Вічна «відповідь Заходу»! За що найчастіше лають російські фільми і чи це заслужено: колонка Олексія Хромова
27 серпня відзначається День російського кіно. Розбираємось, чи правда з ним все так погано.
Колись наша країна була серед передових у плані розвитку кінематографу. Досі багато режисерів зі всього світу освідчуються в любові до Ейзенштейна та Тарковського. Однак у XXI столітті, а особливо в останні десять років, частина глядачів почала стверджувати, що буквально все російське кіно зіпсувалося, і його неможливо дивитися.
Особисто для себе я вибрав нейтральне ставлення до вітчизняних фільмів. Я не хвалитиму їх тільки через те, що вони — «наші». Але так само я не хочу узагальнювати і говорити: «Російське означає погане». Та й що за звір це такий — вітчизняне кіно? Тарковський зняв “Ностальгію” в Італії, а сьому “Поліцейську академію” поставили у Москві. То який із цих фільмів «наш»?
Частково це жарти. Але мені хотілося б поміркувати на тему популярних претензій до вітчизняних фільмів і розібратися, які правдиві, а які — швидше домисли хейтерів.
У нас немає нічого свого — лише вічна «відповідь Заходу»
За такі гасла іноді й справді відчуваєш іспанський сором. Важко сказати, що з цього виглядало безглуздіше: «Захисники» Сарика Андреасяна, у яких на коліні спробували зробити копії дорогих кінокоміксів, або «Форсаж» на танках, як рекламували військову картину «Т-34».
У першому випадку хоч би все зрозуміло: це крива калька із популярної теми, створена, щоб зібрати касу на хайпі. А ось другий — безглузда спроба прив'язати один жанр до іншого заради реклами.
Якщо спробувати трохи виправдати авторів (просто щоб розібрати різні сторони питання), то США та інших країнах теж нерідко займаються підробкою популярного кіно. Достатньо погуглити “Месники: Грімм”, “Трансморфери” та інші “шедеври” студії Asylum. А історія, що «Бійцівський клуб» рекламували під час матчів з рестлінгу, і зовсім найкращий приклад неправильного піару.
Але зрозуміло, що одвірки інших країн не виправдовують проблеми російського кінематографа. Важливіше інше: далеко не всі вітчизняні фільми, навіть жанрові та масові, виглядають та просуваються як «наша відповідь». Є хоча б “Майор Гром”. Так, про цю франшизу можна сперечатися. Але це російський фільм за російським коміксом і виглядає цілком гідно.
Є трилер «Покарання» про пошуки маніяка чи «Кентавр» із Юрою Борисовим. Є «Червона примара» — абсолютно нетиповий фільм про Велику Вітчизняну війну. Зрештою, є нова версія «Майстра і Маргарити» — незвичайне переосмислення класичного сюжету та ще й поставлене з голлівудським розмахом. Тож свого продукту у нас теж вистачає.
Російські фільми дуже депресивні
Вітчизняне кіно — вічна хтонь та приреченість. Це частково так, хоч я люблю депресивне кіно. «Петрови в грипі» Кирила Серебренникова тепер один із моїх улюблених новорічних фільмів, та й взагалі фільмів останніх років. Хоча, зізнаюся, навіть мені було незатишно від «Аритмії» з Іриною Горбачовою та «Світлана» з Оленою Яковлєвою. А «Левіафан» Звягінцева взагалі заганяє в глибоку тугу.
Справді, так вийшло, що в країні більше обговорюють та нагороджують похмуре кіно про важке життя. Можливо, людям простіше побачити себе в якомусь «Дураку», ніж у серіалі «Безпринципні».
Але комедії у нас також знімають. Так, частина з них із домішкою драми, як «Гра в правду» Віктора Шамірова чи нещодавній «Тополіний пух» із Антоном Лапенком. Перший, до речі, регулярно видавав чудові роботи, смішні та трохи сумні. Але, на жаль, багато хто тепер обговорює його лише через єдиний провал — фільм «Непосередньо Каха». Краще подивіться його «Дикарів» — це один із найкращих літніх фільмів.
Ще згадується «Я худну», який я починав дивитися з негативними очікуваннями, а в результаті побачив чудову історію.
Та й не лише комедії. Можна скільки завгодно прискіпуватися до сюжету «Тяжіння» Бондарчука, але саме як красива фантастична картинка це чудове кіно, яке виглядає набагато дорожчим за свій бюджет. “Хардкор” Іллі Найшуллера – крутий бойовик, та ще й з незвичайним концептом: весь фільм показують від першої особи.
Та той же «Майор Гром», який непогано грає з прийомами з коміксів. Зрозуміло, що жанрове кіно відстає за якістю від голлівудського, але є безліч гідних прикладів – потрібно просто вибрати. І ось із необхідністю вибору і пов'язана наступна претензія.
У Росії знімають дуже багато поганого кіно
Більшість вітчизняного кіно неможливо дивитися: воно або дуже погано знято, або просто нудне. Знайти серед усього різноманіття щось гідне практично неможливо, тож краще й не намагатися. Таку претензію також можна часто почути від незадоволених.
І знаєте що… Я погоджусь. Дійсно, чимала частина російського кіно, м'яко кажучи, посередня. Але, як це не дивно, це нормально. У будь-якому мистецтві більшість продукту виявляється бездарною: у кіно, а й у музиці, літературі, живопису. Справа в тому, що до широкого глядача доходять переважно лише найкращі фільми з інших часів чи країн, тому вони і здаються кращими.
Скільки американських фільмів ви подивилися за 2023 рік? 10, 30, 50? А французьких? Скільки вам сподобалося? Тим часом у США за 2023 рік у кінотеатрах близько 500 картин. І це не рахуючи стрімінгів та серіалів! У Франції – . Просто конкретно до вас дісталися ті, які пройшли хоча б мінімальний відбір через прокатників, відгуки в інтернеті або хоч би піратів. Та ще й не всі сподобалися.
Через це ж, до речі, і старі фільми здаються кращими. Подумати тільки, 1994-го вийшло «Кримінальне чтиво», «Форрест Гамп», «Втеча із Шоушенка», «Леон» та «Король лев». Великий рік, звісно. Але тоді ж з'явилися “Патрульна машина 54”, “Домашня вечірка – 3”, “Як впоратися з батьком”, “Вища ліга – 2”, “Армійські пригоди” та ще сотня поганих фільмів. Хтось взагалі їх пам'ятає?
Те саме з радянським кіно: всі люблять старі комедії, але скільки з них ви пам'ятаєте? Кілька десятків. І це за 70 років. Інші просто забулися.
Так, у 2011 році на нас звалилися «Вагітний» та «Службовий роман: Наш час». Але вже зараз, коли згадуєш цей рік, на думку спадають «Вправи в прекрасному», «Generation П», «Жити» Сигарьова та «Шапіто-шоу». І, до речі, всі вони не виглядають «нашою відповіддю» хоч комусь.
Актори говорять невиразно, а діалоги нереалістичні
Ці дві претензії можна об'єднати в один пункт для стислості. Тому що частково їхнє коріння криється в одному. Про те, що в російському кіно невиразне мовлення, масово заговорили після виходу фільму Данила Козловського «Чорнобиль» — там справді якась проблема зі зведенням звуку, і текст часто не розібрати.
Але насправді ця тенденція зараз переслідує і світовий кінематограф — тут я не беруся сказати, чи це погано чи добре. Я неодноразово натикався в різних соцмережах на претензії від американських та британських глядачів, що їм доводиться дивитися серіали рідною мовою із субтитрами, бо мова акторів невиразна.
І справді, якщо порівняти старе кіно (хоч радянське, хоч західне) та сучасне, то від поставленої театральної мови здебільшого перейшли до звичайної розмови — не завжди зрозумілої.
З одного боку, це додає природності — у житті люди не говорять голосно та чітко, з іншого — їх важче розуміти. У нашому випадку є ще одне спотворення: іноземні фільми багато хто дивиться в дубляжі, а він завжди голосніший і чіткіший. Спробуйте послухати оригінальні голоси Сталлоне у «Роккі» чи Джонні Деппа у «Джонні Д.» – Там взагалі нічого не розібрати.
А іноді актори дубляжу витягують погану гру оригінального виконавця. Найвідоміший приклад — Хайден Крістенсен у «Зоряних війнах», який у оригіналі дико перебільшував емоції.
Так що так, варто визнати, актори іноді бубнять, і хочеться включити до російського кіно субтитри. З іншого боку, навряд чи хтось зараз схвалить перебільшено театральну гру в дусі якоїсь летючої миші або Гусарської балади — хочеться чути живу мову.
І, до речі, щодо написання діалогів. Від них теж іноді соромно: герої просто повідомляють інформацію та чекають, доки співрозмовник закінчить свою репліку, щоб почати говорити. Загалом виникає відчуття, що на екрані роботи зачитують текст.
Але, на щастя, є інші фільми, в яких люди говорять так само, як і в житті. Наприклад, той самий «Тополіний пух». Ось де справді справжні емоції, застереження, паузи: лише «Я тут більше не можу» чого вартий. Або «Аритмія» та «Світло». Але це знову все авторське та частково похмуре кіно.
Давайте тоді візьмемо нову версію «Майстра і Маргарити» — як там грає реальне подружжя Циганів та Снігур. В одній тільки фразі Майстра «Ну це головне», яку він адресує своїй коханій, більше життя та емоцій, ніж у всьому фільмі «Падіння Місяця» Роланда Еммеріха.
Безглуздо приховувати, що проблем у російського кіно більш ніж достатньо. На жаль, все ще процвітає кумівство. Це стосується не лише талановитих Микити Єфремова та Івана Янковського, а й усієї компанії братів Андреасян, які видають по десятку посередніх фільмів на рік. Є багато замовних чи просто бездарних робіт.
Але дуже не хочеться, щоб через це ховали весь вітчизняний кінематограф, у якому ще дуже багато добрих режисерів, акторів та фільмів. Просто потрібно трохи обережніше їх вибирати і уважно стежити за авторами, що сподобалися. Хоча так варто робити не лише із російським кіно. І тоді виявиться, що є чимало цікавих картин, куди варто звернути увагу.
А що думаєте про російського кінематографа ви? Поділіться своїми улюбленими фільмами.