Венеційський кінофестиваль 2025: “Джей Келлі” —трагікомедія про голлівудську суперзірку з Джорджем Клуні
Поділитися
На Венеційському кінофестивалі показали чарівну трагікомедію Ноа Баумбаха із Джорджем Клуні в головній ролі. Фільм подивилась кінокритикиня Соня Вселюбська.
Головний герой фільму, Джей Келлі — суперзірка масштабу, рівнозначна самому Джорджу Клуні, який грає головну роль. За понад 35 років кар’єри Келлі знявся у численних фільмах, здобув світове визнання і дивом не втратив ані доброзичливості, ані працелюбності. На майданчику Джей завжди ввічливий, відданий роботі й намагається дати максимум, часто благаючи режисера про другий дубль. Власне, так і починається фільм: великий знімальний майданчик, над яким левітує камера, фіксуючи підготовку до фінальної сцени — смерті героя Джея Келлі. Зробивши відмінний дубль, група вибухає оплесками, але ж Джей — перфекціоніст і просить ще одну спробу. Найважливіший в його великій команді — Рон (Адам Сендлер), відданий менеджер, який підтримує Келлі від перших кроків кар’єри. Як справжній професіонал він здатен вирішити будь-яку проблему, а як друг — бути поруч у важкі моменти.
Реклама.
Та заради такого успіху Джей заплатив велику особисту ціну . За плечима актора — низка розлучень і дві дорослі доньки: старша травмована його постійною відсутністю, а молодша, замість того, аби провести відпустку з батьком, вирушає зі своїм хлопцем до Європи. Його друг та колега Рон також майже відсутній у житті дітей.
Одного ранку Джей скасовує всі плану та вирішує відправитись до Європи: отримати нагороду за внесок у кінематограф (яку раніше ігнорував) і водночас наздогнати доньку, застрибнувши прямо до її поїзда у Франції. Приголомшена такою витівкою команда квапиться за ним услід, а його піар-агент (Лора Дерн) у відчаї вигукує: “Я не можу посадити Джея Келлі на звичайний потяг!”.
Американський режисер Ноа Баумбах повертається на Лідо з новою стрічкою, знятою у партнерстві із Netflix. У 2022-му він відкрив фестиваль фільмом “Білий шум” — сюрреалістичною історією про кінець світу, яка, втім, розчарувала публіку, провалилася у прокаті й не здобула захопливих рецензій. Нарешті Баумбах повертається до того, що в нього виходить найкраще — широкоформатної голлівудської драми з проникливим сценарієм та блискучими акторськими роботами. Саме за це ми полюбили його гітову “Шлюбну історію”, і “Джей Келлі” має всі шанси здобути не менше визнання.
“Джей Келлі” — це насамперед втілення величі голлівудської машини, фільм, який привідкриває завісу того, що відбувається на кінознімальних майданчиках у самому серці Лос-Анджелеса — місті злетів і падінь, добре знайомому самому Баумбаху та його дружині Греті Гервіг, котра також з’являється у фільмі. Непохитна довіра Netflix і щедрі бюджети дозволили режисеру візуально відтворити казку Голлівуду — зі студіями, трейлерами та розкішними апартаментами. Але головна риса Баумбаха тут — його сценарний талант, і те як він уміло розбив цю казку на друзки, перетворивши її на гірку, стару як саме кіно, притчу про непросту сутність акторської професії.
Може здатися, що “Джей Келлі” – чергова пафосна історія про проблеми багатих і знаменитих. І так воно й могло бути, якби не щедра доза гумору щодо акторського бізнесу. Постійні самоіронічні жарти про статус зірки, взаємні підколки та абсурдні пригодницькі сцени виводять картину зі статуса драми на рівень трагікомедії, при цьому не втрачаючи емпатію до переживань героя. Криза Джея Келлі вказує в саме серце екзистенційних питань: ким він є насправді після всіх цих зіграних особистостей та чи вартували вони такої поразки на сімейному фронті? Його компульсивні спроби втекти від себе, минулого й теперішнього штовхають його до зустрічей зі звичайними людьми, в яких він шукає не лише реакції на свою персону, а й патерни емоцій та поведінки, простоту чого він давно втратив.
Водночас він озирається назад — на свій шлях у кіно, сповнений випадковостей, удач і зухвалості. Баумбах не вдається до флешбеків, а монтує ці ретроспективи в єдину мізансцену. Так, Джей Келлі може вийти з туалету у поїзді — і потрапити у власне минуле, на перші великі проби, які він, приміром, колись “відбив” у друга, і тепер згадує про цез і сьозами на очах.
Дуже цікаво спостерігати за динамікою тандему Джорджа Клуні та Адама Сендлера, які мають різний акторський бекграунд. Сендлер привносить до стрічки свій авторський комізм, але й свій свіжий інтерес до комплексних ліричних персонажів у кризі, чим він вразив в “Негранованих коштовностях” братів Сейфді. Але найбільш очевидно, що без Джорджа Клуні цей фільм просто б не вийшов, адже його гра тут по особливому магнетична: щирість, відданість, природний шарм його зовнішності додають вигаданому образові метафоричної переконливості. Цей зв’язок із реальністю лише підкреслюється у фіналі, коли герой нарешті отримує свою нагороду за внесок у кінематограф, а на екрані демонструють монтаж справжніх ролей Клуні — від “Одинадцяти друзів Оушена” і “Після прочитання спалити” до “Тонкої червоної лінії” та “Від заходу до світанку” — справжній гімн багатогранності його акторської кар’єри.
Мабуть, історія Джея Келлі і не повторює проблеми особистого життя Клуні, та саме його сміливість зробити власну постать метафорою для головного героя переконує глядача у головній дилемі фільму: залишатися собою — це “пекельний виклик”, як мовить цитата Сільвії Плат на початку картини. Зрештою ця проблема виходить далеко за межі життя голлівудських зірок.