Канни-2025: “Фінікійська схема” — ексцентрична комедія про родинні драми та економічну кризу
Каннський кінофестиваль майже щороку запрошує у конкурс фільми Веса Андерсона, які завжди прикрашають програму. Цьогоріч на фестивалі теж відбулася прем’єра його нового фільму “Фінікійська схема”. Як і завжди, у стрічці присутній режисерський стиль Андерсона та справжній парад зірок, але чому на сьогоднішньому етапі розвитку кінематографу цього вже не достатньо?
У центрі стрічки "Фінікійська схема" — ексцентричний європейський магнат Анатоль “Жа-жа” Корда (у виконанні Бенісіо дель Торо), що пережив шосту авіакатастрофу. Цього разу він вирішує розставити всі крапки над “і”: вибрати наступника, закрити гігантську фінансову дірку й, по можливості, дізнатися, хто ж убив його першу дружину. Допомагають йому в цьому незвичні супутники — його донька, черниця Лізль (Міа Тріаплтон), і приватний наставник Бйорн (Майкл Сера). Утрьох вони мандрують по альтернативному напівфантастичному регіону під назвою Незалежна Велика Фінікія, намагаючись упоратися з “Гепом” — фінансовою дірою, яку сам Корда оцінює як “усе, що ми маємо, плюс ще трішки”.
Реклама.
Андерсон знову вдається до перевіреної формули: незвичні персонажі, симетричні кадри, пастельна палітра й несподівані драматичні акценти посеред фарсу. У цій картині він знову працює з Романом Кополою — сценарій витриманий у дусі "Сімейка Тенненбаумів", але події набувають ще більшого масштабу, політичного й абсурдистського водночас.
Акторський склад — справжній парад кінозірок: окрім дель Торо й Тріаплтон, у фільмі з’являються Руперт Френд, Скарлетт Йоханссон, Том Генкс, Бенедикт Камбербетч, Різ Ахмед, Білл Мюррей, Віллем Дефо, Ф. Мюррей Абрагам та інші. Та головним магнітом все ж залишається дель Торо. Він грає мільярдера в стилі Онассіса, який майстерно “вплітається” в ритм андерсонівського діалогу, наче народився у цьому вигаданому світі.
Чи варто йти на “Фінікійську схему”, що незабаром буде в українському прокаті? Можливо, саме цей фільм змусить вас передивитися своє ставлення до режисера, якщо останні стрічки дещо розчарували. Він і знайомий, і свіжий: як ретролистівка з паралельної реальності, де кіносвіт будується навколо діалогів, драм і діаграм.
Вес Андерсон, якого ми бачимо у “Фінікійській схемі”, — той самий “фірмовий” режисер, до якого ми звикли ще з часів “Академії Рашмор”. Його стиль — майже математично вивірена симетрія, сценографія як з коробки з діорамами, актори, що виголошують репліки з кам’яними обличчями прямо в камеру, — залишається незмінним уже понад двадцять років. Кожна деталь — від шрифтів до ґудзиків на піджаках — продумана з маніакальною одержимістю, а костюми, знову ж таки, вишукано стилізовані Міленою Канонеро. Але вся ця краса вже не захоплює — радше заспокоює, як добре знайома колискова.
Свого часу ця естетика стала революційною: Андерсон пропонував альтернативу голлівудському реалізму, створюючи світ, де панує штучність, гротеск і точність. Але сьогодні, у світі, де візуальна надмірність і метаіронія стали правилом, андерсонівський стиль починає виглядати не як виклик, а як тінь самого себе. В його новому фільмі вже немає відчуття подиву — лише відлуння колишніх успіхів. Те, що колись було інновацією, тепер здається автопародією.
“Фінікійська схема” — це ідеально зібраний годинниковий механізм, який більше не відлічує час, а просто цокає сам для себе. І хоча кожен кадр можна розібрати на пінтерестові табло, фільм залишає по собі враження музейної інсталяції: красиво, вишукано, але без життя. Замість емоцій — концепція, замість драматургії — алегорія.
Можливо, Андерсон і далі зніматиме фільми за цією ж формулою, що працює без збоїв. Але в епоху, коли кіно шукає нові форми емоційної щирості та ризику, його впертість сприймається не як вірність стилю, а як небажання змінюватися. У цьому — і його сила, і його межа.
Текст: Наталія Серебрякова