій вона попри все умудряється рухатися далі — всліпу, всупереч, без перспективи, просто тому, що іншої можливості немає. Ерін — не з тих, хто відступає. Вона не має освіти, зв’язків чи положення в суспільстві. Натомість вона має надмірну завзятість і схильність не замовчувати, навіть коли краще було б промовчати. Її життя — ряд незначних невдач, але кожного разу вона тримається на поверхні, як людина, яка просто не може інакше. І саме ця впертість потім перетворить її на ту, хто змусить стати навколішки одну з найбільших енергетичних компаній Америки.
Коли Ерін з’являється в юридичній конторі після чергової безуспішної спроби отримати роботу, вона створює враження особи, яку туди навіть не пропустили б до приймальні. Мініспідниця, леопардовий топ, червоні підбори — зовсім не той стиль одягу, якого чекаєш в офісі, де всі одягнені у строгі костюми. Але Ерін приходить не за посадою, а за справедливістю — після того, як її повірений Ед Мезрі (у чудовому виконанні Альберта Фінні) програє її власну судову справу про ДТП. Вона фактично вривається до його кабінету — не з проханням, а швидше з тиском — у кращому розумінні цього слова. Ерін каже безпосередньо: “Оскільки вже ви провалили мою справу, змушені будете мене найняти — хоча б так залагодите ситуацію”.
Ед, збентежений і з виною, в підсумку погоджується. Так Брокович, без юридичної освіти, але з безмежним запасом гніву та наполегливості, отримує своє місце в офісі. І, відверто кажучи, це стає для всіх культурним шоком. Мініспідниця, леопардовий топ, червоні підбори — вона одягається так, начебто йде не на роботу, а на вечірку. Колеги перешіптуються, дехто скоса поглядає, і зрештою начальник обережно зауважує: “Ви могли б трохи переглянути свій гардероб”. На що Ерін відповідає фразою, яка відтоді стала крилатою: “Доки я маю одну дупу замість двох, носитиму те, що забажаю”. Це її декларація незалежності. Бо у світі, де жінок (досі) оцінюють за глибиною декольте чи довжиною спідниці, Ерін зустрічає ці погляди безпосередньо. Вона не оперує мовою судових кодексів, але ідеально володіє мовою прямоти — і саме вона потім стане її найміцнішою зброєю.
Одного звичайного дня, переглядаючи старі справи, що припадали пилом у шафі, Ерін наштовхується на щось дивне: серед паперів про продаж землі — медичні висновки. Вона не правознавець і не знає, що конкретно шукає, але її турбує сама нелогічність. І те, як просто всі інші це проігнорували. Її зацікавленість перетворюється на розслідування. Ерін вирушає до маленького каліфорнійського містечка Гінклі — туди, де місцеві вже роками страждають від дивних хвороб. У когось онкологія, у когось мертвонароджені немовлята, у когось виразки та новоутворення. Люди пояснюють це “поганою водою” чи просто невдачею. Але Ерін не вірить у випадковості. Вона починає збирати оповіді, вислуховувати людей, розпитувати лікарів. І поступово вимальовується картина, від якої стає моторошно: енергетичний велетень Pacific Gas and Electric роками зливав у місцеву воду токсичний хром — речовину, яка фактично отруювала все поселення.
Це відкриття ініціює каскад подій, який трансформує просту секретарку на ключову фігуру одного з найвідоміших екологічних процесів у США. Ерін переконує Мезрі взятися за справу, а потім — фактично веде її самотужки. Вона збирає сотні свідчень, знаходить докази, відстоює право людей на правду — і водночас намагається вберегти власне існування від чергової руйнації.
Але сила цього фільму — не в самій фабулі, а в тому, як її подано. У тому, що Стівен Содерберг дає змогу своїй героїні бути недосконалою, неприборканою, невгамовною. Робертс грає з неймовірною точністю і без жодного співчуття до глядача: її Ерін може одночасно викликати роздратування й захоплення, веселити та розбивати серце. Саме в цій ролі Джулія Робертс перестає бути просто “красунею”. Вона — основа фільму. У ній є злість, втома, грубість і щось ще, що важко охарактеризувати. Її героїня живе і пульсує в кадрі.
Содерберг знімає цю історію майже як звіт про державу, яка втомилася від власних ілюзій. Дороги, вкриті пилом, випалені поля, дешеві кав’ярні біля автозаправок, люди, які перераховують решту монет на касі. Це не омріяна Америка — це Америка, що п’є каву з пластикових склянок і молиться, щоб на рахунку вистачило грошей до кінця тижня. Саме тут, серед цієї звичайної обстановки, зароджується розповідь про справжню несправедливість. Це Америка, де звичайні люди працюють у секонд-хендах і не мають поліса медичного страхування. Де жінка без юридичної освіти розкриває екологічну катастрофу, яку роками приховувала корпорація з багатомільярдними прибутками.
Історія Ерін Брокович — не вигадка. Вона дійсно сталася. Але Содерберг не робить з неї повчання. Він не знімає чергову сагу про “маленьку людину супроти системи” — він показує, який вигляд має життя, коли система тебе просто не помічає. Содерберг демонструє Америку такою, якою вона є насправді — державою, де всі дуже зайняті виживанням, де все дихає бензином і рахунками за комунальні послуги.
На стику двох епох — кіно про чоловіків і кіно про все інше — “Ерін Брокович” стала проривом. Бо це фільм про те, як звичайне існування може бути більш шляхетним за будь-який героїзм. І не про жінку, яка підтверджує, що “теж може”, а про особистість, яка просто не бажає заплющувати очі на нечесність. Колись критики поблажливо насміхалися — мовляв, ще одна “історія з щасливим кінцем” про “звабливу матусю” у шкіряній мініспідниці. Минуло двадцять п’ять років, і ці жарти видаються просто мізерними. Бо з плином часу видно: саме ця “занадто відверта” історія стала однією з найправдивіших бесід про жіночу міць. Робертс здобула за цю роль свій “Оскар”, але її реальна звитяга — в іншому. Вона створила героїню, якою хочеться бути, а не лише захоплюватися. Жінку, яка знесилюється, лихословить, боїться, але попри все крокує вперед.
“Ерін Брокович” стала першим значним хітом 2000 року, зібрала більше чверті мільярда доларів у прокаті та довела, що розповідь про одну жінку може мати розмах політичного детективу. Минуло чверть століття, але стрічка тільки набула важливості. Ми живемо у світі, де корпорації тримають під контролем усе — від води до алгоритмів, і ця оповідь звучить ще голосніше, ніж тоді. Вона не застаріває, бо не про минуле. Бо людська честь — це те, що виручає нас, коли всі інші системи виходять з ладу.