Зірка-бунтарка та ікона: явище Вайнони Райдер
У кожному часовому проміжку є своя головна героїня — та, що відображає його настрій. У 1990-х нею стала Вайнона Райдер. Не тому, що відповідала вимогам доби, а тому, що руйнувала їх. Фабрика Голлівуду виробляла блискучих красунь, а Райдер лишалася сторонньою особою — незвичайною, унікальною, тямущою. Її дотепність викликала роздратування у режисерів, непередбачуваність насторожувала кіностудії, а чудернацькість не вписувалася в рамки глянсових журналів. Однак, саме це змушувало не відривати від неї погляд.
Вайнона Райдер на 66-й церемонії вручення премії “Оскар”, Лос-Анджелес, 1994
Реклама.
Дитина з книжкової домівки
Її народження та дитячі роки — готовий сюжет для артхаусного кіно. Своє найменування вона отримала на честь поселення Вайнона в штаті Міннесота: майбутня акторка народилася завчасно, коли її мати перебувала там у родичів. Друге ім’я, Лора, їй дали на честь дружини автора Олдоса Гакслі, з яким товаришував батько Вайнони. Між іншим, він був нащадком єврейських переселенців, які проживали в Харкові до революції 1917 року.
View this post on Instagram
Батьки були інтелектуалами-хіпі: займалися літературою, товаришували з відомим американським поетом Алленом Ґінзберґом і підтримували альтернативний рух. Вайнона росла серед книжок і філософських бесід, однак без електрики — декілька років родина жила в сільськогосподарській комуні в містечку Елк на півночі Каліфорнії. Мабуть, єдиною забавою були кіносеанси, які організовувала мати, колишня кіномеханік: на простирадлі в занедбаному сараї показували не мультфільми, а роботи Джона Кассаветіса та Джини Роулендс.
Вайнона Райдер у Лос-Анджелесі, 1989
Коли дівчинці виповнилося десять, сім’я переїхала до міста Петалума, також у штаті Каліфорнія. Вайнона з дитинства була дивною: темні сукні, коротке волосся, смуток, як у Селінджера, улюблена книга — “Ловець у житі”. У школі її цькували та глузували — за зовнішній вигляд, за незвичайність, за те, що була іншою.
Вайнона Райдер у фільмі “Лукас” (Lucas), 1986
Фаховий шлях почався рано й досить буденно: Вайнона відвідувала театральні студії в Сан-Франциско й випадково потрапила на прослуховування до фільму “Лукас”. Її проби записали на VHS, плівку побачив агент, і вже за рік вона брала участь у своєму першому проєкті. Другий фільм, “Кадриль”, привернув до неї увагу критиків. Жодних знайомих продюсерів чи “своїх” у кіностудіях — на кастинги їздили сімейним Volvo з півночі Каліфорнії до Лос-Анджелеса.
Підйом стався, коли до неї потрапив сценарій стрічки під назвою “Бітлджюс”. Історія готичної дівчинки, яка товаришує з духами, ніби віддзеркалювала її власне дитинство.
Вайнона Райдер у фільмі “Кадриль” (Square Dance), 1987
Дівчина, яка бачила померлих
Сценарій “Бітлджюса” з’явився в потрібний момент. На пробах Вайнона познайомилася з Тімом Бертоном — молодим режисером із темними колами під очима та боязкою посмішкою. Безглуздий, темний, іронічний — він потребував героїню, яка ніби прийшла з іншого світу. Вайнона, з пофарбованим у синьо-чорний колір волоссям, у темному одязі з секонд-хенду, закохана у старе кіно та готику, була її ідеальним втіленням.
Вайнона Райдер у фільмі “Бітлджюс”, 1988
Лідія Дітц стала улюбленою героїнею всіх, хто колись почувався зайвим — у школі, місті чи власній родині. Вона не принцеса, не бунтівниця, не жертва і не рятівниця — просто дівчина, яка не вірить дорослим і краще розуміє мертвих, ніж живих. Після цієї ролі Райдер перестала бути просто перспективною акторкою. “Бітлджюс” став хітом — і справжнім явищем. У світі, де від дівчат чекали усмішок і слухняності, Вайнона зробила модними інтелект, меланхолію і відвертість.
Вайнона Райдер у фільмі “Бітлджюс”, 1988
Вайнона і покоління X
Після “Бітлджюса” Голлівуд прагнув перетворити Райдер на зірку під ключ — але вона обрала інший шлях. Вибирала сценарії, які суперечили очікуванням: чорну сатиру, іронічну мелодраму, фільм-казку. У всіх цих історіях — героїні, що не вписуються в рамки, і в кожній — щось від самої Вайнони.
Крістіан Слейтер і Вайнона Райдер у фільмі “Смертельний потяг”, 1988
Наприкінці вісімдесятих американське кіно стало надто правильним: у комедіях усі безтурботні та радісні, у бойовиках — віддані та героїчні. Голлівуд відшліфував себе до сяйва. Однак фільм “Смертельний потяг” пробив у цьому блиску діру. Вероніка у виконанні Райдер — кмітлива дівчина, яка відмовляється грати за правилами шкільного світу, де популярність здобувають приниженням та жорстокістю. Стрічка була настільки гострою та цинічною, що кіностудії довго не наважувалися з релізом. У цьому й була сила Вайнони: вона не грала “хорошу” або “погану” дівчину — вона грала справжню людину.
Джонні Депп і Вайнона Райдер у фільмі “Едвард Руки-ножиці”, 1990
Далі — “Едвард Руки-ножиці”, готична казка та один із визначальних фільмів 1990-х, який зробив Райдер і Джонні Деппа головними кумирами десятиліття. У стрічці “Русалки” її героїня росте між релігійними правилами та прагненням жити власним життям. У “Реальність кусається” Вайнона стає символом покоління: втомлених, розумних, саркастичних людей, які не хочуть продавати себе заради стабільності. У “Маленьких жінках” — новим обличчям жіночої емансипації в кіно: героїня, яка пише, розмірковує, сперечається, і заявляє про власні амбіції.
Вайнона Райдер і Анджеліна Джолі у фільмі “Перерване життя”, 1999
Райдер завжди грала тих, кому некомфортно у звичних межах суспільства. Її кар’єра дев’яностих — ретроспектива епохи. Вона грала у фільмі “Епоха невинності” Мартіна Скорсезе про золотий вік Нью-Йорка і втілила душевно хвору жінку у стрічці “Перерване життя”. У інтерв’ю могла цитувати Джойса, а на церемонію “Оскар” прийти в сукні за десять доларів.
Так складався її незвичайний образ: зірки першої величини, яка поводиться як пересічна людина. Вона стала іконою стилю, хоча й не намагалася нею бути — просто одягала те, що любила: чоловічі сорочки, кеди, зношені шкіряні куртки, речі з секонд-хендів і старі бейсболки. І, ймовірно, саме ця дивна щирість зробила її легендою.
Вайнона Райдер в аеропорту Лос-Анджелеса, 1990
Вайнона Райдер на премʼєрі фільму “Секс, брехня і відео”, 1989
Падіння
На початку двохтисячних, коли в Голлівуді завершувалася епоха саркастичних героїв і наставала ера ботоксу та реаліті-шоу, на Вайнону очікувала невдача. У грудні 2001 року її затримали в універмазі Saks Fifth Avenue в Беверлі-Гіллз: акторка начебто намагалася винести дизайнерські речі — сукні, кофти, аксесуари — на суму понад п’ять тисяч доларів. У попкультурі виник новий захопливий скандал, а преса майстерно добирала заголовки для перших шпальт, наприклад Winona’s Fall From Grace.
Вайнона Райдер на прем’єрі фільму “Гудзонський яструб”, 1991
Нескінченні кадри із судового процесу, обговорення її психологічного стану, залежностей і стилю одночасно. Процес транслювали в прямому ефірі, наче черговий сезон серіалу. Вона отримала три роки умовного терміну, 480 годин громадських робіт — і вирок, важчий за будь-який документ у суді: статус “неблагонадійної”.
Виправдань протиправним діям немає — проте подвійні стандарти очевидні. У Голлівуді чоловікам десятиліттями прощали насильство, шантаж і зруйновані кар’єри — та навіть життя — інших людей. Це так, до слова.
Тоді Райдер зникла з обкладинок і вчасно загальмувала. Назвемо це не падінням із п’єдесталу, а рідкісним для Голлівуду актом самозбереження.
Жінка поза системою
Вайнона повернулася мовчки — просто поступово відбудовувала себе наново. Почала з ролей другого плану. У Річарда Лінклейтера з’явилася в “Затьмаренні” — історії про людей, які поступово втрачають відчуття реальності. У “Приватному житті Піппи Лі” Ребекки Міллер зіграла жінку, яка прагне зберегти гідність і розсудливість серед хаосу власного життя. А в “Чорному лебеді” Даррена Аронофскі — героїню, яку просто “списали”, коли з’явилася нова зірка. Коротка, однак бездоганна роль — і водночас майстер-клас із жорсткої саморефлексії.