«Соколи та стерв'ятники»: чим відрізнялися радянські та німецькі десантники Другої світової

У свідомості радянські (та й російські) повітряно-десантні сили тісно асоціюються з ім'ям Василя Філіповича Маргелова. І хоча заслуги цієї людини незаперечні, насправді зовсім він не стояв біля витоків створення вітчизняних ВДВ. Підрозділи військових парашутистів у СРСР почали формувати з початку 1930-х років з подачі комбрига Леоніда Мінова. Що цікаво, приблизно тоді ж «повітряні єгері» з'явилися й у Німеччині. Що цікаво, незважаючи на відому схожість, радянські та німецькі десантники до певного часу мали цілу низку серйозних відмінностей.

1. Історія становлення та система підпорядкування

Народилися як штурмовий батальйон Герінга.

Насамперед німецькі та радянські повітряно-десантні війська відрізнялися системою підпорядкування у складі збройних сил Третього рейху та країни Рад відповідно. Німецькі «парашутні єгері» виросли з поліцейського (штурмового) формування «Векке», утвореного під патронажем Германа Герінга. На початку своєї історії штурмовики з батальйону «Векке» займалися знищенням політичних супротивників нового німецького керівництва, зокрема, громили німецькі комуністичні осередки. У 1935 році з подачі Германа добровольче формування було реорганізовано в елітний підрозділ, який займався, зокрема парашутною підготовкою.

Майже завжди підкорялися ВПС Німеччини.

У тому ж році підрозділ перейшов у відомство вермахту (сухопутних сил), проте вже до кінця року Герман Герінг домігся переведення колишніх «Веккістів» назад під своє крило до складу люфтваффе (ВПС Німеччини). З цього моменту і до кінця війни «фальшем'ягери» залишалися у підпорядкуванні військово-повітряних сил під чуйним керівництвом свого патрона. При цьому батьком-засновником німецьких десантників прийнято вважати генерал-полковника Курта Штудента, близького сподвижника Герінга і командира німецьких ВДВ аж до кінця Другої світової війни.

Радянські десантники народилися як експериментальний підрозділ.

У свою чергу, радянські повітряно-десантні війська виросли із сухопутних сил Червоної армії. Наприкінці 1920-х років у ході боротьби з басмачами в Середній Азії Червона армія неодноразово вдавалася до практики «аеродромного десантування» піхотинців. У 1929 року з подачі комбрига ВПС РСЧА Леоніда Минова виникла ідея застосувати застосування парашута як як засобу евакуації, а й як способу доставки бійця до зони бойових дій без посадки літака. І хоча перші «млинці» на цій ниві вийшли грудкою, вже 1931 року в Радянському Союзі створили експериментальний «повітряно-десантний загін».

Радянські десантники підпорядковувалися безпосередньо Ставці.

Надалі саме з нього і виросли радянські «Війська дядька Васі», правда до знаменитої реорганізації Василя Філіповича радянським «аеромобільним» загонам доведеться пройти ще довгий шлях завдовжки майже 20 років. У роки Великої Вітчизняної війни застосування радянських десантників мало обмежений характер. При цьому з 1938 по 1941 роки ВДВ перебували в підпорядкуванні сухопутних сил, а до 1944 року були окремим родом військ з прямим підпорядкуванням ставці. Повернулися до «рідної гавані» ВПС блакитні тільники лише 1946 року.

2. Особливе спорядження та озброєння

Для німецьких десантників уперше почали створювати спеціальну зброю.

Оснащення, обмундирування та озброєння радянських десантників мало чим відрізнялося від того, що вже використовувалося представниками різних родів військ Червоної армії. У той час як німці виявилися в цьому питанні набагато «обгрунтованішими». Повітряні єгеря мали спеціально розроблену форму і мали у своєму розпорядженні цілий набір спеціального спорядження та обмундирування недоступного іншим родам військ. Наприклад, в елітних частинах Герінга використовувалися унікальні парашутистські каски та наколінники. Крім того, для парашутистів створювалися й спеціальні види зброї. Наприклад, спеціально для ВДВ Третього рейху було створено штурмову гвинтівку FG-42, яка була чимось середнім між автоматичною гвинтівкою, ручним кулеметом і снайперською гвинтівкою.

3. Найчастіше стрибали «голими»

Найчастіше стрибали майже без зброї.

У будь-яких ВДВ частина військового спорядження та озброєння скидається за парашутистами у спеціальних контейнерах. Найчастіше в них знаходитись різноманітне важке озброєння на кшталт ракетних комплексів, мінометів, кулеметів тощо. Проте, німецькі єгеря щодо цього стрибали фактично «голими». Лише окремі парашутисти одразу несли на собі пістолети-кулемети MP-38/40. При цьому основна частина особового складу підрозділів «фальшемягерів» падала на землю з одними тільки ножами та пістолетами. Основну зброю десантники мали дістати після приземлення з тих самих коробів. До речі, ця практика відгукнулася німецьким парашутистам під час найвідомішої десантної операції Люфтваффе на Криті. У свою чергу основна маса радянських десятників апріорі була парашутистами озброєними ППШ-41.

4. Штрафники

У німці був штрафний парашутний батальйон.

Дивно, але в роки війни у Третьому рейху був навіть власне штрафний підрозділ парашутистів. Формально вони були тими самими «парашютними єгерями», проте фактично перебували у підпорядкуванні коричневосорушечников в особистому підпорядкуванні фюрера. Штрафний батальйон парашутистів носив номер 500 і призначався для проведення гранично небезпечних парашутно-десантних операцій з найвищим ступенем ризику та найменшими шансами на успіх. Власне, саме цей підрозділ німці кидали у 1944 році на Будапешт під час відлучення від влади Міклоша Хорті.

А ось цікаве відео з нашого каналу – які мотоцикли «Урал» сьогодні випускає ІМЗ, і чому вони такі дорогі:

Продовжуючи тему читайте про те, чому червоноармійці не любили ППШ-41 і за які недоліки його регулярно критикували.